П'ятниця, 11 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Соціум
28/08/2015 10:48

Ідентифікатор для героя

З початком бойових дій на сході в Україні актуальною стала тема ідентифікації тіл загиб­лих бійців. Упізнання значно ускладнюється, якщо людина загинула внаслідок обстрілу з реактивної артилерії, вибуху снаряду, падіння літака, якщо тіло тривалий час перебувало на полі бою тощо. Щоб ідентифікувати такі залишки, нині витрачається чимало людських сил та матеріальних ресурсів. На думку фахівців, значною мірою вирішити цю проблему, полегшивши та пришвидшивши процес упізнання, можуть ідентифікаційні жетони, якими мають бути забезпечені всі, хто вирушає в район АТО. Ми докладніше дізналися про те, чим є «медальйони безсмертя», яка практика їх використання в інших країнах та як вирішується питання функціонування одного з найнадійніших засобів ідентифікації в Україні.

 

Офіційне визнання

Використання жетона як носія інформації про загиблого учасника збройного конфлікту передбачено Женевською конвенцією про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, ухваленої 1906 року і переглянутої 1929-го і 1949-го. Відповідно до цього документа, завжди, а особливо після бою, сторони конфлікту повинні без затримки вжити всіх можливих заходів для розшуку мертвих. Відтак сторони мають зареєструвати кожного померлого супротивної сторони, що потрапив під їхню владу, зафіксувати будь-які подробиці, що можуть допомогти під час ідентифікації, обо­в’яз­ково зазначивши інформацію, вказану в ідентифікаційному жетоні. Через Інформаційне бюро сторони повинні надіслати одна одній свідоцтва про смерть або переліки померлих, половини подвійних ідентифікаційних жетонів та ін.

Нині число держав-учасниць Конвенції сягає майже двох сотень, з-поміж яких, звісно, є й Україна (від її імені документ було підписано 1949 року). Однак, окрім цього, вже в незалежній Україні на найвищому державному рівні не було ухвалено жодного документу, який би затверджував та регулював правила застосування ідентифікаційних жетонів: це питання визначено лише в окремих відомчих наказах.

Інформація

У різних країнах відомості, які вказують на жетонах, відрізняються, але здебільшого це – прізвище та ім’я, по батькові або ініціали; особистий номер (ідентифікаційний код, номер соціального страхування); група крові. Додатково можуть зазначити країну, належність до певного підрозділу, віросповідання, захворювання, розмір протигазу тощо.

Функції

Головне призначення ідентифікаційних жетонів – швидко отримати інформацію про загиблого або пораненого бійця. У багатьох країнах відомості, вказані на знаках (група крові, хронічні захворювання, алергія), використовують для надання оперативної медичної допомоги пораненим.

Матеріал та спосіб нанесення

Жетон має бути виготовлений з високоміцних та жаростійких сплавів: щоб він не розплавився в палаючому БТРі, літаку, під час пожежі… Також матеріал, з якого зроблено медальйон та ланцюжок до нього, за нормальних умов не повинен вступати в хімічні реакції – ржавіти, викликати подразнення шкіри тощо. Тож, приміром, алюмінієві сплави, з яких тривалий час виробляли знаки в Україні, вкрай не рекомендують використовувати через низьку температуру їх плавлення. Одним з найнадійніших матеріалів нині вважають нержавійну сталь. Основним методом нанесення інформації на жетон є видавлювання (деформація металу), інколи вибивання. Вони дешеві у виготовленні, добре читаються та зберігають інформацію за будь-яких умов, а також не потребують зайвої товщини жетона, а отже – ваги.

Форма та Кількість жетонів

Сучасні ідентифікаційні медальйони мають прямокутну форму, що дозволяє вмістити якомога більше необхідної інформації, та заокруглені краї, щоб не травмувати свого власника. Бажано, щоб після розламування жетон не мав гострих кутів: вони можуть травмувати людину, яка забрала обламану половину, або самого власника жетону в разі випадкового розлому (хоча здебільшого виробники мінімізують таку можливість).

Відповідно до Женевської конвенції, жетон має складатися з двох або більше аналогічних половин, які можна без зайвих зусиль розділити між собою. Утім у деяких країнах запроваджено носіння двох однакових медальйонів. Щоб вони не дзеленчали, на жетони одягають гумові бампери або чохли. Проте, за великим рахунком, кількість медальйонів не має особливого значення: головне, щоб інформація була продубльована щонайменше на двох «носіях», які можна розділити.

Як носити

Жетон потрібно носити на шиї, щоб його швидко можна було знайти (а не в гаманці, на брелоку чи в кишені разом з документами), на спеціальному сталевому ланцюжку (а не на мотузці чи золотому ланцюжку з хрестиком тощо). При цьому в екстремальних ситуація ланцюжок повинен розриватись руками, щоб ним не можна було задушити. Якщо йдеться про один жетон, що розділяється на дві частини, то кожна з цих половин повинна мати власний отвір для ланцюжка: одна частина залишається на тілі загиблого, а іншу на свій ланцюжок вішає той, хто її забирає. Коли ж ідеться про два жетони, то один вішають на довгий ланцюжок, а інший приєднують до нього на короткому. Саме цей жетон на короткому ланцюгу потім і зривають з тіла загиблого.

Механізм використання

Якщо після загибелі бійця немає можливості одразу транспортувати його тіло з поля бою, то необхідно обламати половину жетона або зірвати другий медальйон та передати командуванню або органам обліку для точної ідентифікації загиблого. Інша половина або інший жетон на ланцюжку має залишитися на тілі загиблого.

Культура побутування

У деяких країнах ідентифікаційні жетони стали частиною культури підтримки армії. Наприклад, у США та Ізраїлі зазначені медальйони чи схожі вироби здобули велику популярність і серед цивільного населення.

 

Німеччина

Саме тут вперше з’явилися ідентифікаційні жетони. Відбулося це в другій половині ХIХ століття. Спочатку медальйони мали прямокутну форму, яка згодом була змінена на овальну. Проте одразу масового поширення в німецькій армії жетони не набули: солдати боялися носити на собі «вісники смерті». Лише активна пропаганда офіцерів допомогла зробити носіння медальйона нормою.

Під час Другої світової війни в німецькій армії використовували два типи жетонів. На них вказували назву військової частини, групу крові та особистий номер. У разі смерті бійця його медальйон розламували навпіл і одну частину відправляли до центрального бюро з обліку втрат і військовополонених. Там інформацію звіряли з власними архівами, фіксували факт загибелі людини й лише після цього родичам надсилали звістку про її загибель.

США

Перші спроби подбати про впізнання останків воїнів належать до часів громадянської війни. Найчастіше солдати використовували паперовий або тканинний ярлик, рідше робили круглі жетони з розплющених сферичних куль. Усвідомивши користь від такого «ноу-хау», Міністерство Збройних сил Північно-Американських СШ 20 грудня 1906-го зобов’язало солдатів та офіцерів носити жетони круглої форми, на яких вибивали ім’я, прізвище, звання та назву підрозділу. За десять років запровадили носіння двох однакових жетонів, а в часи Першої світової війни на знаках почали ставити літеру, що означала віросповідан­ня.

15 лютого 1940-го жетони в США набули теперішньої форми – прямокутної з заокругленими кінцями. Нині на них вказують прізвище, ім’я та ініціал, номер картки соціального страхування, групу крові та резус-фактор і віросповідання. Під час війни у В’єтнамі військовослужбовці США почали принаймні ще один додатковий жетон зашнуровувати у взуття.

Ізраїль

Як і в США, в армії Ізраїля видають два однакових жетони, але обидва вони складаються з двох ідентичних частин, розділених перфорацією для розлому. Один з медальйонів – на стандартизованому ланцюжку й у торбинці кольору хакі – вішають на шию. А другий одразу розламують і закріплюють в спеціальних «кишенях» на військовому взутті. Це роблять для того, щоб збільшити вірогідність ідентифікації загиблого, адже, як засвідчив досвід сучасних бойових дій, ланцюжок на шиї може бути розірваний осколком, вибухом чи кулею.

Російська Імперія, Радянський Союз

Ще під час російсько-турецької війни 1877–1878 рр. перед відправкою на фронт всі солдати та офіцери отримували металеві жетони із шнурком для носіння на шиї. На знаках вибивали абревіатуру назви полку, номер батальйону, роти й особистий номер військового. У січні 1917 р. був підписаний наказ про впровадження «особливого шийного знаку для впізнання вбитих та поранених». Він мав вигляд ладанки, в яку вкладався бланк розміром з трамвайний квиток: на ньому власник мав вписати про себе багато відомостей.

Через сім років після революції медальйон почали використовувати в Червоній армії. Він також являв собою металеву коробочку з паперовим вкладишем, але здебільшого така конструкція не гарантувала схоронність запису. У березні 1941-го запровадили пластмасові капсули, в які вкладали подвійні паперові згортки. Один повинна була виймати поховальна команда, а інший в пеналі мав залишатися на тілі. Утім на практиці ця вимога виконувалася рідко: здебільшого вилучали весь медальйон. Хоча й запис там можна було знайти не завжди – інколи його знищувало вологою, що проникала в капсулу, а іноді червоноармійці самі не заповнювали бланки, керуючись забобоном «Заповню – вб’ють!».

У листопаді 1942-го капсули взагалі зняли з постачання армії. Лише в 1960-х офіцерам після закінчення військового училища почали видавати прямокутні пластини з дюральалюмінію зі скругленими кутами, на яких зазначали особистий номер військового. Власники були зобов’язані носити жетони з собою й здебільшого вішали їх на зв’язку з ключами або прикріпляли до посвідчення.

Україна

Після розпаду СРСР в Україні частково залишилися дюральалюмінієві жетони радянського зразка. Потім у Збройних силах почали видавати медальйони того ж зразка, але виготовлені зі сталі, й зламні жетони з нержавійної сталі з двостороннім лазерним, хімічним чи фрезерним гравіюванням. На цих жетонах зазначено ПІБ, індивідуальний номер, групу крові, країну та силову структуру. Вони невеликого розміру, мають лінію розлому, але в них є низка суттєвих недоліків. Зокрема, до останнього часу медальйони за радянською аналогією видавали лише офіцерам.

Нині, відповідно до відомчих розпоряджень, жетонами мають бути забезпечені всі бійці, яких направляють у район АТО. Однак на практиці «державних» медальйонів на всіх не вистачає. Крім того, вони бувають різного зразка, з різних матеріалів, на них не стандартизовано інформацію. Тому нерідко бійцям доводиться замовляти чи переробляти жетони власним коштом або за рахунок волонтерських організацій. Але наразі не всі виробники в Україні готові представити якісний продукт. Наприклад, написи, зроблені методом поверхневого лазерного чи механічного нанесення, за певних умов складно читаються, а сплави, які застосовують під час виготовлення жетонів чи ланцюжків, не придатні для використання в умовах бойових дій.

Анна ТОРГОНЕНКО, 

«Моменти»

Олександр СОПОВ, 

директор ВТО «Орден»

 

 

друкувати

Коментарi

Додати коментар

Інші статті