П'ятниця, 11 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Фоторепортаж
20/11/2014 13:07

На «Південному фронті» – без змін…

Зранку на блокпост № 13А завітав гість – місцевий фермер. У бліндажі підполковника Руслана Глуховця чоловік щось показував офіцерам на розкладеній на столі карті:

– Ось за цією балкою, трохи лівіше посадки, вони й стоять. Яка там техніка і скільки її, достеменно невідомо, але десь зо два десятки машин. Від нас це кілометрів 15-20, – звіряючись з якоюсь схемою, очевидно, власноруч намальованою на папірцеві, розповідав гість, наостанок додавши: «Не знаю, чи це вам допоможе, адже вони постійно переміщаються. Але принаймні будете знати, де вони можуть бути…».

Коли імпровізована нарада закінчилася, розговорився з чоловіком. З’ясувалося, що він завжди дотримувався патріотичних поглядів і ніколи їх не приховував. З гвардійцями товаришує, відколи вони зайняли тут позиції. Іноді привозить хлопцям молока з власної ферми й виконує інші доручення (наприклад, забирає посилки на пошті). «Оперативну інформацію» про сепаратистів, якою він поділився з офіцерами, йому з окупованої бойовиками території повідомили родичі. За словами чоловіка, більшість місцевих підтримує вітчизняних силовиків. Проте є й такі, що з нетерпінням чекають на прихід «ДНР»…

За тиждень до описуваних подій у селищі Сартана, що під Маріуполем, похоронна процесія, що рухалася на цвинтар, потрапила під артилерійський обстріл бойовиків – загинуло семеро мирних людей, ще 15 дістали поранення. Уже наступного дня підбурені провокаторами жителі села Талаківки перегородили колодами міст через річку Кальміус і не пропускали через нього військову техніку, говорячи солдатам: «Забирайтеся геть, якби вас тут не було, то по нас не стріляли б!» (і байдуже, що найближчі українські позиції були за кілька кілометрів від місця трагедії). Інцидент до вечора вичерпався, людей заспокоїли й розгородили дорогу. Але відтоді міст контролюється блокпостом.

Від бойових дій страждають не лише люди. Фермер поскаржився: через стрес від постійних обстрілів у його корів зменшилися надої, що суттєво знизило його і без того скромні доходи. Довелося забути і про випас худоби на полі… А на сусідній звірофермі внаслідок обстрілу з «Градів» протягом лише однієї ночі здохли близько чотирьох десятків норок – серця тваринок не витримали гуркоту страшної канонади.

– Я жив у Росії, бував і в Європі, тож мені є з чим порівнювати. Нічого доброго в тій Росії я не побачив. І нашим місцевим прибічникам «русского мира» казав не раз: не подобається в Україні – переїжджайте туди, де вам краще. Але ж ні, продовжують гнути своє, – обурюється чоловік. – Я з такими вже навіть і не спілкуюся. Про що говорити з людьми, які швидше повірять телевізору, аніж власним очам! Добре знаю одного такого запеклого – підозрюю, що він міг допомагати «сепарам» коректувати артилерійський вогонь. Так ось за іронією долі під час чергового обстрілу в його будинок влучив снаряд… Не хочу зловтішатися – не дай Бог нікому залишитися без даху над головою, але, може, хоч тепер він щось переосмислить?

Настає час обіду, який бійцям привезли маріупольські волонтери. Чоловік середніх років дістає з багажника автомобіля великі армійські термоси з борщем, кашею, чаєм. Поряд в ящику одноразовий посуд. У літрових банках – перемелене сало з часником і приправою, яке бійці щедро намазують на хліб. Біля машини одразу вишиковується черга, адже всі наїдки по-домаш­ньо­му смачні. Катерина, привітна молода жіночка з веселою усмішкою, починає наливати в тарілки першу страву, а її напарник Олександр – другу. Але не встигають насипати й десятьом, як геть зовсім недалеко знову гримлять вибухи мінометних мін. Покинувши тарілки на столі, які підскакують від вибухів, усі прожогом кидаються до бліндажів, прихопивши з собою годувальників. Утім, уже за 15 хвилин після закінчення обстрілу роздача їжі триває як нічого й не було. Дочекавшись, доки поїсть останній із військовослужбовців, волонтери й самі починають обідати.

Запитую, чи не страшно їздити «на передову»?

– Та вже звикли, – усміхаючись каже Катерина. – А що робити?! Як згадаємо, що хлопці тут без гарячого харчування, то куди той страх і дівається! Що ми, приїхали й поїхали, а вони ж тут цілодобово на холоді нас обороняють. Нам більше за них страшніше!..

Восьма година ранку. Захисники «13-го А» вже давно попрокидалися – окрім тих, що вночі несли службу на бойових пос­тах і тепер відпочивають у бліндажах. Варто зазначити, що всередині в них доволі тепло – кожен, хто повертається з чергування, намерзшись за ніч, вважає своїм обо­в’язком підкинути дрівець у «буржуйку». А ось на самих позиціях, особливо, коли лютішають морози й холодний вітер пронизує до кісток, буває зовсім непереливки. Проте на погодні умови ніхто не скаржиться – це ще не найгірше, як порівняти з обстрілом чи наступом ворога. Командири підрозділів проводять ранковий інструктаж з особовим складом, а в цей час за два кілометри ліворуч від нас лунає кілька мінометних вибухів – усі замовкають у напруженні й чеканні наступних. Але більше нічого не чути.

– Чогось вони сьогодні спізнилися з побажанням «доброго ранку», зазвичай, о сьомій нагадують про себе. Та й мляво якось, не те що вчорашнє «смачного», – з усмішкою коментує ранковий обстріл підполковник Глуховець. – Основні сили «сепарів» – десь за двадцять кілометрів звідси, саме звідти по нас і стріляють. А ще постійно чекаємо нападів дивер­сійно-розвіду­валь­них груп, що останнім часом активізувалися. До нас поки що «в гості» не заходили, але, за оперативною інформацією, їх тут щоночі по кілька вештається. Ну, нічого, нехай тільки сунуться, ми їм влаштуємо «теплий прийом»!..

Біля бетонних блоків КПП несуть службу двоє бійців, які щой­но заступили на пост. До їхніх завдань входить зустрічати всіх, хто прибуває на «13-й А». Переважно – це працівники місцевих фермерських господарств, які щодня по кілька разів мотаються туди й назад, і хоча військово­службовці вже знають усіх їх в обличчя, все одно ретельно перевіряють кожен транспортний засіб. Особливо посилили пильність після трагічного випадку 2 листопада, коли біля одного з блокпостів вибух замінованого легковика забрав життя двох гвардійців з Одеси – майора Геннадія Хитрика й солдата Миколи Руснака…

В одному з бійців упізнаю заступника командира взводу молодшого сержанта Андрія Павличка, з яким познайомився напередодні за вечерею в бліндажі комбата. У руках у хлопця автомат, приклад якого майстерно обплетений мотузкою з вкрапленням жовтої та блакитної ізоляційної стрічки, такою самою стрічкою прикрашений і магазин. Національні кольори тут узагалі популярні, вони в різноманітних формах прикрашають «камуфляжі», зброю й техніку бійців. Крім того, на зброї Павличка білим коректором виведено: «Ксюша». Виявляється, так звати кохану дів­чину Андрія, так звали і його покійну маму: «Вони для мене янго­ли-охоронці – одна за мене молиться тут на землі, а інша оберігає з небес. Ось я й назвав зброю на честь них. У мене кохана справжня патріотка і пишається мною… Знаєте, як же їй було приємно, коли я надіслав знімок свого автомата з її ім’ям!».

У рідному селі на Івано-Фран­ків­щині молодшого сержанта Павличка і двох його земляків, які теж воюють на сході, вважають героями. Андрій розповів, що іноді передзвонюється з головою сільської ради, і коли вона дізналася, що невдовзі хлопець відправиться «на передову», то одразу запитала, що йому найбільше потрібно. «Я був упевнений, що в частині нас забезпечать бронежилетами й касками, але знаєте, зараз різне розповідають про їхню якість, тож я і попросив вислати мені засоби захисту». Голова звернулася до місцевого підприємця, у якого Андрій працював до призову на строкову, і той за власні кошти придбав у Польщі якісний бронежилет і шолом. Посилку із ними боєць отримав за день до від’їзду у відрядження.

– Дуже хочеться додому, адже я давно «переслужив» установлений термін, хочу нарешті зустрітися з коханою. Уже рік її не бачив, ще відтоді, як вона приїздила до мене в Золочів, де я тоді вчився в Навчальному центрі. Вона й сю­ди хотіла приїхати, щоб мене провідати – насилу відмовив, – зізнається Андрій. – А з іншого боку, я ж давав клятву захищати Батьківщину, тож мушу її дотримуватись. До речі, у мене знайома живе в тій частині Луганської області, яка перебуває під контролем бойовиків. Я від неї таких жахів наслухався! Не хочу, щоб ця підлота далі розповзалася по нашій землі. У нашій частині служать строковики з багатьох регіонів України і всі добровільно погодилися вирушити сюди, хоча можна було й відмовитися. Багато хто навіть рідним не казав, де тепер перебуває, щоб вони не нервували…

(Далі буде)

Олександр КОНОВАЛОВ, 

із району АТО.

Фото автора

друкувати

Коментарi

Усі коментарі
Додати коментар

Інші статті