Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Резонанс
13/11/2014 15:31

Передова під Дебальцевим

На Покрову мені пощастило з давнім знайомим Василем Коньком і його товаришами – тернопільськими волонтерами – вирушити в далеку дорогу на східний фронт. Василь їхав туди вже удев’ятнадцяте, Андрій Гащак і Роман Михайлишин – уперше. А я мав учетверте торувати журналістсько-волонтерську доріжку до передової. Зрозуміло, що величезний досвід у таких справах, як волонтерські вояжі, спеціальний військовий вишкіл, місце народження й незаперечний авторитет одразу зробили Василя старшим нашої групи. Річ у тім, що пан Конько – уродженець Східної України, а в Тернопіль потрапив, коли служив у Нацгвардії в 1990-х.

Фронтовий борщ з ароматом рідної хати

Їхали ми на двох авто й везли чимало вантажу – близько п’яти тонн. Десь далеко позаду, в ар’єр­гарді, нас наганяв перегнаний із Західної Європи позашляховик. Його вів Едуард Хатмуллін. 

Зазвичай фінальна частина волонтерської операції починається з прийняття на певних складах і базах неподалік фронту автівок із вантажем, який тут фасують на партії, доукомплектовують, класифікують за цільовим призначенням конкретним частинам чи блокпостам. Звісно, скоординована дія кількох груп волонтерів досягає незрівнянно кращого результату. Я сам у тому переконався, коли мав змогу спостерігати й брати участь у роботі тернопільських, черкаських і луганських конвоїв. Одразу після розвантаження один із тих екіпажів на більшому транспорті повернувся додому, а маневреніша та швидкісна машина залишилася розвозити гуманітарку. Зостався з паном Василем і я.

Серед речей, які ми розвозили, чого тільки не було. Найголовнішим вмістом, звісно, стала термобілизна, зимовий військовий одяг (спеціалізованого маскувального призначення), тактичне взуття й пічки для бліндажів. Хоча, зрозуміло, що солдати радіють і тушкованці, і домашній консервації. Цього разу вони особливо вподобали борщові приправи, які на Черкащині з подругами консервує пані Ліда Сівак. Усю дорогу ми її ніжно називали «тьотя Ліда». Вона педагог, уже на пенсії й за покликом душі є волонтеркою. Так от, ця приправа хороша тим, що тушкована в домашніх умовах. Там є все – буряк, морква, цибулька: «бахнув» пару черпаків у казанок, додав трохи тушкованки, і дуже швиденько в полі вже готовий фронтовий борщ з ароматом рідної хати. Загалом ми везли цілий «гастроном»: крупи, приправи, каву, чай, цукор, яблука, моркву, цибулю.

Окремий пункт нашого міні-конвою – доправлення індивідуальних посилок від рідні воякам. Вони, як кажуть бійці, багато чого варті. З нетерпінням чекали солдати, як і минулих разів, дитячих малюнків і даруночків. У частинах, де ми бували, я вручав портретики Тараса Шевченка – роботи тернопільського художника й політв’язня Ярослава Омеляна.

 

Під Лисичанськом стрілися «Воронеж – Донецьк» і «Тернопіль – Слов’янськ»

Звісно, ми намагалися навідати земляків. Приміром, у Лисичанську, у спецбатальйоні пат­рульної служби міліції особливого призначення «Тернопіль», були двічі. Як і в Попасній, де на блокпості кілька місяців боронять порядок працівники УМВС Тернопільщини – майже з усіх служб. Один і офіцерів – Ігор Кучер – провів нас із десяток метрів від кухні, де ми побачили нерозірваний боєприпас з оперенням, що застряг у зламаній березі. Загалом цей пост видався добре обладнаним у воєнному сенсі. Доки оглядали його, кухарі зготували вечерю. Скажу відверто: таких кнедликів я не їв навіть у своєї бабці! Ми їм навіть назву придумали. Василь Конько нарік їх попаснянськими, а я – терно­піль­сько-попас­нян­ськи­ми. 

Трохи про дороги. У районі розташування частин асфальтове покриття подекуди добряче побите снарядами й мінами. На такій «рокадній» ділянці на об’їзді Лисичанська наше авто на великій швидкості (бо долали «зеленку») втратило від удару в ямі заднє ліве колесо. Понад три кілометри їхали на диску. А коли стали на заміну запаски, повз пройшов рейсовий автобус із Росії «Воронеж – Донецьк». Дивна, усе-таки, ця «гібридна» війна... Майже всі пасажири з перекошеними обличчями читали на одному з наших бусів табличку «Тернопіль – Сло­в’янськ». А Василь – усміхнувся й сказав: «А нехай читають! Зрештою, це своєрідний пропуск на українських постах, моральна підтримка бійцям: Західна Україна з Донбасом!».

…Аж ось та сама дорога до Дебальцевого. Той самий розбитий міст, на якому інженери облаштували тимчасову переправу. Саме тут зупинилися через приємну місію: у бійця на блокпості був день народження, і ми йому привезли подарунок. Оборонці цього укріплення врятували в одній з попередніх поїздок Василя Конька: упродовж п’яти кілометрів шляху над його машиною зависав російський безпілотник і міг статися точний артобстріл. Щой­но хлопці з блокпоста почали стріляти по літальному апарату, той відстав.

 

Тут свої правила дорожнього руху

…Василь зосереджено вдивляється в єдину вільну «дорогу життя» до Дебальцевого: швидкість не менш як 140 км/год. Це захист від снайперів, бо бронежилетів не маємо. Їдемо до позицій 128-ї окремої гвардійської гірсько-піхотної бригади Сухопутних військ ЗСУ. Зустрів нас Тарас Пастух. Удвічі приємно, що він пластун, як і я: радості немає меж. Одного погляду достатньо, щоб побачити – Тарас змінився. Особливо погляд – став зосереджено-вдумливим. Це «слід» від численних бойових виходів у тил противника. Чимось той погляд нагадав побратимів унсовців, а ще – воїнів-афганців.

У розташування роти їдемо на БМП, що прикриває наш бус. Гуркіт двигуна бойової машини заважає перегукуватись, тому Тарас більше всміхається. Розвідники – хлопці гостинні й веселі. У них скуштували справжньої козацької юшки потому, як передали їм допомогу.

Доводилося бувати й у складних ситуаціях. Дорожніх вказівників на другорядних шосе тут помітно бракує. Якось виїхали у глибинку – дістались інтернату для людей з особливими потребами. Далі шляху майже не було, зате виросла ідеальна «зеленка» для диверсантів противника. «Чуйка спецпризначенця» Василя не підвела: ми виїхали на наш пост звідти, звідки від «сепарів» боронилися полтавці. Бійці пересмикнули затвори «калашів». Ще б пак: з поля їде машина, а в ній двоє типів у військовій формі! Останньої миті Василь скомандував: «Табличка!». І я перевернув наш пропуск «Тернопіль – Сло­в’янськ» лицевим боком на лобовому склі.

Найважчим видався останній рейс – на Новотроїцьке й Волноваху. Туди вже їхали вчотирьох: Едуард Хатмуллін, Василь Конько, Ліда Сівак і я. Траса Донецьк – Маріуполь подекуди протягається близько від позицій терористів. На якомусь перехресті з-за розбитої заправки вигулькнув камуфльований позашляховик «Тунд­ра». У кузові – сошник із великокаліберним кулеметом, розпізнавальних знаків катма, а час пізній – майже десята вечора. Хвалити Бога, волонтери зі спецназівським минулим вийшли з халепи: різко розвернулись і пом­чали назад...

Доїхавши до наших танкістів, ледь перевели дух. Знову швидко розвантажуємося. Почався обстріл, а нам ще «летіти» до Волновахи, у батальйон «Черкаси». Командир панцирників не вірив очам, що їм привезли теплі бушлати: «Що маю зробити, де розписатися? Дорогі волонтери, якби не ви...». У чоловіка мало не сльози в очах стояли. Та Едик командує: «По машинах!» – і волонтерський «спецназ» на повній швидкості покидає танкістів. За блокпостом ледь не вскочили на заміновану ділянку дороги. Добре, що вчасно спинили військові: нічого не поробиш, передова диктує свої «правила дорожнього руху». Василь розказував, що в одну з поїздок той таки заїхав на мінне поле, але місцевий житель попередив і волонтер заднім ходом, своїм слідом, виїхав звідти.

Дорога додому простягалася через Дебальцеве й Попасну. Заїхали попрощатись із земляками і взяли бійця, що «заробив» коротку відпустку. До Харкова я з ним по черзі сплю, бо в кабіні ще тьотя Ліда – підвозимо до півдороги між Києвом і Черкасами.

На посту перед Харковом – коротке прощання з бійцем. Дарую на пам’ять свої тактичні окуляри Bolle, даю сотню гривень на дорогу, солдату знадобиться.

От і дім. Тут свої турботи: дружина Мирослава потрапила в ДТП, доки я був на сході. Її про­оперували в першій міській лікарні. Лікарю Ігорю Салію й усій операційній бригаді – мій воєнкорівський «респект і повага».

P.S. Зі своїм попутником-сол­датом я зустрівся… у нашій лікарні, де в нього лежав родич! «Бог нас водить, Він – наш генерал...» – старе солдатське прислів’я. Зустріч була несподівана, але дуже радісна.

А Василь Конько вже готує машину в новий рейс. Я теж обо­в’язково ще поїду на схід. Нехай тільки дружина видужає…

Ігор КРОЧАК, 

військовий історик,  Дебальцеве – 

Попасна – Волноваха – Тернопіль. 

 

Фото автора

друкувати
Додати коментар

Інші статті