Необхідна оборона: зброя проти злодія
Одним із найважливіших юридичних інститутів є право на необхідну оборону: без нього не може бути впевненості в недоторканності власного житла, безпеці життя людини, її рідних і близьких. За чинним законодавством такий захист пов’язаний з обставинами, що виключають кримінальну відповідальність (навіть у випадку смерті нападника). Проте, на думку деяких законотворців, межі цієї оборони потрібно розширити.
Зміни до Кодексу
Кожна особа має право на необхідну оборону, незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання на своє життя. У Кримінальному кодексі є цілий розділ (восьмий), присвячений обставинам, які виключають злочинність цього діяння. Звернімо увагу, наприклад, на пункт 5 ст. 36 КК: ніхто не притягається до кримінальної відповідальності в разі збройного захисту «від нападу озброєної особи або групи осіб». А якщо нападник неозброєний, то чи є в захисника право на застосування зброї?
Відповідь на це запитання ми знаходимо в тексті законопроекту № 2621а, який передбачає зміни до п. 5 ст. 36 КК: «Не є перевищенням меж необхідної оборони і немає наслідком кримінальну відповідальність дії особи із застосуванням зброї або будь-яких інших засобів чи предметів, спрямовані на захист себе, членів її сім’ї чи близьких родичів (коло яких визначається законом), а також третіх осіб від насильства або погрози застосування насильства, або на захист свого майна проти особи або групи осіб, що незаконно проникли до її житла, інше заволодіння незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає».
Як бачимо, така новела значно розширює межі необхідної оборони: відтепер застосовувати зброю можна навіть проти неозброєної особи. До того ж право на захист надається навіть у тому разі, коли нападник лише висловлює «погрози застосування насильства», але не вдається до конкретних незаконних дій (наприклад, не намагається проникнути до чужого житла). Звідси випливає, що кримінальна справа, порушена за фактом збройного захисту, має підлягати закриттю за відсутністю події злочину (зважаючи на ст. 6 Кримінально-процесуального кодексу).
Про необхідність ухвалення нового документа йдеться в пояснювальній записці: «На даний час законослухняний громадянин обмежений „межами необхідної оборони”. Однак при цьому КК не враховує, що злочинці не обмежені нічим. Цей законопроект пропонує розширити межі необхідної оборони в тих випадках, коли до рухомого або нерухомого майна громадянина незаконно проникають невідомі особи й погрожують йому або його родині тим чи іншим видом насильства – від убивства до зґвалтування його дружини й дітей. Цей проект закону пропонує раз і назавжди надати громадянам право захищати своє життя й життя своїх рідних і близьких, третіх осіб від будь-якого злочинного посягання осіб, а також захистити своє майно…».
Відразу зазначимо, що тут є певні розбіжності між самим законопроектом і пояснювальною запискою. Річ у тім, що в тексті записки наголошується на збройному захисті лише в тому разі, «коли до рухомого або нерухомого майна громадянина незаконно проникають невідомі особи», тоді як у тексті нової редакції п. 5 ст. 6 КК ідеться про необхідну оборону із застосуванням зброї (або інших засобів) у таких випадках: під час насильства й погрози вчинити насильство або захищаючи своє майно чи третіх осіб від нападаючої особи чи групи осіб. Вочевидь народним обранцям потрібно все-таки уточнити: право на таку оборону пов’язане з будь-якими погрозами чи тільки зі спробами незаконного проникнення до житла громадян?
Відчуття самозбереження
Згідно зі ст. 36 КК, необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту «від суспільно небезпечного посягання». Водночас Кримінальний кодекс не дає чіткої відповіді на запитання: що означає сама фраза «суспільно небезпечне посягання»?
Розглядаючи право на захист власності від цього посягання, юристи дотримуються такої думки: захист потрібно здійснювати будь-якими рішучими заходами (але без свідомого бажання заподіяти смерть нападникові). Свого часу цій проблемі навіть була присвячена ціла наукова праця «Про право необхідної оборони», яку написав адвокат А. Ф. Коні (ще в дореволюційний період). Він, зокрема, стверджував: «Людині властиве відчуття самозбереження. Воно притаманне їй і як істоті морально розумній, і як вищому творінню тваринного царства. Це почуття вкладено природою в людину так глибоко, що не залишає його майже ніколи. Людина прагне до самозбереження, з одного боку, інстинктивно, а з іншого – усвідомлюючи своє право на існування... Людина убезпечує це право від усякого чужого зазіхання, від усякого неправа».
Підтвердженням цієї позиції є приклад із нашого сьогодення. Володимир Л. повертався додому автомобілем і випадково став учасником незначної дорожньо-транспортної пригоди. Із сусідньої іномарки вискочили розлючені молодики: погрожуючи розправою, вони вимагали досить кругленьку суму, що значно перевищувала вартість заподіяного збитку. У відповідь на погрози Володимир дістав газовий пістолет і вистрілив угору. Нападники відразу накивали п’ятами. Інцидент був вичерпаний…
Право на оборону визнано Основним Законом, тобто є одним із фундаментальних прав людини. Конституція встановлює, що «кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань». Поведінка того, хто захищається, може бути тільки активною, тобто виражається в діях, на які прямо вказує ст. 36 КК: застосовуються фізичні зусилля (наприклад, удари кулаком чи ногою) і використовуються різні предмети. Дії особи, яка захищається, визнаються правомірними в разі, коли вони були вчинені тільки протягом часу заподіяння посягання. Отже, захист визнається виправданим лише в небезпечний момент, що потребує свого негайного відвернення чи припинення. Тому заподіяння шкоди до виникнення такого стану визнається «передчасною» обороною (відповідальність за неї настає на загальних підставах).
Нерідко у випадку, коли посягання вже закінчене або припинене, може виникнути й «запізніла» оборона: у такому разі юридична оцінка залежить від того, чи усвідомлювала людина свої дії, коли активно використовувала засоби захисту (у застосуванні яких уже відпала необхідність). Якщо такого переконання не було, то слід вважати, що особа перебувала в стані необхідної оборони. В іншому випадку, коли шкода з боку захисника була заподіяна вже після того, як небезпека минула, то відповідальність за неї настає на загальних підставах.
Вирішальним є саме ступінь небезпечності посягання, що й визначає межі заподіяння шкоди при необхідній обороні. Тут є пряма залежність: чим небезпечніше посягання, тим більші межі допустимої шкоди. Очевидно, заподіяння тяжкої шкоди сумірне лише з посяганнями, що становлять велику суспільну небезпечність (загроза життю, здоров’ю, власності).
Судова практика
Верховний Суд України (ВСУ) рекомендує враховувати характер небезпеки з боку нападника й обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил: місце й час нападу, раптовість і неготовність до його відбиття, кількість нападників і захисників, їхні фізичні дані (вік, стать, стан здоров’я) та інші обставини.
Водночас варто зазначати, що в деяких випадках особи не мають законного права вдаватися до необхідної оборони. Наприклад, застосування правоохоронцем вогнепальної зброї відповідно до Закону «Про міліцію» або здійснення акта правомірної крайньої потреби (затримання злочинця, виконання службових обов’язків) не породжує права на необхідну оборону щодо особи, якій заподіюється шкода. Так само не породжує права на оборону й провокація небезпечного посягання з боку зловмисника (оскільки йдеться про особу, яка вчиняє протизаконні дії).
Одним із таких прикладів є рішення суду, який цілком обґрунтовано не визнав у діях громадянина Ф. необхідної оборони в такій справі: п’яний Ф. прийшов до сільського клубу на дискотеку. Поводився зухвало, чіплявся до людей, провокував бійку і зрештою був силоміць виставлений за двері. На вулиці Ф. озброївся уламком металевої труби й знову попрямував до клубу. Військовослужбовець, який саме йшов йому назустріч, намагався зупинити Ф. і відібрати в нього трубу (але це йому не вдалося). Підлітки, котрі повибігали з клубу, також вирішили припинити неправомірні дії хулігана. Зокрема, молодий чоловік С. намагався наблизитися до Ф. і вирвати з рук трубу. Але Ф. ударив нею С. і заподіяв травму, від якої той помер у лікарні. Під час суду Ф. намагався довести, що перебував у стані необхідної оборони. Проте під час слухання справи з’ясувалося: будь-яких реальних дій, які б загрожували життю й здоров’ю Ф., ніхто не вчиняв. За таких обставин дії Ф. були розцінені суспільно небезпечними (і тому не могли створити для нього стану необхідної оборони).
Право на необхідну оборону виникає лише тоді, коли захисник змушений негайно заподіяти шкоду нападникові (щоб відвернути протиправні посягання). Зокрема, у справі громадянина К. судова колегія в кримінальних справах ВСУ встановила: потерпілий М. у стані алкогольного сп’яніння приїхав увечері до К. із безпідставною претензією (з приводу побиття свого племінника кілька місяців тому). Конфлікт продовжився біля клубу: М., вибравши момент, ударив К. (ногою в обличчя). У відповідь той вдарив його ножем у груди та вбив. Судова колегія ВСУ визнала, що такі дії були зумовлені потребою негайно відвернути посягання на життя. Тобто К. діяв у стані необхідної оборони, хоча й перевищив її межі.
Проблемні питання
Незважаючи на те, що Кримінальний кодекс надає право на самозахист від злочинних посягань, деякі питання залишилися поза сферою його регулювання. Одне з них – оборона від дій особи, яка не підлягає кримінальній відповідальності внаслідок малолітства або неосудності. Ця проблема стає дедалі актуальнішою, зважаючи на «помолодшання» злочинності. Вочевидь, є доцільним вважати допустимими однакові дії щодо свого захисту, незалежно від віку й стану нападника. Адже в момент оборони той, хто захищається, як правило, не знає про вік і психічне здоров’я того, хто нападає.
Бувають і інші випадки, які не вписуються в чинні норми ст. 36 КК. Наприклад, особа, яку піддавали систематичним знущанням (у шкільному чи армійському колективі), нарешті застосовує насильство проти кривдників. А потім суд розцінює поведінку цієї особи як дії, що вчинені навіть без пом’якшувальних обставин. Такий вирок «ллє воду на млин» організованої злочинності. Адже рекетир може підсунути судове рішення під ніс черговій жертві, примовляючи: «Ось що з тобою буде, якщо спробуєш опиратися...». Звичайно, це – емоційне висловлювання, але воно свідчить про надання переваги саме для нападників, а не захисників. Безперечно, такі ситуації потрібно передбачити нормами закону, який встановлює право особи на необхідну оборону.
Валентин Ковальський, м. Київ
Інші статті