Автовикрадення прирівняють до …вбивства?

З року в рік у нашій країні зростає кількість автівок (а відповідно – й обсяг роботи для органів внутрішніх справ, насамперед, підрозділів Державтоінспекції). Інтенсивна автомобілізація викликала розгортання кримінального бізнесу, пов’язаного з незаконним заволодінням транспортним засобом. Саме тому в парламентських стінах і зародився новий законопроект, що передбачає внесення змін до Кримінального кодексу.

Кара суворішає

Згідно з чинною ст. 289 КК, незаконне заволодіння транспортним засобом карається штрафом у розмірі 1 000–1 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (17 000–20 400 грн) або позбавленням волі на значний строк: від трьох до п’яти років. Якщо ж такі дії призвели до значної матеріальної шкоди, то винуватцеві загрожує просидіти за ґратами від п’яти до восьми років, а в разі спричинення ще більшої матеріальної шкоди – до дванадцяти років, ще й, у деяких випадках, позбутися майна, яке буде конфісковане.

Проте з таким підходом до проблеми не погоджується народний депутат Антон Яценко (парламентська група «Економічний розвиток»). На його думку, Верховна Рада повинна ухвалити законопроект № 2076а, який передбачатиме посилення відповідальності за згадані вище злочини. Як випливає з цього документа, згідно з новою редакцією ст. 289 КК, санкції мають бути суворішими: за незаконне заволодіння транспортним засобом «світитиме» штраф у розмірі 2 000–3 000 «мінімалок» (34 000–51 000 грн), обмеження або позбавлення волі на строк від п’яти до восьми років. А якщо винуватець заподіяв значну матеріальну шкоду, то йому загрожує строк від п’яти до десяти років, в разі спричинення ще більшої матеріальної шкоди – позбавлення волі терміном від десяти до п’ятнадцяти років із конфіскацією майна (або без неї). Отже, максимальне покарання за «автогріх» фактично можуть прирівняти до гріха за вбивство. Чи варто узаконювати таку сувору спокуту?

Звернімо увагу на примітку до зазначеної ст. 289 КК: у пункті 1 прописано, що матеріальна шкода визнається значною в разі заподіяння збитків на суму від 100 до 250 «мінімалок» (1 700 – 4 250 грн), а великою – у разі заподіяння збитків у розмірі, що перевищує 250 «мінімалок». Ось така кримінальна «арифметика»: якщо розмір відшкодування сягає 1 700 грн, то винуватцеві загрожує 5–8 років ув’язнення, якщо ж розмір збитків перевищує 4 250 грн, то за ґратами доведеться просидіти 10–15 років.

Таке «ноу-хау» може призвести до того, що злочини в цій сфері будуть віднесені до злочинів середньої тяжкості, тяжких і навіть особливо тяжких (які також передбачають аналогічні штрафні санкції та строки позбавлення волі). Саме тому експерти поставилися до нового законопроекту дуже негативно. Хоча, як свідчить подальший аналіз, давати чітку й однозначну відповідь ще зарано. Тим більше, що останнє слово – за Верховною Радою.

З метою безпеки

Як стверджує автор законопроекту № 2076а, необхідність запровадження такого покарання викликана досить великою кількістю випадків незаконного заволодіння транспортними засобами. Окрім того, за прогнозами депутата Яценка, ухвалення зазначеного закону «дозволить підвищити рівень безпеки на дорогах України, захистити здоров’я громадян та їхнє майно».

Проте таку ідею не підтримало головне науково-експертне управління (ГНЕУ) Верховної Ради: за його висновком, запропоновані кримінальні покарання «виглядають доволі сумнівними й недостатньо обґрунтованими». Зокрема, пропозиції щодо суттєвого збільшення розмірів штрафу (майже втричі) та нових строків ув’язнення (від 10 до 15 років) без настання суспільно небезпечних наслідків «є занадто суворими та несумірними з вчиненим діянням». А це, своєю чергою, порушує один з основних правових принципів: особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та запобігання вчинення нових злочинів (ст. 65 КК). Крім того, нова редакція ст. 289 КК також не узгоджується зі ст. 61 КК (відповідно до якої даний вид кримінального покарання призначається на строк від одного до п’яти років).

Опираючись на досить серйозні зауваження ГНЕУ, негативну оцінку законопроектові виніс і профільний парламентський комітет (з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності): за словами «комітетників», запропонована новела «виглядає недосить юридично обґрунтованою, адже будь-які зміни норм кримінального закону, а особливо спрямовані на посилення кримінальної відповідальності, повинні базуватись на результатах ґрунтовного аналізу практики застосування відповідної статті КК».

З одного боку, такий висновок парламентських експертів досить переконливий. А з іншого? Звернімо увагу на пункт 2 примітки до ст. 289 КК (як у чинній, так і в запропонованій редакції): незаконне заволодіння транспортним засобом, яке вчинено повторно чи за попередньою змовою групою осіб, слід кваліфікувати за сімома статтями КК – 185 (крадіжка), 186 (грабіж), 187 (розбій), 189 (вимагання), 190 (шахрайство), 191 (заволодіння шляхом зловживання службовим становищем), 410 (викрадення військової техніки).

Як бачимо, захоплення автомобіля може призвести до вчинення інших протиправних діянь (наприклад, до викрадення вогнепальної зброї чи боєприпасів, що перевозяться в ньому). У таких випадках однією дією винного буде завдано шкоду іншим правовідносинам, які пов’язані з громадською безпекою в цій сфері. Це означає, що «примітивне» викрадення авто може призвести до вчинення ще тяжчих злочинів.

Судова практика

Майже шість років тому Верховний Суд України ухвалив постанову (№ 18 від 19 грудня 2008 року) щодо судової практики у сфері експлуатації транспорту. Посилаючись на ст. 289 КК, служителі Феміди визнали, що під незаконним заволодінням транспортним засобом слід розуміти протиправне вилучення автомобіля у власника всупереч його волі.

На думку ВСУ, відповідальність за незаконне заволодіння автомобілем настає з моменту, коли він починає рухатись унаслідок запуску двигуна чи буксирування. Проникнення в кабіну чи гараж необхідно розглядати як замах на вчинення злочину (ст. 15 КК). Від такого покарання особу, яка вчинила це діяння, можуть звільнити у випадках, коли в цьому діянні була гранична потреба: наприклад, якщо необхідно терміново доставити тяжкохворого до лікарні, приборкати стихійне лихо або усунути іншу небезпеку (яка загрожує людям, інтересам суспільства або держави).

Як стверджують судді, суб’єктивна сторона автозлочину характеризується прямим умислом: заволодіння може статися з будь-якою метою (для викрадення «коліс», доставки вантажу чи просто щоб покататися). Саме тому до кримінальної відповідальності не можуть притягатися особи, які є співвласниками або законними користувачами транспортного засобу, працівники установ (що без належного дозволу поїхали на закріпленому за ними автотранспорті), а також службові особи, наділені повноваженнями щодо використання чи експлуатації автомобіля.

Дії щодо заволодіння транспортним засобом, які поєднані з позбавленням потерпілого життя, Верховний Суд радить кваліфікувати залежно від спрямованості умислу. Зокрема, убивство з метою захоплення автомобіля розслідується за двома статтями КК: 115-ю і 289-ю. Крім того, такі злочини потрібно відмежовувати від злочинів проти власності, які вчиняються з корисливих мотивів: перші пов’язані з безпекою руху й експлуатацією транспорту, другі – з іншими суспільними відносинами (захоплення чужого майна, зокрема, запасних частин від автотранспорту, магнітоли тощо).

Ще одна особливість ст. 289 КК (на відміну від злочинів проти власності) – наявність заохочувальної норми: від кримінальної відповідальності звільняється особа, яка добровільно заявила про свою вину правоохоронним органам, повернула транспортний засіб власнику й повністю відшкодувала завдані збитки. Щоправда, у таких випадках потрібно дотримуватися двох умов: такі дії особа вчинила вперше або злочин не був пов’язаний із насильством (чи погрозою застосування такого насильства).

А В них так…

Як свідчить зарубіжний досвід, у країнах Заходу немає суттєвої відмінності між незаконним заволодінням транспортним засобом та крадіжкою (чи іншими протиправними діяннями, що розцінюються як злочини проти власності).

Скажімо, у США ще 22 роки тому ухвалено Закон «Про боротьбу з угоном автомобілів». У ньому йдеться про посилення відповідальності за автомобільні крадіжки: за ввезення й вивезення викрадених «коліс», за їх продаж, володіння та використання, за зміну номерних знаків і зовнішнього вигляду автомобіля. Отже, у законодавчому тексті слова «угони» та «крадіжки» використовуються як синоніми.

З погляду німців, незаконне використання транспортного засобу належить до крадіжок і протиправного заволодіння чужим майном, тобто до відносин у сфері власності. У Великобританії будь-яке використання транспортного засобу без дозволу власника (або іншої уповноваженої особи) теж розцінюється як замах на власність і теж кваліфікується як крадіжка. Такий підхід характерний і для Іспанії: за ст. 244 Кримінального кодексу (про викрадення та угон засобів пересування) такі діяння розглядаються як злочини проти власності та соціально-економічного порядку.

Подібна практика характерна й для Росії. Наприклад, у Кримінальному кодексі РФ є ст. 166 («Неправомірне заволодіння автомобілем або іншим транспортним засобом без мети викрадення»), яка «прописана» у главі V («Злочини проти власності»). У системі російської державтоінспекції навіть створено спеціальні підрозділи (з розшуку викраденого транспорту). Свій внесок у зміцнення безпеки на дорогах Росії внесли й спеціалізовані добровільні народні дружини, які об’єднують у своїх лавах понад 50 тисяч водіїв та інженерно-технічних працівників (вони допомагають даївцям розшукувати учасників ДТП, що втікають із місця аварії або викрадають чужі «колеса»). Завдяки цьому в росіян спостерігається тенденція до зменшення кількості угонів і крадіжок транспортних засобів.

В українських реаліях наведені приклади можуть бути доволі дискусійними. Адже незаконне заволодіння не лише порушує майнові права, а й знижує безпеку руху, призводить до людських жертв, пошкоджень транспортних засобів і комунікацій. Як свідчить сумна статистика, понад 20 відсотків злочинів, пов’язаних з угоном автомобілів, вчиняють неповнолітні, які мимоволі стають учасниками злочинів з тяжкими наслідками (у зв’язку з цим такі діяння набувають ще більшої суспільної загрози).

Крім того, аналіз ст. 289 КК свідчить, що під час кваліфікації незаконного заволодіння автотранспортом може статися неправильне тлумачення окремих понять (це призводить до суперечностей на етапі слідства). Оскільки є потреба в удосконаленні цієї норми, то для законодавців це питання залишається відкритим.

Валентин КОВАЛЬСЬКИЙ,

м. Київ

друкувати