Які тепер права в наших «оперів»?

Якщо до органів досудового слідства надійшли матеріали, зібрані для порушення кримінальної справи, то чи означає це, що вже немає ніякої потреби проводити далі оперативно-розшукові дії за виявленими фактами? Відповідь на це запитання залежатиме від подальшої долі нового законопроекту, що стосується повноважень «оперів».

Новели та нюанси

Нині, щоб закрити оперативно-розшукову справу, потрібно мати вагомі підстави: смерть підозрюваного, відсутність даних щодо його місцеперебування, закриття кримінального провадження, спростування матеріалів про злочин тощо. На цьому наголошується у ст. 9-2 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність». Проте тут є певні нюанси, пов’язані зі ст. 7 Закону, в якій ідеться про те, що після виявлення ознак злочину оперативний підрозділ зобов’язаний невідкладно передати зібрані матеріали до органів слідства. Такі вимоги виникли після ухвалення нового Кримінального процесуального кодексу, а також унаслідок внесення змін до деяких законодавчих актів України (у зв’язку з прийняттям КПК).

З огляду на це у Верховній Раді вважають, що зазначену ст. 9-2 Закону необхідно доповнити ще одним пунктом – про те, що оперативно-розшукову справу також потрібно закрити в разі «початку досудового розслідування…». Принаймні такої думки дотримується автор законопроекту № 2420 Віталій Журавський (депутатська група «Економічний розвиток»). Про це йдеться в тексті пояснювальної записки: «Оскільки розкриття злочинів уже не є обов’язком оперативних підрозділів, відповідні оперативно-розшукові справи підлягають закриттю після направлення цими підрозділами зібраних матеріалів до органу досудового розслідування для початку здійснення досудового розслідування (з моменту внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань)».

З цією позицією погодився профільний парламентський комітет. Згідно з його висновком, працівники оперативних підрозділів не мають права проводити процесуальні дії у кримінальному провадженні за власною ініціативою або звертатися з клопотаннями до слідчого, судді чи прокурора (ч. 2 ст.41 КПК). Співдоповідачем із цього питання визначено самого автора проекту, який є секретарем Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності.

Зауваження експертів

Проте, як з’ясувалося, запропонований депутатський підхід має цілу низку недоліків, свідченням чого є аналіз Головного науково-експертного управління (ГНЕУ) Верховної Ради. У ньому наголошується: «У законопроекті не враховано, що ознаки відповідного злочинного діяння можуть бути виявлені оперативними підрозділами під час проведення оперативно-розшукових заходів у межах зовсім іншої оперативно-розшукової справи. Наприклад, якщо під час розшуку особи, яка переховується від органів досудового розслідування, в її родича була виявлена велика партія кокаїну, то, відповідно до положень законопроекту, після передачі відповідних матеріалів (що підтверджують факт вчинення незаконного зберігання наркотичних засобів) до органів досудового розслідування оперативно-розшукова справа, у межах якої здійснюється розшук зниклої особи, підлягатиме закриттю незалежно від того, знайдена ця особа чи ні. На нашу думку, законодавчі приписи, які встановлюють таку вимогу, не можна вважати виправданими».

На думку ГНЕУ, передача матеріалів, зібраних у результаті оперативно-розшукових дій, органам досудового розслідування не означає, що в такому разі відпадає необхідність проведення подальших оперативно-розшукових заходів за виявленими фактами. Зокрема, після початку досудового розслідування досить часто виникає потреба проведення таких дій для встановлення особи підозрюваного або для його розшуку. У зв’язку з цим не зрозуміло: чи можливо в такому разі проводити оперативно-розшукові дії після закриття цієї оперативно-розшукової справи?

Виникає ще одна проблема, на яку також звернули увагу експерти ГНЕУ: «Запропонована проектом редакція п. 5 ч. 1 ст. 9-2 Закону є дещо некоректною. Досудове розслідування не може розпочинатися „за матеріалами, зібраними під час проведення оперативно-розшукової діяльності”. Зокрема, воно бере початок із моменту внесення слідчим або прокурором відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань. При цьому такі відомості вносяться на підставі поданої заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ними з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення (ч. 1 і 2 ст. 214 КПК). У свою чергу, п. 1 ст. 10 Закону вказує на те, що матеріали оперативно-розшукової діяльності використовуються як приводи та підстави для початку досудового розслідування. Тому в даному випадку коректнішим було б вести мову про початок досудового розслідування на підставі матеріалів оперативно-розшукової діяльності, зібраних у межах відповідної оперативно-розшукової справи».

Мовчання КПК

Як уже зазначалося, проект № 2420 був розроблений внаслідок доповнення деяких законодавчих актів у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу у квітні 2012-го. Проте ухвалені новації призвели до того, що виникли певні розбіжності між новим КПК та змінами, внесеними до Закону «Про оперативно-розшукову діяльність».

Насамперед хотілося б звернути увагу на змінений порядок проведення негласних слідчих (розшукових) дій: раніше ця функція покладалася тільки на оперативно-розшукові підрозділи, а за новим КПК такі дії проводяться лише за письмовим дорученням слідчого, прокурора. При цьому чіткий розподіл повноважень між слідчими та «операми» чинним законодавством нині не передбачений. Отже, положення нового законопроекту повинні забезпечувати комплексний підхід з метою усунення суперечностей між КПК та законодавством про оперативно-розшукову діяльність (ОРД).

Крім того, є ще один суттєвий момент: основні труднощі використання матеріалів ОРД у кримінальному процесі полягають саме в тому, щоб надати відкритого характеру джерелам фактичних даних, а також забезпечити нерозкриття оперативних методів і конфіденційних стосунків, які становлять службову таємницю.

За чинним законодавством, матеріали ОРД можуть бути використані для розслідування злочинів. Та, зважаючи на негласний характер, такі дані не мають ніяких правових наслідків до того моменту, поки вони не набудуть форми, передбаченої кримінально-процесуальним судочинством. Тобто самі собою матеріали ОРД не є підставою для обмеження інтересів фізичних і юридичних осіб. Санкції суду на їх проведення не потрібно, та якщо й виникає питання щодо необхідності вжиття виняткових заходів (які порушують права і свободи людини), то такі дії потребують узгодження з прокурором. Отримані матеріали можуть послужити доказами в кримінальному судочинстві (за належного процесуального оформлення).

На думку експертів, через особливість правовідносин у сфері ОРД настав час говорити про формування нової галузі – оперативно-розшукового права. Річ у тім, що до прийняття законодавства про ОРД в Україні ці питання регулювалися відомчими (закритими) нормативно-правовими актами. А оскільки різні відомства виконували різні завдання, то в них вироблялися свої підходи до цієї державно-правової сфери (з урахуванням специфіки). Це, своєю чергою, обумовило викладання спецдисциплін розвідувального, контррозвідувального, кримінально-розшукового та оперативно-технічного характеру.

На жаль, внутрішньовідомчі підходи до ОРД не сприяли напрацюванню єдиних теоретичних і практичних методів, що й призвело до труднощів у застосуванні норм оперативно-розшукового законодавства. Тепер своє слово мають сказати народні обранці.

Валентин КОВАЛЬСЬКИЙ,

м. Київ

Довідка «ІЗ»

Проти «лихих людей»

Оперативно-розшукова діяльність раніше мала різні назви: «негласна робота», «таємний розшук». До виконання цих дій завжди залучались особи, які добровільно (безоплатно або за винагороду) могли повідомляти конфіденційну інформацію про злочини.

Перші відомості про таку діяльність зафіксовані ще в рабовласницьких державах: Римі, Греції, Єгипті. Таємним розшуком займалися збирачі податків, наглядачі за економічним життям і митними правилами. Велося гласне й негласне розшукування підозрюваних у вбивствах, підробці грошей чи цінних паперів, у шахрайствах, повій, яких звинувачували в приховуванні реального заробітку, що призводило до зменшення обсягу сплачуваних ними податків у державну скарбницю. Для отримання такої інформації використовувалися послуги таємних помічників з-поміж рабів, слуг, ремісників.

Розшукова діяльність щодо осіб, яких підозрювали у вчиненні злочинів проти правителів та вищих посадових осіб, здійснювалася спеціальними чинами (префектами, центуріонами та кветорами). Як свідчить історія, у 62 році до н.е. імператор Нерон одержав інформацію від таємних інформаторів Міліха й Церветія про змову проти нього. Дізнавшись про плани та місце збору своїх ворогів, Нерон перекрив усі входи та виходи з будинку й таким чином змусив їх покінчити життя самогубством.

Також використовувалися такі методи, як проникнення таємних агентів у групи заворушників. Зокрема, змова гладіаторів, ватажком яких був Спартак, була розкрита за допомогою куртизанки Евтибіди – таємного інформатора державної адміністрації Гая. Своєю чергою, Гай одночасно використовував таємного агента Сільвія Вереса, який вів зовнішнє спостереження та підслуховував розмови гладіаторів. Отримана інформація стала підставою для ізоляції Спартака й відстрочки повстання.

У період феодалізму розшукова діяльність істотно відрізнялася від діяльності подібних органів рабовласницьких держав. Вищі поліцейські функції виконували феодали або уповноважені особи. У судовому процесі брали участь співприсяжники, які не давали показань по суті справи, а тільки підкріплювали під присягою твердження обвинувача. У цей період у Західній Європі виник таємний розшук, який проводився з ініціативи агентів королівської влади.

Наприкінці XVI ст. в Англії з метою забезпечення захисту громадян від злочинних посягань був прийнятий Вінчестерський статут, який регламентував розшукову діяльність і визначав суб’єктів її здійснення. Відповідно до цього в містах була запроваджена нічна варта для охорони території та розшуку по гарячих слідах убивць, розбійників і злодіїв.

У Франції в XVI ст. були створені жандармерія й поліція, що забезпечували розшукову діяльність і стали основними державними правоохоронними організаціями, які боролися зі злочинністю. У Німеччині в 1500 р. засновано спеціальний інститут фіскалів, які діяли від імені імператора та входили до складу поліцейських органів, широко використовуючи методи поліцейського розшуку. Фіскали мали право діяти як гласно, так і негласно: проводити опитування, огляд товарів та інших предметів, контролювати діяльність лихварів.

На території нашої держави за правління київського князя Володимира обвинуваченому у злочині загрожувала конфіскація всього майна та продаж у рабство разом із сім’єю. Ця санкція була введена з метою не лише охорони правопорядку, а й задля поповнення державної скарбниці коштом родини обвинуваченого. У XIV-XV століттях на Русі розшуковою діяльністю здебільшого займались особи, які не завжди були представниками влади. Також була така організаційна форма місцевого самоврядування, як копний округ – об’єднання населення певної території для запобігання злочинам, їх розслідування та розкриття, винесення й виконання покарання без втручання органів державного управління.

Таємний розшук застосовувався переважно проти «лихих людей». Сищики опитували свідків, потерпілих та інших осіб, збирали інформацію й докази, які подавалися на розгляд малого копного округу (де й проводилося розслідування), а на великому копному окрузі виносили вирок. За часів козацтва розшукову діяльність проводили генеральний суддя (який був помічником гетьмана з усіх правових питань), паланочні полковники та військові осавули. За часів Богдана Хмельницького розшукова справа поєднувалася зі слідством та кримінальним трибуналом (військовою комісією).

У радянські часи першим спеціалізованим підрозділом у системі органів внутрішніх справ (спрямованим проти корисливих злочинів) був відділ боротьби з розкраданнями соціалістичної власності – ВБРСВ (рос. ОБХСС). Після проголошення незалежності в Україні була створена Державна служба боротьби з економічною злочинністю. А в 1994 р. у системі МВС почали діяти підрозділи податкової міліції для боротьби з кримінальним приховуванням прибутків від оподаткування, які після Президентського Указу-1996 увійшли до складу Державної податкової адміністрації.

У нинішніх умовах головне завдання ОРД – пошук і фіксація даних щодо протиправних діянь окремих осіб та груп із метою припинення правопорушень, отримання матеріалів для слідства в інтересах безпеки громадян, суспільства й держави.

друкувати