Без Бога – ні до порога
Як відомо, ще за більшовицьких часів Церкву відокремили від держави. Відтоді Україна самоусунулася від одного з найважливіших процесів державотворення – підтримки духовних цінностей. Саме тому у Верховній Раді нині пропонують відмовитися від атеїстичного минулого й повернутися до християнських – православних – традицій нашого народу.
Заради партнерства
У профільному парламентському комітеті (з питань культури й духовності) розглядається законопроект № 2340а, автори якого – народні депутати Ганна Герман і Юрій Мірошниченко (Партія регіонів).
Ідеться, насамперед, про нову редакцію ст. 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»: «Взаємовідносини церкви (релігійних організацій) з державою будуються на партнерських засадах з метою забезпечення та реалізації права людини на свободу світогляду й віросповідання в усіх сферах суспільного життя, здійснення виховної та спільної просвітницької діяльності, соціальної роботи, консолідації українського суспільства, збереження та примноження його традиційної релігійної культури, релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України».
Відповідні зміни внесені й до ст. 6 Закону, в якій ідеться про те, що взаємовідносини релігійних організацій зі світськими навчальними закладами спрямовані на впровадження духовно-моральних цінностей у навчально-виховний процес, відновлення духовності та моральності українського суспільства. Аналогічні доповнення передбачені й у законах «Про освіту», «Про дошкільну освіту», «Про позашкільну освіту», «Про загальну середню освіту», «Про вищу освіту».
Згідно з новим проектом, за бажанням батьків (осіб, які їх замінюють) навчальний заклад може взаємодіяти на партнерських засадах із релігійними організаціями з метою збереження та зміцнення духовного здоров’я дітей. Отже, Україна має подолати негативні наслідки атеїзму та вийти на шлях відновлення духовності нашого суспільства й виховання молодого покоління.
Про це йдеться в тексті пояснювальної записки: «Незважаючи на всі заходи, які робить українська держава для відновлення порушених релігійних прав, і досі у багатьох сферах суспільного життя Церкві та релігійним організаціям відмовляють у налагодженні партнерських державно-конфесійних відносин. Наслідком цього є формування матеріалістичного світогляду українського суспільства та погіршення його духовно-морального здоров’я, що, безумовно, негативно впливає на всі сфери життєдіяльності українського народу та розбудову демократичної, правової держави».
Як стверджують згадані вище співавтори, 1996 року Верховна Рада внесла в Конституцію уточнення: законодавчий орган усвідомлює «відповідальність перед Богом». Однак у сучасній практиці державно-конфесійних відносин (як і в суспільній свідомості) й далі забороняється участь Церкви (релігійних організацій) у суспільному житті українського народу, насамперед, у сфері освіти.
Тут варто звернути увагу на президентський Указ № 279/2002 від 21 березня 2002 року «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій». У цьому документі була поставлена низка чітких завдань, до яких належить «впровадження духовно-моральних цінностей у навчально-виховний процес».
І, зрештою, один із визначальних і незаперечних чинників розвитку української культури – хрещення Київської Русі. Саме духовна культура в багатьох моментах нашого життя є визначальною у виборі того чи іншого варіанту поведінки або рішення.
Питання до Конституції
Безперечно, законопроект № 2340а необхідно ухвалювати й втілювати в життя, бо держава та Церква, незважаючи на розбіжності, мають і спільну мету – дбати про духовність народу. Проте є досить суттєвий момент, на який повинні звернути увагу наші законодавці.
Річ у тім, що в Конституції 1996 року чорним по білому написано: Церква та релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від Церкви (ст. 35). Крім того, Закон України «Про освіту» наголошує на незалежності освіти від релігійних організацій та її світському характері. Отже, під час розгляду зазначеного проекту потрібно поставити питання про внесення відповідних змін і до Конституції, і до інших норм чинного законодавства.
Також варто зважати на те, що на релігійні організації поширюється загальнодозвільний принцип правового регулювання: вони можуть вести будь-яку діяльність, якщо вона не заборонена законом. Йдеться про виховну, просвітницьку та соціальну роботу. У зв’язку з цим є підстави вважати, що суть юридичного регулювання у духовній сфері має зводитися до чіткого визначення обов’язків держави перед релігійними організаціями, а релігійних організацій – перед державою й суспільством. Проте запропонована в проекті фраза («взаємодіяти на партнерських засадах») не має чіткого нормативного навантаження. Що саме треба розуміти під такими засадами? Недосить чітко визначено й такі терміни, як «традиційна релігійна культура», «спільна просвітницька діяльність», «релігійна толерантність», «моральність українського суспільства», «духовне здоров’я» тощо.
Незрозумілим є й сам механізм упровадження духовно-моральних цінностей у навчально-виховний процес. Зокрема, на законодавчому рівні потрібно дати відповідь на запитання: представників яких конфесій хотіли б запросити до участі в навчальному процесі дітей їхні батьки? Бо, скажімо, навряд чи православна сім’я буде в захопленні від чужоземних «гуру» із їхнім намаганням залучати до тоталітарного сектантства. Також варто зважити на те, що нині в Україні є сотні релігійних течій, які конфліктують одна з одною. Тому застосування відповідних норм на практиці може призвести до перенесення міжконфесійного напруження у сферу освіти й ускладнення державно-церковних відносин.
Очевидно, в умовах поліконфесійності українського суспільства питання взаємодії релігійних організацій і школи (зокрема, участі священнослужителів у навчально-виховному процесі) має базуватися на принципі добровільності та бажання батьків.
«Хрещені, але непросвічені»
Зважаючи на прохання православних, кілька років тому Київський педагогічний університет імені Грінченка випустив підручник із християнської етики «Дорога добра». Новий предмет взяли на озброєння столичні школи. Благочинний центрального округу Києва протоієрей Анатолій Затовський розповідає:
«Майбутнє православної країни залежить від того, чи збережуться в народі православні цінності. Переживши в атеїстичному минулому безліч духовних і національних втрат, суспільство потребує відродження. Наші діти хрещені, але непросвічені. Прищеплювати любов до добра потрібно з дитинства. Для цього ми і створили новий навчальний посібник. Ця 80-сторінкова книжечка присвячена християнській етиці в українській культурі. Її коріння – в тисячолітній православній історії. Від євангельських сюжетів автори переходять до загальнолюдських, пов’язаних із темою Вітчизни, сім’ї, особистості».
За словами Затовського, за радянських часів школярам втовкмачували, що людина походить від мавпи, та поки що ми бачимо зворотний процес: опинившись у духовному вакуумі, людина сама уподібнюється до мавпи. Крім того, нам загрожує стрімке зростання злочинності, до того ж у найжорстокіших формах. Голлівудські стандарти, що проникають у наші домівки з екранів телевізорів, утверджують думку про людське безсилля перед злом. Наприклад, у фільмі «Привид Червоної зірки» пастор грає роль клоуна, який «налягає» на віскі й марно бореться з нечистими духами. На очах багатомільйонної аудиторії телеглядачів падають і розбиваються хрести, вітер шматує сторінки Біблії. А на запитання про існування Бога смертельно перелякана дівчинка відповідає: «Уже не знаю». Заперечення віри в Божу всесильність призводить до віри у всесильність зла.
«„Дорога добра” – єдиний шанс довести, що лише Доброта здолає зло, що душа за своєю природою є християнкою. Ми з повагою ставимося до всіх віросповідань, але нам потрібно дотримуватися своїх цінностей. Усі релігії рівні перед Законом, але не перед нашим православним народом. Навіть українська комуністка Катерина Самойлик під час поїздки до Москви заявляла: „Без Української православної церкви в нашого народу просто немає майбутнього”».
«Мечеть… Паризької Богоматері»?
Нині багатьох священиків прикро вражають тривожні тенденції. Українці, які сповідують інші релігії здебільшого раніше були хрещені в православ’ї. Не витримавши ударів атеїзму, вони відійшли від Матері-Церкви, а після розвалу Союзу піддалися західній пропаганді та й «перехрестилися» у віру, далеку від наших традицій, історії й культури. Не можна допустити, щоб із нашим народом сталося так, як в одному «навчальному центрі»: спочатку діти вивчали корейську кухню, потім – корейську культуру і, зрештою, «довчилися» до світоглядів корейського пастора. Ми ж – українці, а не корейці…
До речі, за кордоном уже почали розуміти: відмова від релігійного виховання веде суспільство до цілковитого краху. Наприклад, у Франції, яка тривалий час була в авангарді жорсткого поділу релігії та школи, уже усвідомили: ідеологія суспільства, спрямована на обслуговування лише утилітарних потреб людини, зазнала історичної поразки. Дійшло до того, що французи виявилися нездатними змагатися з потужним викликом ісламу. Зважаючи на такі тенденції, письменниця Олена Чудінова написала роман-утопію «Мечеть Паризької Богоматері» (події відбуваються в 2048 році у Франції, де владу захопили мусульманські іммігранти). До речі, ця книжка була написана за кілька місяців до масових заворушень у цій країні, в яких активну роль відіграла мусульманська молодь (розбурхана чутками про загибель їхніх друзів у трансформаторній будці).
На щастя, Україна – не Франція. Джерелом вічних традиційних цінностей є християнське віровчення, яке виховало найкращі риси нашого народу. Корінна культура, що утворювалася століттями, є одночасно й моделлю історичної перспективи розвитку, і фундаментом духовної міцності, і реальністю нашого буття. Проте духовний вакуум, що утворився внаслідок падіння атеїстичної влади, заповнився не лише християнством, а й неоязичницькими та сектантськими уявленнями.
В умовах самовизначення українським народом свого подальшого шляху й держава повинна чітко визначитися: відтворення якої системи цінностей потрібно підтримувати? У цей непростий період необхідно повернути народу його національну культуру, яка представлена Православною Церквою. Настав час замислитися над тим, що віра Христова – не набір мертвих догматів, а спосіб життя, система мотивації вчинків. У цьому й полягає головна відмінність християнства від будь-якої морально-філософської доктрини.
Зрештою, наше майбутнє визначатиметься не економічними показниками чи вибором провідної політичної сили, а тими традиційними цінностями, які сповідує православний народ. Останнє слово – за Верховною Радою, яка покликана відстоювати позиції держави в питаннях захисту духовних цінностей від агресивного войовничого культу споживання й гедонізму.
Валентин КОВАЛЬСЬКИЙ,
м. Київ
