Вода «в законі»

Нині в Україні немає єдиного підходу до законодавчого регулювання сфери централізованого постачання гарячої води. За 22 роки незалежності в нас і досі не визначені правові засади державного контролю у «водній» сфері. На цей факт уже звернули увагу члени парламентського комітету з питань житлово-комунального господарства.

Ваше слово, енергоінспекторе!

Нещодавно у профільному комітеті були розглянуті два альтернативні законопроекти (№2244а і №2244а-1). Співавторами кожного з них є представники опозиції та влади. Документи дещо різні, але мета одна – встановлення порядку надання послуг із гарячого водопостачання, підвищення їх якості й безпечності для здоров’я споживачів.

Обидва проекти передбачають законодавче закріплення терміна «гаряча вода» – це вода, яка відповідає встановленим стандартам якості та має температуру 55-70 градусів за шкалою Цельсія. Відповідати за її параметри повинні постачальники – підприємства та організації, що надають послугу згідно з умовами договорів і стандартних вимог.

Повноваженнями щодо здійснення державної політики у сфері гарячого водопостачання наділений Кабінет Міністрів та органи виконавчої влади, причетні до сфери системи постачання гарячої води. Тарифи на гаряче водопостачання залежатимуть від якості гарячої води. Наприклад, за кожні три градуси відхилення від допустимих норм сплата зменшується на п’ять відсотків від розміру сплати за розрахунковий період. За кожну годину постачання гарячої води, температура якої нижча за 40 градусів, оплата послуги має здійснюватися за тарифом на холодне водопостачання. Крім того, у проекті №2244-а (на відміну від проекту №2244а-1) передбачені досить жорсткі санкції за порушення прав споживачів: за недотримання процедури від’єднання від мережі гарячого водопостачання загрожує штраф у розмірі до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (до 8 500 грн); за невиконання рішень центрального органу виконавчої влади, а також за необґрунтоване застосування тарифів – до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (до 4 200 грн).

Отже, «вартість» покарання коливатиметься в межах від 4 200 до 8 500 гривень. Адміністративні санкції застосовуватимуться в порядку, установленому Кабінетом Міністрів. Суб’єкт господарювання повинен сплатити штраф у п’ятнадцятиденний термін із дня отримання постанови про його накладання (у разі несплати штраф стягується в судовому порядку). Зазначені кошти перераховуватимуться до державного бюджету. Контролювати цей процес покликані інспектори з державного енергетичного нагляду, які вимагатимуть від постачальників додержання режимів гарячого водопостачання (встановлених нормативно-правовими актами), складатимуть протоколи та розглядатимуть справи про адмінпорушення.

На думку законотворців, тимчасове припинення гарячого водопостачання можливе лише в разі виникнення серйозних підстав: аварії, істотного погіршення якості води, заборгованості споживачів, проведення планових профілактичних та ремонтних робіт (які можуть тривати не більше як десять робочих днів з 8.00 до 19.00).

Старі норми дублюють новими

На практиці законодавчі прогалини у «водній» сфері призводять до постійних конфліктів між споживачами та постачальниками відповідних послуг.

Проте в пояснювальних записках (до обох проектів) не наведено достатніх аргументів, які засвідчували б необхідність вирішення цього питання саме шляхом прийняття окремого (базового) закону у сфері постачання гарячої води. Незрозуміло, чому народні депутати не захотіли вносити змін до чинних законів? Наприклад, можна було б обмежитися доповненнями до законів «Про житлово-комунальні послуги», «Про питну воду та питне водопостачання». Також поза увагою парламентарів залишилися відповідні постанови Кабінету Міністрів і накази центральних органів виконавчої влади.

Очевидним є й те, що чимало суспільних відносин, які передбачені в законопроектах (№2244а і №2244а-1), уже врегульовано низкою нормативно-правових актів. Оскільки сфера регулювання запропонованих документів перетинається зі сферою дії інших нормативно-правових актів, то це загрожує, з одного боку, дублюванням чинних положень, а з іншого – виникненням юридичних колізій.

Народні депутати також не розібралися з доволі суттєвими моментами: не визначені кола осіб, зобов’язаних утримувати мережі гарячого водопостачання; не прописано порядку вимірювання температури гарячої води та проміжку часу, протягом якого вода має температуру, нижчу за 40 градусів (як підстави оплати послуги з гарячого водопостачання за тарифом на холодне водопостачання). Крім того, варто було б закріпити заборону на припинення гарячого водопостачання перед вихідними днями.

Ще одна деталь: нині споживачі фактично позбавлені можливості впливати на якість послуг та вибирати постачальника гарячої води. Їм нав’язується конкретний обсяг послуг за конкретною ціною, проти якої вони не можуть заперечити. До того ж незаплановане відключення гарячої води, особливо в холодну пору року, негативно позначається на якості життя громадян. Це, своєю чергою, спонукає громадян від’єднатися від централізованого постачання гарячої води та переходити на індивідуальні системи гарячого водопостачання.

Одна з головних проблем полягає у відсутності паритету у взаємовідносинах між споживачами та постачальниками відповідних послуг: у більшості випадків наші співвітчизники неспроможні відстоювати свої права на отримання належної якості послуг з постачання гарячої води та притягнення до відповідальності суб’єктів, з вини яких ці права порушуються. Хоч законодавство й декларує принципи взаємної відповідальності суб’єктів правовідносин, на практиці зазвичай страждає споживач.

Не викликає оптимізму й запропонований депутатами підхід до закріплення монополії на систему централізованого постачання гарячої води – це аж ніяк не сприяє вирішенню проблеми диспаритету взаємовідносин між споживачами та постачальниками відповідних послуг. Ба більше, виникає загроза перетворити на норму нинішні непрості взаємовідносини між споживачем та постачальником послуг, що в подальшому неминуче призведе до почастішання конфліктних ситуацій і, як наслідок, – соціального загострення в суспільстві.

Компенсація за «неустойку»

Один із принципів державної політики – встановлення тарифів на послуги з постачання гарячої води та відшкодування економічно обґрунтованих планованих витрат на їх виробництво (з урахуванням планованого прибутку).

Однак із тексту законопроектів незрозуміло: чи входить до таких тарифів інвестиційна складова, яка передбачена Законами «Про житлово-комунальні послуги» та «Про ціни і ціноутворення»?

Запропоновані зміни до повноважень державних адміністрацій у сфері централізованого постачання гарячої води (щодо прийняття рішень про накладення штрафів, застосування інших санкцій до підприємств централізованого постачання гарячої води) не узгоджуються з положеннями Закону «Про державне регулювання у сфері комунальних послуг»: у ньому ці повноваження належать до компетенції національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг.

Як стверджують нардепи, зміна форми власності чи перехід права власності на об’єкти системи постачання гарячої води не повинні призводити до погіршення умов та якості обслуговування споживачів. Це дійсно слушне зауваження. Але ж де той практичний механізм, який би забезпечував гарантію стабільності централізованого постачання гарячої води?

Не зовсім чітко прописано й норму, згідно з якою власник об’єктів системи централізованого постачання гарячої води повинен передати їх у користування «водному» підприємству в установленому порядку. У такому випадку треба якомога детальніше визначити всі умови цієї передачі, щоб потім не сталося, як у тій приказці: Іван киває на Петра, а Петро – на Івана. Адже крайніми знову будуть споживачі.

За висновками експертів, потрібно уточнити порядок видачі дозволів на під’єднання споживачів до систем централізованого гарячого водопостачання: на яких умовах їх можна отримати – на платних чи безплатних? Також варто конкретизувати строк тимчасового відхилення якості гарячої води від вимог державного стандарту (щоб не виникала небезпека для життя та здоров’я людей).

Враховуючи, що споживачі гарячої води мають право на одержання якісних послуг щодо її постачання, доцільно було б передбачити компенсацію за «неустійку» (у разі порушення постачальником взятих на себе зобов’язань) і зобов’язати постачальників ремонтувати відповідні технічні прилади та пристрої, що вийшли з ладу. Адже всі правовідносини, пов’язані зі встановленням юридичної відповідальності, потребують чіткої регламентації. На жаль, цьому питанню не приділено належної уваги. Зокрема, незрозуміло, хто саме є суб’єктом відповідальності (хоча це – важливий фактор для вирішення спорів).

Якщо припустити, що суб’єктом правопорушень є якраз юридична особа (підприємство), то потрібно визначити, які саме заходи впливу повинні бути застосовані. До речі, у чинному законодавстві й досі немає єдиного акта, який би врегульовував процесуальний порядок притягнення до «водної» відповідальності. Нині налічується близько півсотні законів і законодавчих актів, які по-різному визначають цей порядок і останнім часом вбачається тенденція до зростання їхньої кількості.

Якщо ж припустити, що передбачається відповідальність фізичних осіб (посадовців, підприємців, громадян), то такі пропозиції потребують внесення відповідних змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, а також до Кримінального кодексу. Окрім того, не врегульовані взаємовідносини між суб’єктами господарювання, які здійснюють гаряче водопостачання, та підприємствами теплопостачання.

Отже, обидва законопроекти ще потребують суттєвого доопрацювання. До того ж їх доцільно об’єднати в один нормативно-правовий акт, який має сприяти встановленню прозорих тарифів та підвищенню рівня довіри населення до якості «водних» послуг.

Валентин КОВАЛЬСЬКИЙ, м. Київ

друкувати