Табори смерті на українській землі
Одними з найстрашніших механізмів пекельної машини смерті й знищення, створених фашистськими нелюдами для просування світом вигаданого ними «нового порядку», були концентраційні табори – місця масового ув’язнення невгодних нацистському режиму, «расово неповноцінних», військовополонених... Люди, що туди потрапили, зазнавали жахливих, неймовірних мук та знущань. Найстрашнішими були місця, що згодом дістали назву таборів смерті. Ув’язнених там людей навіть не використовували як дармову робочу силу – їх просто знищували. Розмірено, методично, із суто німецькими скрупульозністю й педантизмом. Всьому світові відомі слова, що стали синонімами невимовного жаху:Бухенвальд, Освенцим, Майданек...Табори смерті були й на нашій землі, окупованій фашистами. Їх налічувалося – за неповною інформацією – близько двохсот. У цих таборах тільки військовополонених знищили понад 1,5 млн чоловік. Ми маємо знати, де проливалася кров сотень тисяч українців, росіян, євреїв й інших жителів нашої держави та її захисників. Маємо пам’ятати – як це було... Наша розповідь – про фашистські концтабори, що кривавими виразками заплямовували в роки війни українську землю.
(Продовження.
Початок у «Моментах» №8/2013 р.)
Покази свідка Манусевича сповна підтверджують офіційне повідомлення Надзвичайної державної комісії «Про лиходійства німців на території Львівської області». Мало того, Манусевич розповідає переважно про дії нижніх і середніх чинів табірної адміністрації. З повідомлень Надзвичайної комісії можна зробити висновок, що систему витончених знущань над беззахисними людьми запроваджувала й контролювала вища табірна адміністрація, демонструючи власним прикладом, як мордувати полонених.
«Гауптштурмфюрер СС Гебауер започаткував у Яновському таборі систему звірячого винищування людей, яку згодом, коли його перевели на іншу посаду, вдосконалювали коменданти табору – оберштурмфюрер СС Густав Вільгауз і гауптштурмфюрер СС Франц Варцок. Я особисто бачив, – повідомив комісії колишній в’язень табору Аш, – як гауптштурмфюрер СС Фріц Гебауер душив жінок і дітей, а чоловіків заморожував у діжках із водою. Діжки наповнювали водою, жертвам зв’язували руки й ноги й кидали у воду. Приречені перебували там до повного замерзання».
За показаннями численних свідків – радянських військовополонених, а також французьких підданих, які перебували в німецьких таборах, – встановлено, що фашисти «винаходили» найвитонченіші методи знищення людей, до того ж це вважалось у них справою особливої честі та заохочувалося головним військовим командуванням та урядом.
Гауптштурмфюрер СС Франц Варцок, наприклад, полюбляв підвішувати ув’язнених за ноги до стовпів, доки ті не помруть; оберштурмфюрер Рокита власноруч розпорював животи; начальник слідчої частини Яновського табору Гайне продірявлював тіла ув’язнених палицею або залізним прутом, плоскогубцями виривав у жінок нігті, потім роздягав своїх жертв, підвішував їх за волосся, розгойдував і стріляв по «рухомих мішенях».
Комендант Яновського табору оберштурмфюрер Вільгауз заради розваги, виконуючи забаганки дружини й доньки, систематично стріляв з автомата з балкона канцелярії табору в полонених, які працювали в майстернях, потім передавав автомат дружині, і вона також стріляла. Іноді, щоб потішити 9-річну доньку, Вільгауз змушував підкидати в повітря двох 4-літніх дітей і стріляв у них. Донька аплодувала й кричала: «Тату, ще, тату, ще!». І він стріляв…
Полонених у таборі винищували без жодної причини, часто на спір.
Свідок Р. С. Кіршнер повідомила слідчій комісії, що комісар гестапо Вепке посперечався з іншими катами табору, що він одним ударом сокири розрубить хлопчика. Ті йому не повірили. Тоді він зловив на території табору 10-річну дитину, поставив її на коліна, змусив скласти руки долонями разом і схилити до них голову, примірився, поправив голову хлопчика й ударом сокири розрубав його навпіл вздовж тулуба. Гітлерівці вітали Вепке, міцно тиснули йому руку, хвалили.
1943-го в день народження Гітлера – йому виповнилося 54 – комендант Яновського табору оберштурмфюрер Вільгауз відрахував 54 полонених і розстріляв їх.
При таборі для в’язнів була лікарня. Німецькі кати Брамбауер і Бірман кожного 1-го та 15-го числа проводили перевірку хворих. Якщо встановлювали, що серед них є такі, що перебувають у медустанові понад два тижні, одразу ж їх розстрілювали. Під час кожної перевірки розстрілювали від 6 до 10 осіб.
Тортури, катування й розстріл німці здійснювали під музику. Для цього вони організували спеціальний оркестр з ув’язнених. Незадовго до ліквідації табору німці розстріляли всіх оркестрантів.
Те, що відбувалось у Яновському таборі, не було чимось винятковим. Так поводилася німецько-фашистська адміністрація всіх концентраційних таборів, розміщених на території тимчасово окупованих областей Радянського Союзу, Польщі, Югославії та інших країн Східної Європи.
На Яновському оркестрі не можна не зупинитися детальніше. Це навіть не жахіття, не кошмар. Це щось незбагненне, що виходить за межі звичних нам понять Добра і Зла... Чи були взагалі людьми ті, хто створював і культивував цю «естетику смерті», перетворював масові страти й тортури на музичне шоу? Ким вони взагалі були?..
Музика звучала завжди – під час тортур, катувань і розстрілів... Був відпрацьований спеціальний репертуар для кожного випадку – під час повішення оркестру наказували виконувати танго, під час тортур – фокстрот. Іноді ввечері оркестрантів змушували просто грати під вікнами начальника табору по кілька годин поспіль. Але найчастіше над Яновським пеклом лунала та ж сама мелодія, яка ввійшла в історію як «Танго смерті». Ми не знаємо її нот, і ніколи не дізнаємося. Вони не збереглися, а з музикантів ніхто не вцілів. Спроби ж кількох дивом уцілілих в’язнів відтворити моторошну мелодію по пам’яті закінчувалися однаково – бідолашні або впадали в транс, або заходилися дикою безупинною істерикою, захлинаючись у риданнях та божевільному крику... Є лише припущення, що це могло бути популярне польське танго «Та остатня нєдзєля» з російськими словами, що згодом перетворилося на відоме «Утомлённое сонце», але це не більше, ніж здогадка. Що ж, «Танго смерті» згинуло разом із пеклом, що його породило, і в’язнями, які його виконували.
Кінець табірного оркестру був жахливим – напередодні визволення Львова, коли частини Червоної Армії, що несли порятунок, були вже на підході, фашисти вишикували колом сорок музикантів. З-поміж них були професор Львівської державної консерваторії Штрікс, диригент львівської опери Мунд та інші відомі єврейські музиканти. Їх стратили першими... Потім за наказом коменданта кожен оркестрант виходив у центр кола, клав свій інструмент на землю, роздягався догола. Після цього звучав фінальний акорд – постріл у потилицю...
Коли у війні настав перелом і наша армія рушила на схід, звільняючи рідну землю й змітаючи з неї фашистську погань, кати зрозуміли: розплата неминуча... Приховування слідів масових убивств почалося 6 червня 1943-го силами сформованих із ув’язнених табору Sonderkommando 1005 у межах операції 1005 (нім. – Sonderaktion 1005). До 25 жовтня 1943 року вони ексгумували тіла розстріляних полонених, спалювали їх і розсіювали попіл, а кістки перемелювали спеціальною машиною. Комісія з розслідування нацистських злочинів виявила 59 місць спалення на загальній території завбільшки 2 кв. кілометри.
Доведені до відчаю, усвідомлюючи неминучість загибелі, але не зломлені духом, в’язні Яновського табору намагалися організувати опір. Полоненим, що працювали за межами табору, вдалося дістати трохи зброї, яку вони планували застосувати, піднявши повстання в момент ліквідації табору. Проте ліквідація почалася раніше, ніж очікувалося – в листопаді 1943 року, про що ув’язнені, звісно, й не підозрювали. Відчайдушний бунт, що не мав жодного шансу на успіх, спалахнув 19 листопада 1943-го: в’язні Sonderkommando 1005 вчинили спробу масової втечі, але більшість із них вбили есесівці чи солдати допоміжних військ. Багатьох схопили й стратили з нелюдською жорстокістю.
Вирватися з Яновського пекла вдалося лише 34 останнім його в’язням. У червні 1944-го, коли під потужними ударами Червоної Армії тріщав і розвалювався фронт вермахту в Прикарпатті, 80 есесівців, що охороняли тоді табір, зрозуміли: у разі ліквідації решти ув’язнених, відповідно до вже отриманого наказу Гіммлера, на них чекає неминуча й негайна відправка на фронт, де вони без сумніву дістануть те, на що заслуговують... Тим, хто непохитною рукою обірвав десятки чужих життів, страшно не хотілося втрачати своє життя.
Рятуючи власні шкури, заціпеніла від непереборного страху перед визволителями й месниками, що насувалися, «еліта рейху» наважилася порушити наказ свого рейхсфюрера й погнала останніх в’язнів табору, приєднавши до них кілька десятків жителів села Хелмец, на захід – під приводом доставки в інший табір. Це був воістину марш смерті – через концтабори Плашил, Гросс-Розен, Бухенвальд, де ув’язнених не хотіли приймати через перенаселення приміщень. Ті, що вціліли, а таких було мало, дісталися до табору Маутхаузен у Верхній Австрії. Деяким із них пощастило дожити до його звільнення 5 травня 1945-го. Серед них був і уродженець Львівщини Симон Візенталь, що згодом став відомий як один із головних в післявоєнному світі «мисливців» за нацистськими злочинцями.
(Далі буде.)
Олександр ІВАЩЕНКО,
головний редактор «Іменем Закону»
Інші статті
-
28/08/2015 10:46
Кров для бойових побратимів
-
28/08/2015 10:45
У контексті домовленостей
-
28/08/2015 10:45
На Київщині – експеримент
-
28/08/2015 10:44
Технології дарують час
-
28/08/2015 10:44
Нагороди – достойним
-
17/08/2015 12:28
Мисливці за представницьким класом
-
17/08/2015 12:27
Підробки продавали в Інтернеті
-
17/08/2015 12:27
«Адідас» одеського пошиття
-
17/08/2015 12:26
«Сувеніри» з АТО
-
17/08/2015 12:12
Румунські колеги допоможуть створити гірські підрозділи Нацгвардії
Усі новиниПередрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на imzak.org.ua