П'ятниця, 11 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Соціум
26/09/2013 19:48

«Нічні метелики» летять на світло… партій

Ні для кого не секрет, що у Верховній Раді частенько відбувається перебігання парламентарів з одних депутатських фракцій до інших. Намагаючись покласти край «нелегальній міграції» у своїх лавах, опозиційні нардепи розробили доволі цікавий – і дотепний – законопроект, який може викликати посмішку навіть у людей, далеких від правознавства.

Зрада «інтересам виборців»
Як відомо, у Верховній Раді VII скликання нараховується п’ять депутатських фракцій: Партія регіонів (208 осіб), «Батьківщина» (92 особи), «УДАР» (42 особи), «Свобода» (36 осіб) і Компартія (32 особи).
Ще одну – окрему – групу складають позафракційні депутати (33 особи), які не входять до складу жодної парламентської сили. Своєю поведінкою вони нагадують відому кішку Кіплінґа, яка «гуляє, як собі знає». Серед них є й такі обранці, що після перемоги на виборах-2012 розпрощалися з партіями, завдяки яким отримали свої депутатські мандати (цих нардепів журналісти нарекли «тушками»).
Певна річ, ці «міграції» не викликають великої радості в депутатських партій, які втрачають необхідні голоси й важелі свого впливу. Адже від кількості депутатських «багнетів» залежить доля закону, постанови, програмних обіцянок тощо. Очевидно, на цей момент і звернула свою увагу друга за чисельністю парламентська фракція «Батьківщина», лави якої почали потихеньку танути.
Ще влітку двоє представників «сердечної» політсили (Андрій Сенченко та Людмила Денисова) зареєстрували законопроект №2302а, в якому простежується спроба узаконити такі поняття, як «політичне сутенерство» та «заняття політичною проституцією». За ці діяння «світить» доволі тривала відсидка за ґратами.
Згідно з новим проектом, Кримінальний кодекс потрібно допов­нити статтею 303-1: «Втягнення особи в заняття політичною проституцією або примушування її до зайняття політичною проституцією з використанням шантажу, підкупу, залякування, погроз кримінального переслідування цієї особи чи її родичів, – караються позбавленням волі на строк від чотирьох до шести років з конфіскацією майна…».
Якщо такі дії вчинені повторно, за попередньою змовою або з використанням службового становища, то винуватцям це загрожує позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років (із конфіскацією майна). У разі, коли в ролі політ­сутенерів виступає організована група, її учасників можуть «відрядити» до в’язниці на строк від шести до десяти років (із конфіскацією майна).
Як вважають обидва співавтори, під політичним сутенерством «слід розуміти дії особи (групи осіб) щодо втягнення до заняття політичною проституцією іншою особою», а під політичною проституцією – зміну депутатами (від районної ради до Верховної Ради) своїх політичних поглядів, а також «відмову від виконання передвиборчої програми, зраду інтересам виборців, що вчинена після або для отримання ними певної матеріальної користі або благ».
Криза жанру
Необхідність прийняття нового документа обґрунтована в пояснювальній записці: «Відповідно до заяв багатьох депутатів рад усіх рівнів, останнім часом стосовно них застосовуються спроби підкупу грошима, шантаж, погрози кримінального переслідування депутата або його найближчих родичів чи соратників, відбувається тиск на належний їм або родичам бізнес…».
Як стверджують співатори проекту далі, тиск на політиків здійснюється з різною метою: для прийняття чи неприйняття рішень на користь певних осіб, недотримання політичного курсу партій (від яких кандидати балотувалися та були обраними), зміни своїх ідеологічних поглядів, відмови від виконання передвиборчих програм, переходу до інших фракцій тощо. Подібні «міграції», на думку обох нардепів, призводять до «порушення прав громадян, які, віддаючи свої голоси на виборах за майбутнього депутата, наділяли його владою та уповноважували бути їхнім представником…».
В останньому абзаці пояснювальної записки міститься вельми цікавий висновок: «Існування такого явища, як політична проституція, перекреслює місію державної влади, що ґрунтується на довірі народу як єдиного джерела влади до самої влади. Тому, втягуючи депутатів до заняття політичною проституцією, особи, які цим займаються та виступають у якості політичних сутенерів, прямо порушують права та інтереси громадян і не несуть за це ніякої відповідальності, що є суттєвим недоліком чинного законодавства».
Як і очікувалося, запропоноване «ноу-хау» викликало добродушний сміх у депутатських лавах. Ось як про це відгукнувся представник Партії регіонів Володимир Олійник: «Напевно, в опозиціонерів криза жанру, якщо вони вже почали гумором займатися. У такому випадку потрібно передбачити й довічне покарання для тих, хто включав у списки тих депутатів, які перемінили політичну позицію. Тому що в усякої „тушки” є „мама”».
З позицією «регіонала» погоджуються навіть політичні суперники з інших фракцій. Наприклад, ударівець Віктор Чумак заявив, що «немає таких понять, як політична проституція й політичне сутенерство». За його словами, потрібно вести мову не про політичну зраду, а про персональну відповідальність народних депутатів за свої дії.
Мертвонароджене дітище
Законопроект №2302а – не просто «сирий», це – мертвонароджене дітище. Поки що він тихо й мирно «спочиває» в профільному парламентському комітеті (з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності). Шанси на його розгляд нинішнього року дуже примарні: досі немає відповідного висновку ані профільного комітету, ані науково-експертного управління Верховної Ради. Ймовірність ухвалення проекту в сесійному залі також дуже низька. Парламентські «більшовики» (регіонали й комуністи) до таких ідей ставляться, м’яко кажучи, скептично.
З теоретичної точки зору члени «Батьківщини» можуть заручитися підтримкою «побратимів» з інших опозиційних фракцій і навіть заманити на свій бік позафракційних. Проте й у такому разі сумарної кількості зібраних голосів недосить (203 «кнопки» замість необхідних 226). Ба більше, окрім політичних прогнозів треба враховувати ще й вагомі юридичні контраргументи.
Навіть поверховий аналіз свідчить, що цей проект спрямований на розвиток партійної диктатури. А такий підхід суперечить цілій низці статей Конституції: жодна ідеологія не може визнаватися як обов’язкова, оскільки суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності (ст. 15), кожному гарантується право на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34), ніхто не може бути обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій (ст. 36).
Чи потрібно в умовах багатопартійності вести мову про зраду інтересам окремо взятої партії чи своїх виборців, які мають різні погляди на події у Верховній Раді? За теорією права, народний депутат – представник усього народу. Воля такого обранця не може жодною мірою бути пов’язана лише з волею однієї партії чи територіальної групи.
Абсолютно незрозумілою, навіть абсурдною здається й сама ідея щодо кримінального покарання за «втягнення особи в заняття політичною проституцією». Як це виглядатиме на практиці? Припустімо, представники «Свободи» закликали комуністів змінити своє ставлення до Бандери й визнати його героєм України. А ті, своєю чергою, запропонували «героїзувати» вождя світового пролетаріату – товариша Леніна. Що далі? За логікою співавторів проекту, таких «сутенерів» потрібно заарештувати (прямо в сесійному залі), засудити й відправити туди, де Макар телят не пас.
Окрім того, відповідальність за передбачені в проекті методи примушування (шантаж, підкуп, залякування та погрози) уже передбачена у відповідних статтях Кримінального кодексу. Навіщо ж дублювати вже прийняті статті КК і створювати небажану конкуренцію між ними?
Який вихід? Імперативний мандат!
Вітчизняний політикум полюбляє спекулювати на тему зради виборців і партії. Але такі демагогії не підкріплені конструктивними діями. Скажімо, що заважає «слугам народу» закріпити в Конституції норму про імперативний мандат – обмеження певними умовами, після порушення яких нардеп може бути відкликаний і позбавлений свого статусу?
Наприклад, парламентарій може бути обмежений вимогами виборців або забороною на вихід із фракції (якщо він був обраний за партійними списками). Тим більше, що часткове закріплення імперативного мандата не раз пропонувалось у проектах змін до Основ­ного Закону, які (тобто зміни) навіть отримали схвальну оцінку Конституційного Суду. Отже, на порядку денному постає питання: чи необхідне формування такого (імперативного) мандата, що поряд із принципом незалежності нардепа припускав би його підзвітність і підконтрольність виборцям або політичній партії?
Проблема депутатського мандата має актуальне значення: її правильне вирішення допоможе чіткіше визначити ступінь залежності обранця від волі виборців і міру його відповідальності за свою діяльність. Такий підхід сприяв би не лише зміні статусу нардепа, а й послужив би серйозним чинником для зміни політичної конфігурації суспільства і, найголовніше, – розширив би можливості народу впливати на прийняття рішень своїми «слугами».
За досвідом далеко ходити не треба. Імперативний мандат був притаманний правовій системі СРСР і передбачав такі елементи: обов’язковість виконання наказів виборців, сувора періодична звітність про свою роботу, а також право виборців відкликати депутата, якщо він не виправдав довіри громади. Тобто йдеться про постійний контроль за діяльністю законодавчої гілки влади з боку єдиного джерела влади – українського народу.
Очевидно, нинішнім нардепам потрібно не розводити пустопорожню балаканину про політпроституцію чи політсутенерство, а перейти від слів до справ – ухвалити закон про порядок відкликання народного депутата (як це було за радянських часів). І лише тоді можна буде вести мову про реальну (а не віртуальну) гарантію відповідності представницького органу волі й інтересам народу.
Валентин КОВАЛЬСЬКИЙ, 
м. Київ
друкувати

Коментарi

Інші статті