П'ятниця, 11 грудня
Зробити стартовою
Попереднiй архiв
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Додаток
до тижневика
Рубрики Усі рубрики
Погода у Києві » Україна
Новини партнерів
Соціум
11/07/2013 19:35

Війна за… пам’ять про війну?

Велика Вітчизняна чи Друга світова? У Верховній Раді це питання намагаються перевести з історичної площини в політичну. Чому ж деякі нардепи так захопилися «ревізією» минулого? Невже їх не турбують нагальні проблеми сьогодення?

Обережно: «український вимір»!
Ховаючись від спеки під похмурим куполом на Грушевського, політично заклопотані нардепи, здається, все одно перегрілися.
Такий висновок напрошується після ознайомлення з черговим депутатським «дітищем» – проектом постанови №2231-а. У ньому чорним по білому написано: «Вважати термін «Велика Вітчизняна війна» таким, що не відповідає історичній правді, суперечить європейським підходам до оцінки Другої світової війни, провокує непорозуміння та конфлікти в українському суспільстві».
Окрім того, у проекті наведено ще дві пропозиції, а саме: внести зміни до всіх нормативно-правових актів, у яких наявний термін «Велика Вітчизняна війна», а також вилучити цей термін із навчальної літератури (підручників і посібників) для середніх загальноосвітніх шкіл і вищих навчальних закладів. Співавтори цього «історичного» документа – представники «Свободи»: Юрій Михальчишин та Ірина Фаріон. Перший – політолог, друга – філолог.
Свою позицію новоспечені «історики» обґрунтовують у тексті пояснювальної записки: «Незалежна Україна успадкувала низку тоталітарних міфів радянського періоду своєї історії, серед яких ключовим є міф, пов’язаний з «Великою Вітчизняною війною»… Прийняття законопроекту забезпечить ствердження українського виміру Другої світової війни, сприятиме встановленню історичної правди та реалізації євроінтеграційних прагнень України…».
Цікаво було б дізнатися: у чому ж полягає зв’язок між «свободівським» ставленням до терміна «Велика Вітчизняна війна» та євроінтеграцією України? Доволі дивним виглядає й п’ятий пункт пояснювальної записки: «Реалізація норм постанови не потребує фінансування за рахунок коштів Державного бюджету України». Якщо «не потребує фінансування», то для чого ж тоді обидва співавтори виступають за тотальне переписування навчальної літератури для всіх шкіл та вишів? Чи, може, підручники й посібники друкуватимуться за рахунок партійної каси «Свободи»?
Як і очікувалося, поява проекту № 2231-а викликала протест із боку фронтовиків, які розповсюдили в Інтернет-мережі свій лист: «Не сек­рет, що саме Велика Вітчизняна війна стала ключовим фактором у вирішенні протистояння у Другій світовій війні. Масштаб жертв українського народу, на який ліг найважчий тягар боротьби з ні­мецько-фашист­ськими поневолювачами, набагато перевищує кількість усіх полеглих у роки Другої світової війни поза межами колишнього Радянського Союзу разом узятих. І саме це сьогодні намагаються заперечити окремі псевдопатріоти, прагнучи відібрати в нас право на історичну справедливість, на визнання вирішального внеску у Велику Перемогу».
Як стверджують ветерани, без травня 1945-го навряд чи могла бути наша незалежність, проголошена в серпні 1991 року. З огляду на це, мимоволі напрошується запитання: для чого (з якою метою) нині намагаються нав’язати «новітнє» ставлення до тієї страшної війни, яка закінчилася ще 68 років тому?
Звідки вітер дме?
«Друга світова чи Велика Віт­чи­зняна?» – саме так називалася конференція, яку 26 квітня 2013 ро­ку у Львові організував Український католицький університет (УКУ).
Складається враження, ніби в славному місті Лева забули, що саме того дня в Україні на державному рівні відзначали 27-му річницю аварії на ЧАЕС: за участю представників уряду на території Дарницького Свято-Михайлів­ського комплексу (проспект Миру, 16) була проведена заупокійна служба за загиблими й пролунало 27 ударів поминального дзвону.
Ігноруючи подвиги чорнобильців, представники УКУ захопилися версіями так званої історичної пам’яті. Значна частина їхніх доповідей присвячувалася питанням «національно-визвольної боротьби українського народу (1939–1960 рр.) на Івано-Франківщині», «тюрмам НКВС на Прикарпатті», «голодомору у світлі теорії травми», «мемо­ріалізації радянського руху Опору 1941–1953 рр.», а також «проблемам рецепції постаті Степана Бандери в сучасному українському соціокультурному просторі», «боротьбі ОУН-УПА» тощо.
Як бачимо, простежується досить цікава закономірність: наприкінці квітня у Львові організували конференцію, на якій оспівували ОУН-УПА, а на початку червня представники Львівщини (Михальчишин та Фаріон) зареєстрували у Верховній Раді проект постанови №2231-а – «Про вилучення терміна «Велика Вітчизняна війна» з нормативно-правових актів України та навчальної літератури як такого, що спотворює історичну правду».
Наступний (логічний) крок – організація й проведення конференції «Війни пам’ятей та політика примирення», яка запланована на 17 жовтня 2013 року в приміщенні Українського інституту національної пам’яті. Усі охочі взяти участь у цьому заході повинні надіслати свої заявки разом із короткими тезами виступу.
Отож немає сумніву, що восени інформаційний простір України перетвориться на своєрідне «поле битви», яке в черговий раз може розколоти наше суспільство. Штучно створена «лінія фронту» пролягатиме через різні ставлення до воєнних подій. На порядку денному знову постане питання: хто боровся за справжні ідеали й кого варто вважати героями війни – воїнів Червоної Армії чи вояків ОУН-УПА?
Мабуть, не треба бути видатним істориком, щоб усвідомити очевидну річ: ця тема не є суто історичною – вона «пахне» лише негативними емоціями та політичними спекуляціями. Навряд чи організатори процесу «пошуку правди» зможуть надати однозначні, науково обґрунтовані та юридично підкріплені відповіді.

Події, закарбовані у свідомості
Останнім часом простежується цікавий парадокс: що більше ми віддаляємося від грізних подій 1941–1945 років, то частіше лунають заклики щодо здійснення воєнно-історичної «ревізії».
Щороку зменшується кількість учасників і свідків тих подій. Так, згідно з обліковими даними Пенсійного фонду, лави ветеранів війни в Україні за останні три роки скоротилися майже на третину: з 2,084 млн осіб 2010 р. до 1,483 млн 2013-го. Тобто півмільйонна армія фронтовиків відійшла в небуття. І що менше їх залишається серед нас, то більше з’являється тих, хто демонструє свою неповагу до ратних подвигів воїнів-визволи­телів.
Намагання деяких представників Західної України нав’язати «східнякам» інше бачення історичного минулого неминуче призведе до соціального напруження та заважатиме консолідації й без того розколотого суспільства. З погляду розвитку держави потрібно робити наголос на чинники, що об’єд­нують, які пов’язані з нашим історичним минулим. Ідеться про закарбовані в нашій свідомості події, що сприяють єдності її народу заради успішного вирішення проблем сьогодення.
У зв’язку з цим варто процитувати думку доктора історичних наук Дмитра Вєдєнєєва: «Об’єк­тивно існують фундаментальні елементи національної пам’яті, що консолідують свідоме громадянство. Насамперед – це пам’ять про перемогу у Великій Вітчизняній війні. Вона на сьогодні є одним із небагатьох суспільно значущих чинників, здатних консолідувати суспільну свідомість та забезпечувати життєво важливий для народу духовний зв’язок між поколіннями».
За даними Центру політичних та економічних досліджень імені Разумкова, переважна частина українців (приблизно 70 відсотків) вважають 9 Травня великим святом, ще 20-25 відсотків опитаних називають День Перемоги звичайним святом. І лише невеличка кількість населення (у межах 5-8 відсотків) узагалі не вважає цей день святковим.
Аналогічний висновок напрошується й після ознайомлення з результатами соцопитування, проведеного компанією «Research­&Branding Group» у квітні 2013-го: згідно з даними дослідження, 75 відсотків українців повідомили про своє бажання святкувати День Перемоги. Отже, попри політичні спекуляції, в Україні не лише шанобливо ставляться до ветеранів війни, а й сприймають 9 Трав­­­­ня як всенародне свято.
Не менш важливі результати соцопитувань (проведених Центром Разумкова) щодо ставлення населення до назви минулої війни: майже дві третини респондентів підтримують назву «Велика Вітчизняна війна», а понад чверть схильні називати її «Другою світовою». І, ясна річ, тут знову відчуваються суттєві розбіжності між «західняками» і «східняками». На Заході прихильників назви «Друга світова війна» значно більше, аніж на решті території України.
«Бої» між 1 вересня і 22 червня
Ініціатори проекту постанови №2231-а чи то відверто ігнорують, чи то зовсім не помічають очевидних речей (з погляду історичної науки). Терміни «Друга світова вій­на» і «Велика Вітчизняна вій­на» не антагоністичні й не альтернативні, адже ці воєнні конфлікти – абсолютно різні за своїми масштабами, змістом і часовими межа­ми явища.
Друга світова війна розпочалася, як відомо, першого вересня 1939 року в Європі (внаслідок гітлерівської окупації Польщі), а завершилася другого вересня 1945 року (після підписання Японією акта беззастережної капітуляції). А з Великою Вітчизняною війною пов’язують дещо інший період – напад нацистської Німеччини на СРСР і воєнне зіткнення між ними. Цей період війни на Заході називають по-різному. Так у Великобританії, США та інших англомовних країнах використовується термін «воєнні дії на Східному фронті», а в історіографії сучасної Німеччини – «німецько-радянська війна» або «Східний (Російський) похід».
Загальновідомо, що Велика Вітчи­зняна війна (яка велася на одному з найважливіших театрів бойових дій Другої світової) розпочалася 22 червня 1941 року вторгненням військ Третього рейху та його європейських союзників на територію Радянського Союзу й завершилася 8 травня 1945 року підписанням Верховним командуванням Німеччини акта про беззастережну капітуляцію, тобто офіційним визнанням з боку німецького військового командування своєї поразки.
До речі, в Україні ніхто не заперечує, що це була Велика війна. Проте тривають запеклі суперечки (переважно політичні та ідеологічні): мовляв, чи була ця війна справді Вітчизняною для нашого народу. Незалежно від розмаїття оцінок та протиріч усе-таки потрібно визнати беззаперечний факт: для українського народу (як, до речі, і для інших народів СРСР) ця війна за своїм характером була оборонною та визвольною. Усі радянські республіки боролися проти навали фашистської Німеччини та її союзників.
Штучно звужувати цю війну до примітивної боротьби двох тиранів і двох тоталітарних режимів, м’яко кажучи, некоректно. Зрештою, навіть саме поняття «визвольна війна» цілком справедливе щодо бойових дій радянських військ, пов’язаних зі звільненням не лише рідної землі, а й Східної та Центральної Європи (саме завдяки Червоній Армії вдалося остаточно розгромити армію фюрера, його союзників і ліквідувати Третій рейх).
Що б там не фантазували сучасні ура-патріоти, а факт залишається фактом: Велика Вітчизняна війна – це найбільша за своїми проявами й наслідками трагедія, яка не лише завдала величезних страждань, але й засвідчила приклади мужності, відваги, самопожертвування, героїзму й людяності в такий нелюдяний час...
Валентин КОВАЛЬСЬКИЙ, 
м. Київ
друкувати

Коментарi

Усі коментарі
Додати коментар
інший код

Інші статті

Інтерв’ю
Вікторія АРНАУТОВА: Ми вчимо солдатів повертатися додому здоровими…
Новини Усі новини
Фоторепортаж
Вся галерея
Листати
© 2005–2009 Тижневик МВС України « Іменем Закону »
Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на imzak.org.ua
Дизайн та розробка сайту  — Студія Айкен (11.2009)