У княжій резиденції,або І під склепінням храму «народжуються» міліціонери

2013-го Училищу професійної підготовки працівників міліції (УПППМ) ГУМВС України в Київській області, розташованому в с. Новосілках Вишгородського району, виповнюється 20 літ. Щороку заклад випускає 500-600 фахівців патрульної і дільничної служб, ДПС ДАІ, «Грифону» – словом, підрозділів, що завжди на видноті й від роботи яких багато в чому залежить авторитет правоохоронної системи. Також тут проходять місячні курси й особи, що мають вищу цивільну освіту й вирішили зробити кар’єру офіцера у штабних, кадрових, інформаційних чи інших міліцейських службах. Загалом у цих стінах підготували понад 10 тис. різноманітних спеціалістів для ОВС. Таких училищ у країні тринадцять, проте згадане – особливе, адже тут розміщується центр духовності міліції регіону, та й історія землі, де розбудовували УПППМ, навдивовижу цікава...

«Горіхи» – премія за хазяйновитість

Начальником училища ось уже майже десятиліття працює Іван Кривошея – напрочуд мудра людина й досвідчений правоохоронець та керівник, який пройшов шлях від сержанта до полковника міліції й очолював кілька райвідділів внутрішніх справ, тож багато бачив на своєму віку. Саме таким фахівцям, що докопалися до суті, філософії професії, й варто довіряти процес «кування» молодої зміни в правоохоронному цеху. Він має повне право вголос говорити і про здобутки, і про проблеми свого ремесла.

– Шкода, та нині рівень готовності охочих трудитися в міліції ще занизький, – каже Іван Прокопович. – Маю на увазі базові знання середньої освіти й фізичні кондиції. Деякі курсанти з багатьох дисциплін ледь витягують на «трійку», допускають у творах по сорок помилок! А ми їх повинні за 4,5 місяця навчити міліцейській професії. Торік відрахували 25 осіб переважно через неуспішність, нездатність опанувати програму. Хоча можливості для добору в нас насправді дуже обмежені. Ця проблема давня, вона напряму залежить від матеріального стимулювання й побутової влаштованості працівників. От у «Беркуті» збільшили платню – одразу народ туди потягнувся. Звісно, гроші – ще не все, та правоохоронця однозначно слід краще заохочувати. Певно, тоді й від кадрів віддача в роботі буде відповідна, і бажання вдосконалюватися з’явиться.

Нині училище – втім, як і загалом відомство, – забезпечене в масштабах, далеких від потрібних. Повністю фінансуються лише статті на харчування й оплату електроенергії. Що ж до утримання тутешніх будівель, які звели майже 30 літ тому «хіміки», то на це бракує грошей, як і на лагодження старих комунікацій. Треба виживати самим: на заваді спонсорській допомозі, що колись дуже виручала, стоїть антикорупційний закон. Добре, що в очільника училища є досвід щодо того, як за скрутних умов вижити очолюваному ним підрозділу. Кривошею не раз «били» за господарську жилку: засіяні поля, ферми, загалом активну позицію щодо самостійного вирішення проблем райвідділу, не покладаючись на допомогу з центру.

– Так, за хазяйновитість не раз давали на горіхи, – хитрувато усміхаючись, каже співрозмовник. – За ниви у Сквирі, Борисполі… От і тут – не маєш права тримати підсобне господарство. А людей я маю чимось годувати? Маю! Але ж держава, скільки потрібно, грошей не дає. На відходах їдальні, я порахував, можемо легко утримувати 15-20 свиней, сотню качок, годуючи тим м’ясом курсантів. Але для того, щоб займатися цим, треба створити ферму. Та тоді ця ініціатива стає економічно невигідною училищу. Ми знайшли вихід: у Міносвіти отримали ліцензію на підготовку на платній основі професійних охоронців та водіїв категорії «В». Ці кошти – єдине наше рятівне джерело. До речі, торік у нас був міністр Віталій Захарченко і пообіцяв допомогти в спорудженні гуртожитку, бо 70-100 курсантів через брак місць постійно живуть за межами закладу, орендують житло власним коштом. Що тут казати: сюди прибувають хлопці й дівчата не лише з Київщини. Набір відбувається згідно з рознарядкою МВС: від Закарпаття до Харкова.

В училищі пишаються випускниками, серед яких чимало керівників і добрий десяток кандидатів наук. Про долю вихованців знають із перших вуст, бо викладачі постійно перевіряють, як адаптувалися колишні курсанти за місцем служби. Із відряджень педагоги привозять рекомендації, що слід скорегувати в підготовчому курсі, на що звернути увагу. Полковник Кривошея зауважує: недаремно останнім часом тут змінили методику, концентруючи зусилля, передусім, на навчанні діям в екстремальних ситуаціях. Відхід від тотального переважання лекційного способу викладання матеріалу дав змогу зосередитися на інтерактиві: у восьми навчальних містечках розігрують різні сценарії подій, із якими на дорозі, у квартирі, офісі тощо може зустрітися міліціонер. Хоча й аудиторії тутешні, попри статус закладу, із повним мультимедійним «фаршем». Найголовніший полігон училища – Вишгородський райвідділ, із яким укладено договір про навчальну практику. Район там неспокійний, словом, є де потренуватися.

– Ми не хочемо, щоб випускники боялися самостійної роботи й відповідальності, – зауважує керівник закладу. – Тому змушуємо їх тренуватися, цілими стосами складаючи «живі» рапорти. Адже колись написаний ними рапорт може лягти в основу кримінального провадження, й від нього залежатиме людська доля.

Допоможіть відновити цілюще джерело!

«Круглу» дату днями відсвяткувала й церква Святого Миколая, що функціонує в училищі. Її заклали 12 літ тому, а відкрили на Водохреще 2003-го як пам’ять про загиблих міліціонерів і ліквідаторів аварії на ЧАЕС. Збудувати храм за рахунок пожертв вирішили невипадково, адже училище розташоване в овіяній легендами Микільській Пустині. Перші літописні згадки про місцину відносять нас у 947 рік, коли княгиня Ольга започаткувала заміську резиденцію Ольжичі, а за 10 літ звела християнський храм, передавши йому образ Святителя Миколи, привезений із Візантії. Згодом тут розбудували монастир (Микільсько-Пустинний Задеснянський), відомий чудотворною іконою, що приваблювала тисячі паломників – тепер тут зберігається її копія. Катерина ІІ ліквідувала цей монастир 1786-го, як і Межигірський козачий. Минуло століття, і його відновили, звівши кам’яну церкву. 1936 року тут облаштували лепрозорій і дитячий притулок, що діяв майже 50 років, доки після Чорнобильської катастрофи на тім місці не організували реабілітаційний центр обласного ГУМВС.

Нас радо зустрів настоятель храму отець Василій. Він народився неподалік Мукачевого й із шести літ постійно перебував на службах із братом бабусі, що керував церковним хором. Закінчив технікум, став ветеринаром, потім навчався в семінарії в Києві, згодом – у духовній академії. Усе в житті робиться з волі Господа, та про те, що буде в міліцейському училищі священиком, своєрідним позаштатним душпастирем, і не мріяв.

– Під час практики в семінарії потрапив на реставрацію храму Бориса і Гліба у Вишгороді – історичної пам’ятки державного значення, де поховані перші мученики Київської Русі. Зустрів тут свою суджену. Невдовзі запропонували взяти під опіку храм у Микільській Пустині, де майже тисячу літ тому молилися ченці, – розповідає отець Василій. – Тутешні чудотворні образи й цілюще джерело повертали людям здоров’я, надихали. У монастирі були богадільня, готель, лікарня. Люди, які йшли в Лавру вклонитися святим мощам, лишалися на ночівлю: вечеряли, вранці снідали й човнами плили далі Десною. Після закриття храму перед війною, коли отця Тихона відправили етапом у сибірську вічність, одна пані взяла на зберігання ікону, а в горбачовську відлигу віддала в сільську церкву Хотянівки, звідки її викрали. Меліоратори в 1930-ті «допомогли» джерелу зникнути. Нині є задум відновити його. Треба, щоб відгукнулися старожили, геологи, гідрологи й допомогли. А від колишнього храму нічого не зосталося – наприкінці 1950-х селяни розтягли по обійстях останні цеглини.

Совість потрібно плекати

Аборигени кажуть на цю місцину «дитбудинок», бо тут мешкали дітки, хворі на проказу. Їх нібито відправляли сюди помирати, але, зрештою, сталося диво – із тих, кого сюди довезли з Києва живим, ніхто не пішов із життя! Донедавна це вважалося легендою. Та три роки тому один із таких приречених на помирання дітей – йому вже було за дев’яносто – приїздив сюди на гостину.

– На КП прийшов якийсь дідок із Мурманська й попросив дати йому змогу зустрітися зі мною, – долучається до розмови Іван Прокопович. – Старий спитав дозволу побути тут, полежати на травичці, згадати важке дитинство та подякувати землі, що допомогла вижити й зцілитися. Ми поставили гостя з російської Півночі на три доби на столування і проживання. Дід багато чого розповів і про озеро, і про цілюще джерело. Це укріпило нас у вірі, що ми перебуваємо на й справді святім терені. Я пам’ятаю часи, коли до релігії ставилися різко негативно. За радянських часів виловлювали несвідомих міліціонерів, які ходили до церкви. Тепер усе інакше. Нас ніхто не примушував будувати храм. Це вийшло само собою. І храм той живий, діючий: на Великдень навіть поруч із ним нема де стати, та й в інші свята так само людно. Сюди йде багато курсантів, у кожному взводі є кілька осіб, що спілкуються з панотцем перед іспитом, поїздкою, важливою подією в житті. Молодь звертається до духовного наставника за порадами, як вчинити в тій чи іншій ситуації. Тут не раз проводили обряди вінчання, хрестин. От і мою онучку хрестив отець Василій.

Настоятель планує збудувати й відкрити неподалік храму недільну школу з приміщенням для хрещення – торік залили фундамент, а весною почнуть зводити стіни. Отець Василій не лінується взяти в руки молоток, залізти аж на верхотуру бані й щось лагодити. Аякже – він тут живе, тож прагне, щоб храм був ошатним. Приміром, 2012-го стіни утеплили та поштукатурили, облагородили територію навколо.

– Нині в училищі викладаю факультатив, але цього замало. Душпастирство в «органах» варто унормувати, – вважає настоятель. – Потужний внутрішній стимул, духовне гальмо має бути в будь-кого, і в правоохоронця теж. Совість треба плекати, бо віруючий завжди законослухняний. В ідеї душпастирства є прихильники й противники. Та мало хто не погодиться з тим, що треба відновлювати давні традиції духовного виховання, зокрема воїнства. Колись, за радянських часів, в органах були політруки, яких навчали, як знайти підхід до людини, налагодити з нею контакт. Це була своєрідна школа партійних духовників. Нині гостро постало питання, як уникнути різноманітних особистих трагедій серед вартових порядку, особливо суїцидів. Священик тут здатен неабияк зарадити.

– Удома зрідка коли ходив у церкву, – каже майбутній працівник патрульної служби із Фастова Олексій Яценко. – В училищі відвідую храм значно частіше. Тільки тут я відкрив для себе розуміння настанов Всевишнього…

Геннадій КАРПЮК, «ІЗ».

Фото Олега ПЕРЕВЕРЗЄВА

друкувати

Коментарi

csnk 28/08/2015 15:40
Thank you for posting such a great article! I found your website perfect for my needs. It contains wonderful and helpful posts. Keep up the good work! clothing manufacturer
the best 21/11/2013 0:06
Alfaonline.com Toko Belanja Online Murah Promo Heboh Jual Barang Hanya Rp 1 - | ASUS Fonepad Tablet 7 Inci dengan Fungsi Telepon | ASUS Fonepad
Replica Watches 24/09/2013 12:33
Swiss AAA Replica Rolex Watches Sincerely Opening
Barry 20/03/2013 8:43
Large dial showing the majestic momentum, dark grey dial design highlighting the steady temperament, equipped with warp sheath outer rings, Roman numeral clock Replica Rolex UK edges from Rolex iconic gree
Шанувальниця Карпюка 12/02/2013 20:42
граніт міліцейської науки, а виконують інші поставлені перед ними задачі — обробляють грядки, гледять Кривошеїних курей......чи не прийдеться писати авторові у найближчому майбутньому матеріал про іншого господара цього навчального закладу???
Шанувальниця Карпюка 12/02/2013 17:51
Гєна, звісно, має талант від Бога...із нічого зробить цукерку.....тільки коли знаєш, що там насправді і читаєш таке...наразі йде службове рослідування щодо Кривошеї, чому слухачі, які припускаються 40 помилок у творі, не на заняттях сидять й гризуть грані