У гори сам не йди – друга візьми
Науковці встановили: оптимальним рівнем кардіонавантаження для людини є здолання звичайною ходою щонайменше 8 кілометрів на добу. Дефіцит руху помітно знижує тонус м’язів і може призвести аж до їхньої дистрофії. Проблема гіподинамії набула особливої актуальності в епоху телебачення та Інтернету: години, проведені перед екранами телевізорів та моніторами, не додають здоров’я. Нездатний додати його й відпочинок на пляжах тропічних островів, який традиційно вважають панацеєю від усіх негараздів: два тижні відпустки, що минули в постійному лежанні на білому піску, не наповнять м’язи енергією й не виведуть зі стану депресії. Ліки проти цих негараздів – прості й доступні кожному: постійна життєва активність, зокрема фізична. Ще кращий ефект вона дає в комплексі з пізнанням навколишнього світу. Таким ідеальним, без перебільшення, рятівним поєднанням є гірсько-пішохідний туризм і подорожі з мінімальним використанням технічних засобів пересування, за винятком велосипеду.
Умиротворення серед вершин
Гостями редакції днями стали два товариша, яких багато літ тому здружили мандрівки в гори, що допомогли створити міцні сім’ї, виховати здорове покоління дітей, а тепер – онуків. Піднебесні вершини, складні перевали щоразу давали наснагу на трудові й творчі здобутки. Отже, знайомимося…
Ігор Шкляр, 1954 р. н., директор одного із столичних ТОВ. За фахом інженер-механік, закінчив КПІ. Член президії Федерації спортивного туризму України, голова її кадрової комісії. Майстер спорту, інструктор міжнародного класу, суддя національної категорії. Обидва сини –29-и та 26 років – теж активні туристи-спортсмени, допомагають вести сімейний бізнес. Родина розбудовує невеликий – до 30 осіб – хостел на висоті 900 м у селі Дземброні на Верховині. Дземброня – це натуральне молоко, дари лісів і чисте від шкідливих вихлопів довкілля.
Валерій Котляр, 1958 р. н., полковник міліції у відставці, кандидат технічних наук, викладав у відомчих вишах МВС, брав участь у кількох цікавих проектах, зокрема розробці поліграфа ДИК. Випускник факультету кібернетики КНУ ім. Т. Шевченка. Нині працює в Українському державному університеті фінансів та міжнародної торгівлі. Син Юрій – майор міліції, працівник ДНДІ МВС, захистив кандидатську дисертацію.
– Це хобі не заважає основній роботі, навпаки, спортивний туризм дає змогу підтримувати хорошу фізичну форму, розширює світогляд, – зауважує Валерій Юрійович. – Чистішого, ніж у горах, повітря, здоровішої їжі й води, щедріших дарів природи – грибів, ягід – та привітніших людей навряд чи де ще знайдете. Побувавши в добре підготовленому турпоході, вам захочеться піти в похід знову й знову. Залежно від маршруту, цей різновид відпочинку в сенсі навантаження для початківців, дітей, пенсіонерів буває і «м’яким», і екстремальним водночас. Недаремно в горах зустрічаємо сім’ї – від малечі до дідів і бабусь. Моєму онукові Микиті чотири роки, а ми з ним уже відвідали вершину Попіван (висота 2,03 км. – Авт.). Уперше в Карпатах у Дземброні той побував півторарічним, а на вершину Смотрич «заходив», перебуваючи ще в лоні доньки Насті. В ареалі Чорногорського хребта я бачив, як родини з дітлахами мешкали в гостьових будинках чи гуцульських хатах, неквапливо мандруючи від одного пункту до іншого: це не утомно й корисно для здоров’я! У Грузії зустрічали сім’ї, що подорожували з чадами винятково річковими долинами. Узагалі туризм дає позитивний емоційний заряд, безліч спогадів, зближує людей. Проте треба розрізняти прогулянку й серйозний категорійний маршрут. Тут слово має сказати маршрутно-кваліфікаційна комісія (МКК), що консультує туристів і розглядає надавані спортгрупою документи, оцінюючи, чи відповідає рівень її підготовки поставленій меті.
– Захоплення «туризмом досягнень» вимагає хорошої підготовки й досвіду, хоча ніхто й ніщо не обмежує права людини подорожувати на свій страх і ризик, – долучається до розмови Ігор Шкляр. – А екстремалів вистачає. Часом вони калічаться, гинуть. Тому новачку треба студіювати тематичні видання, книжки, а ще краще – знайти громадський турклуб, роззнайомитися, влитися в його когорту. Дебютувати варто з походу вихідного дня – піти й переночувати в наметі на березі річки, озера, у лісі, посидіти біля вогнища, навчитися культурі спілкування з природою. Кілька вилазок – і можна ускладнити маршрут. Не страшно, якщо зупинитеся на такому рівні: для сучасної людини й це – подвиг.
Для Ігоря Миколайовича туризм не стільки самоствердження, скільки світогляд, філософія буття. Він сходив на найвищі вершини обох Америк – Мак-Кінлі (Аляска, США, 6 194 м) й Аконкагуа (Аргентина, 6 960 м), Африки – Кіліманджаро (Танзанія, 5 895 м), Європи (Монблан – 4 807 м, Ельбрус – 5 642 м). А ще були Північний Урал, Хібіни, Тянь-Шань, Паміро-Алай, або Фани… Такі мандри не назвеш легкими. Але біль у м’язах відступає на другий план, коли дістаєш морально-психологічний заряд. У горах мозок полишає буденна метушня, приходить утихомирення, перемога над собою надихає. І хобі стає сенсом життя. Зрозуміло: сходження – не екскурсія, а фактично професійний альпінізм. Початківцю варто з’їздити вікенд-туром до скель у Дениші на Житомирщині чи в каньйон Смотрича в Кам’янці-Подільському й там потренуватися.
– Із Валерієм ми знайомі 34 роки, можна сказати, ця дружба триває з минулого століття, – продовжує Шкляр. – У часи студентства нас об’єднала розвинена в СРСР система самодіяльного туризму й незборима романтика. Ми не раз були на Кавказі, у Карпатах. Тепер товаришують наші діти. Щоправда, він мене обійшов в онуках – я ще не став дідом. У новорічно-різдвяні свята Валерій із родиною приїздив до нас у Дземброню, ми разом піднялися на неймовірно красиву засніжену вершину Попіван.
– Зустрічати Різдво в Карпатах – наша давня традиція, адже відчути це свято в усій красі в Україні можна тільки тут. А щодо спортивного туризму зауважу: це чудовий стимул підтримувати гарну фізичну форму й бути прикладом дітям, онукам і навіть правнукам, – говорить екс-полковник міліції. – Багато сімей згуртувалися саме в горах, де можна перевірити на міцність і стосунки. Так одружився Ігор Шкляр. І серед гірських туристів є чимало міліціонерів.
Їх навчили виживати
Ігор Миколайович переконаний: спортивному туризму бракує уваги держави. Обмаль і відповідних кадрів, хоча це величезний, малоосвоєний, але перспективний для інвестицій напрям розвитку. Тому він мріє відкрити приватну школу активного відпочинку, створити спілку карпатистів – тих, хто любить Карпати, на кшталт європейських альпійських товариств, що об’єднують туристів, альпіністів, скелелазів. Найпотужніше з таких товариств – німецьке, його членами є 800 тис. осіб. Роблячи незначні внески – 50-60 євро на рік, – вони економлять на страхуванні, прокаті обладнання, послугах готелів тощо. Такі об’єднання функціонують у Франції, Австрії, Швейцарії, Італії і мають власні гірські притулки, де для спілчанина вартість перебування вдвічі менша. Шкляр відчув ці переваги, коли з німецькими колегами мандрував Альпами в Італії (Кортина-д’Ампеццо, масив Мармолада), Австрії (гора Гросглоккнер) й ФРН. Звісно, організація туризму там просто чудова. Власне, до Другої світової війни в Карпатах діяло Татранське товариство. Входження карпатистів у сім’ю альпійських клубів Європи відновить історичні традиції.
– Свої знання ми використовуємо як фахівці з туристичного супроводу, а інколи і як рятівники, – каже Ігор Шкляр. – Загалом ходження в одиначку гірськими стежинами не вітаємо. Було – тільки приїхав з Києва в Дземброню, попарився в лазні, як опівночі примчали еменесівці: треба рятувати туриста-одинака. Рятувальники, що вели американців, помітили неподалік намету людину, яка лежала нерухомо, й повідомили їх. Як згодом з’ясувалося, чоловік невідь чим отруївся, та так, що тиждень провів у муках, майже не рухався й ледь розмовляв. Я знав район краще за інших, тому впевнено поринув у пітьму Чорногори. Ці місця овіяні недобрими легендами. Вони одразу ж нагадали про себе, коли ми почали пошук страждальця. Зрештою, гостя з Польщі знайшли, поклали на ноші й понесли. Той дивувався, чому за ним не прилетів гелікоптер, адже так простіше евакуювати. Десять годин ми долали відстань до бази. Потім цей варшав’янин довго надсилав вдячні листівки…
Нас навчали виживати в екстремальних умовах у школах туризму. Нині таких закладів дуже мало, а охочих відпочити в незвичний спосіб побільшало. Необхідного досвіду не набудеш, лише читаючи книжки та дивлячись фільми. Що вже казати про новачків, якщо навіть профі деколи опиняються між життям і смертю! Пригадую, як потрапив у халепу зі старшим сином – Олегу тоді було 18 – під час одного зі штурмів Ельбрусу. Того дня ми успішно піднялися, та спуститися завадила погода – на вершину сіла хмара, пішов сніг, усе вкрив туман. Зазвичай, той, хто вчасно не спустився з Ельбрусу, ризикує не повернутись узагалі: знесуть уже тіла… Я був інструктором у комерційній групі молодих киян, топ-менеджерів, що, попри непідготовленість, забажали за гроші стати «володарями скель» і звернулись у відповідну фірму, яка найняла фахівців – тобто нас. До «шапок» гори – а їх дві – з усіх наважились іти шестеро. Ми розділилися на групи. Я із Олегом і клієнтом пішли на східну вершину, де важко орієнтуватися, долаючи монотонно-довгі відстані.
…Групу Шкляра врятувало нормальне спорядження, на якому в жодному разі не варто економити. Звісно, ще й підфартило. До речі, перед виїздом був знак – удома ні з сього ні з того впала старовинна родова ікона Миколая Чудотворця...
– Повірте: нещастя стаються не стільки через навколишні умови, скільки через паніку, – розповідає Ігор. – Я багато цікавився питанням на рівні теорії. Отже, ми зв’язалися з рятувальниками, але вони відмовили: мовляв, поки що допомогти не можуть.
За добу вийшли з ладу акумулятори ліхтаря, ще раніше – рації. Сідати не можна було – це означало б смерть. Тут навіть у травні мороз до мінус 20... Уже почав думати про момент, коли відходиш на холоді в небуття. Але ж поруч був син, якого затягнув сюди й будь-що мав врятувати!.. Щоб не втратити тепло, ми обійнялися, постійно перебували на ногах, співали пісень, розмовляли, відволікаючись у такий спосіб від страшних думок. Згадав випадок з іконою й подумки попросив захисту у Святого Миколая. Почалися галюцинації – здавалося, камінець перетворився на диван у теплій кімнаті й треба лише присісти. Олег марив тим, що стоїть неподалік готелю, поряд дорога і нею їдуть машини. На світанку другої доби туман трішки розвіявся, я побачив, куди треба йти. З останніх сил почвалали майже метровим шаром свіжого снігу, щоб перевалити через невеликий гребінь й потрапити у «трубу» вище скель Пастухова. О шостій ранку спустилися в притулок, і тільки там розслабилися. Коли син казав, що побачив базу, я не повірив, вважаючи – це марево. Рятувальники нашому приходу неабияк здивувалися.
Одного дихання часом замало
На жаль, за рік в аналогічній ситуації в київсько-московській групі альпіністів із 11 чоловік вижив лише один спортсмен, який спромігся здолати страх і дістатися притулку. У Приельбруссі щороку гине 10-20 людей. Причому про деякі випадки стає відомо випадково – деякі любителі ризику, попри правила, намагаються вийти на вершину без підготовки й дозволу. Тоді знаходять невпізнані трупи. Якось глетчер «віддав» уламки вертольота серії Мі, що впав тут ще за радянських часів. Досі невідомо, чия то машина, бо свідчень події так і не відшукали.
Примітно, та в згаданій комерцгрупі трагедія мало не сталася ще на підйомі. На чималій висоті з’ясували: в одного з клієнтів... бракує половини легенів! Факт приховування такої вади від МКК просто шокував. Згодом молодик почав задихатися, стався набряк дихальної системи, з’явилася загроза задухи, що могла закінчитися летально. Уранці в «Притулку Валерія» на позначці 4,3 км менеджер не зміг підвестися – знепритомнів. Туристу організували терміновий спуск. Ще кілька годин – і ніщо не допомогло б. Грошовитому аматору довелося тиждень провести в лікарні, доки товариші продиралися крізь ельбруські «терни».
Обов’язковою є реєстрація в рятувальній службі, де нададуть інформацію синоптиків і корисні рекомендації, а МКК оцінить готовність групи, її досвід, визначить контрольні пункти проходження й строки повернення. Навіть проведуть перевірку на місцевості. Приміром, як туристи взимку влаштовуються в наметах на ночівлю. Це вміння – запорука безпеки й комфортного мандрування, бо ви впевнені, що не самі, а допомога не забариться. Сходження без реєстрації дуже ризикове. Тоді щось вдіяти для порятунку неможливо, адже про наявність туристів-невидимок у певному місці ніхто не знає. Трапляється, що у з виду здорових людей від навантажень стаються фатальні серцеві напади. Зауважте: споряджений рюкзак альпініста важить не менше, як 30 кілограмів. Тому Ігор Шкляр переконаний: щоб іти в похід, приміром, 1-ї категорії складності, турист має надати довідку про стан здоров’я, пройти невеликий теоретично-практичний курс і скласти норматив. Похід вищої категорії складності рекомендуватимуть особам, що мають досвід мандрів попереднього ступеня.
– Відповідні дозволи з різних причин навіть ми збираємо місяцями. Наприклад, бракує якогось обладнання, – доповнює Валерій Котляр. – Знаємо, що на свій страх і ризик запросто виконали б «творчий задум», але з горами жарти погані. Тому купуємо льодоруби чи покращуємо фізичні кондиції. Справжні спортсмени повинні не лише одержати «добро» від МКК, а й вести щоденну документацію, робити польові замітки, описи складних ділянок, сповіщати про етапи мандрівки, фотографувати, а потім захистити похід за допомогою тих доказів. Інколи це важче, ніж офіційно пройти маршрут визначеної категорії складності.
Посмак Кіліманджаро зіпсували «золоті» лобстери
– У багатьох власників туристичних об’єктів Криму зберігся радянський стереотип мислення: «не думай про сервіс, а дери гроші», – говорить Ігор Шкляр. – У Карпатах із тим простіше, тому ми облюбували саме цей край, де більше щирості й доброти. Хоча проблем вистачає всюди – від Альп до Африки. Згадую першу екзотичну мандрівку в Танзанію, на Кіліманджаро. Без підтримки туроператора придбали квитки, одержали візу – і гайда навмання! На місці купили перміт (дозвіл відвідати територію з обмеженим доступом іноземців. – Авт.), проте нас змусили взяти безліч супровідників – так тут заробляють: гіда, його помічника, кухаря та двох носильників. Нам пощастило познайомитися із українкою, яка провела тут понад двадцять років і була одружена із місцевим заможним паном, що колись навчався в Харкові. Як же вона раділа, що побачила земляків! Вона буквально не хотіла відпускати нас зі своєї оселі.
Українців у Африці, як і інших білих загалом, аборигени вважали мільйонерами й почасти намагалися надурити навіть на дрібницях. Така ситуація сталася на острові Занзібарі, що неподалік найбільшого танзанійського міста Дар-ес-Саламу. Після насиченого дня туристи замовили столик у нічному ресторані на березі Індійського океану, куштували лобстери й інші дари моря. Посмак вечері зіпсувало спілкування із офіціантами. Вони ніяк не хотіли зрозуміти, що просити на чай вдвічі більше за суму рахунку – це вже занадто. Проте Шклярам тут сподобалося й наступного року вони знову вирушили в Танзанію на один із кіліманджарських вулканів – Меру, 4,6 км, побували на озері Вікторія й у багатьох національних парках, зокрема Серенгеті.
Мак-Кінлі без сала та ікри не «осідлати»
Спогади про сходження на Мак-Кінлі 2008-го в Ігоря Шкляра не такі різнобарвні, як африканські. Та головне, йому вдалося випробувати суворість місцевої природи, майстерно змальованої Джеком Лондоном. Мандрівка ж українців на Аляску почалася з утомливого перельоту в Анкоридж через Париж із пересадкою в Сієтлі. Мак-Кінлі запам’яталася собачим холодом навіть у червні – не дивно, адже звідси лише 200 км до полярного кола. Вразило й кладовище у Толкітні, містечку, звідки стартують невеликі літаки з туристами на глетчер у підніжжя гори. Меморіал із пропелерів та льодорубів символічно нагадує про жертв захоплення красою двоголової засніженої вершини. Рейнджери, перевіряючи екіпіровку й досвід спортсменів, охоче розповідали різноманітні трагічні історії. Подеколи за рік тут гинуло понад 30 осіб.
– У тих сумних списках ми відшукали ім’я японського відважного мандрівника Наомі Уемури, що одним з перших самотужки скорив Північний і Південний полюси, Еверест, а загинув, спробувавши взимку піднятися на Мак-Кінлі, – емоційно зауважує Ігор. – Дивуюся його мужності. У праці, де описано мандрівку Гренландією, Наомі розповідає про епізод, коли він собі відрізав відморожені ділянки кінцівок, щоб спинити гангрену й вижити.
Складні сходження – справа недешева, особливо, якщо потрібно далеко летіти й добряче викладатися на трансфер. Лише висотні черевики «Millet Everest» коштують до $1 тис. за пару. А ще мотузки, системи, снігоступи, намети, спальники, окуляри... Мак-Кінлі технічно складна для підйому. На акліматизацію й похід у базовий табір потрібно більше тижня. А на підкорення – кілька діб. Ігор Шкляр каже: перед вирішальним штурмом споживали багато калорійних харчів, якими наперед запаслися. Примітно, сало на Аляску привозити заборонено, а ікри не знайдеш, бо тут «риб’ячих яєць» не їдять. Та не були б українці українцями, якби не змогли провезти кілька кіло національного продукту, яким по-товариськи поділилися з видатними альпіністами Росії й Казахстану, що їм тут стрілися. Зокрема, з Василем Півцовим, що скорив майже всі восьмитисячники світу, і Ервандом Ільїнським.
Чистоту вершини Північної Америки ревно стережуть рейнджери. Альпіністам одразу видають мішок для сміття і... горщик – залишати після себе будь-що заборонено. Що взяв на гору, те маєш знести вниз. Не здаєш сміття – сплачуєш значний штраф. Хіба що стати до вітру можна неподалік спеціальної дерев’яної жердини, а мішки із екскрементами якщо і дозволять викидати, то винятково в глибокі льодові розщелини.
Цікавою зустріччю ознаменувалася й мандрівка 2009-го на Аконкагуа. Доки українці шукали готель у Мендосі, випадково зустрілися з відомим харківським альпіністом Ігорем Свергуном (має кілька сходжень на восьмитисячники), що вів комерційну групу. Він дуже допоміг землякам у цій подорожі. До речі, група Свергуна тоді на Аконкагуа не піднялася, а Шкляру вдалося. Співрозмовник каже, що потрібне везіння – щоб гора спершу впустила, а потім відпустила.
Торік Ігор із сином Олегом побували в заполярній частині Швеції – у зимових Скандинавських горах, в районі Кебнекайсе, апробували так званий скай-тур. Коли виходили подивитися на північне сяйво, побачили щось схоже на НЛО. Виявилося: НАТО неподалік випробувало в екстремальних умовах вантажний літак, і він розбився. «Видінням» були вертольоти, що літали із увімкненими прожекторами, проводячи рятувальну операцію. Мрією інженера-альпініста є мандрівка до Кайласу (6638 м, «заборонена» гора в недоступній місцині Західного Тибету, територія Шамбали). Є теорія, що вершина насправді штучного походження, бо схожа на єгипетські піраміди й чітко орієнтована за сторонами світу. А ще в планах – відвідини Австралії й Монгольського Алтаю.
– Але чим більше мандрую світом, тим краще хочеться пізнати Україну, – додає на завершення Ігор Шкляр.
Геннадій КАРПЮК, «Моменти».
Фото з архівів
Валерія КОТЛЯРА
та Ігоря ШКЛЯРА
Коментарi
-
NormanFug
09/07/2015 7:34
borrow money
-
NormanFug
09/07/2015 7:34
borrow money
-
NormanFug
09/07/2015 7:34
borrow money
-
Georgeket
08/07/2015 8:07
http://inunsig.ml http://cefimor.ml http://downcinti.cf http://tallsnoopre.ga http://marbdeman.gq http://sacpomers.ml http://leupratre.ml http://vierocal.tk http://haroren.ga http://bupomli.cf http://wordbrigpaw.gq http://antragith.cf http://s
-
CharlesCalf
27/06/2015 21:52
http://unizer.gq http://jowalltown.ml http://jowalltown.ga http://jowalltown.tk http://terpsvertan.tk http://anreszo.tk http://ceirefniu.cf http://zrictherri.gq http://unizer.cf http://eginbas.gq http://silkdulnai.gq http://batanja.gq http://u
-
MichaelHep
03/05/2015 2:47
cash advance loan need to borrow money fast