Розлучення на шість десятиліть
«Марія і Людвіг: минуле й сучасність» – так називається написана колишнім німецьким солдатом Людвігом Деккером книга, яку він присвятив своїй коханій – українській остарбайтерці Марії Шишкіній. У роки війни її, як і тисячі радянських жінок, відправили на примусові роботи до Німеччини. Там вона працювала у фермерському господарстві родичів Людвіга Деккера. Саме тоді він її і покохав…
Гарна Маша, та не наша
З українкою Марією юний Людвіг познайомився ще навесні 1942 року. Він працював на авіазаводі в місті Регенсбург, а у вихідні навідувався до свого дядька Йохана Хассельбека в село Аубург. Відтоді вже минуло понад 70 років! Та пану Деккеру здається, що це було ніби вчора.
– Тієї незабутньої суботи я велосипедом приїхав до дядька з міста, – згадує Людвіг Деккер. – На подвір’ї побачив незнайомку, яка сиділа біля стайні й чистила картоплю. Відкрив хвіртку – й оторопів: яка красуня! А як вправно працює! Тоді я лишень наважився запитати в тітки, хто це така, звідки і як її звати. Але з самою дівчиною зав’язати розмову посоромився. Під час наступного приїзду я почув, як вона добре розмовляє німецькою, тому наважився з нею поспілкуватися. Майже відразу зізнався, що закохався в неї по самі вуха. Проте у відповідь почув, що треба вести себе порядно, без усяких залицянь...
Від родичів юнак дізнався, що остарбайтерку звати Марією Шишкіною. До початку війни вона закінчила київську середню школу. Прагнула далі навчатися в педінституті. Але все перекреслила війна – її відправили на примусові роботи до Німеччини. У неволю вирушили разом із матір’ю – та не могла перенести розлуки з донькою. Висадили їх у Баварії й передали місцевим фермерам для допомоги по господарству. Ось так міська українська дівчина й стала сільською наймичкою в німців: годувала ціле стадо фермерської худоби та птицю. Окрім того, орної землі в господарів було понад півсотні гектарів, а лугів – і не злічити. Над усім цим добром поралися лише четверо людей: хазяїн Йохан зі своєю дружиною, поляк Юзеф та українка Марія (її мати працювала в тому ж селі, але на іншого господаря).
Коли наставали вихідні, Людвіг щодуху мчав у село, щоб швидше побачити ту, яку палко покохав. Ходив за Марією по п’ятах, намагаючись у всьому їй догодити й допомогти. Коли ж траплялася нагода, вони разом каталися на поромі по Дунаю. Довго розмовляли, але ніколи не згадували про війну. Тільки одного разу дівчина сказала: «Людвігу! Росія дуже велика й сильна держава». Цим українка дала зрозуміти, хто в цій війні переможе…
– До речі, у сільському архіві Аубурга зберігається документ, у якому детально описано, як українка Марія Шишкіна врятувала це село, – веде далі розповідь Людвіг. – Річ у тім, що неподалік від нас було село Ільхоффен. Коли американці його окупували, вони почали палити будинки: боялися, щоб там, бува, не заховалися німецькі солдати. Покінчивши з ним, американці підійшли до Аубурга. А в нас уже не залишалося жодного солдата, бо решта військ відступили аж до Альп. Селяни ж поховалися по підвалах. Ніхто з них англійської не знав і не міг переконати вояків у тому, що в селі залишилися лише мирні жителі. І тоді до солдатів вийшла Марія. Вона довго з ними розмовляла і, зрештою, переконала, що ворогів у селі немає.
Утім, сам Людвіг Деккер знає про порятунок села лише з розповідей очевидців та з документів. За кілька місяців до цього випадку його призвали в армію фюрера й відправили на Східний фронт. Та тільки-но він прибув до своєї частини в районі Одеру, як радянські війська розпочали наступальну операцію. Німецькі ж відступили до Берліна, звідси – до Мекленбурга і потрапили в полон до американців.
Село Аубург теж визволяли американці. Офіцер, на вигляд стовідсотковий янкі, раптом звернувся до Марії російською й… запропонував їй руку і серце – його мати-росіянка багато розповідала синові про вірність і красу слов’янок. Але Марія мріяла про повернення на Батьківщину. Її разом із матір’ю та іншими остарбайтерами відправили спочатку до Чехословаччини (там був табір для полонених), а згодом і в Україну. На жаль, до столиці УРСР остарбайтерів не допустили. Отож Шишкіних прихистили родичі в Полтаві.
У пошуках коханої
Коли німецька частина опинилася в оточенні, Людвіг разом зі своїм другом Руді вирішив прориватися.
– Найбільше ми боялися потрапити в полон до росіян, – зізнається Людвіг. – Вважали, що нас у Сибір відправлять. Оскільки ми були худими й слабкими, то там відразу й загинули б. Коли нас оточили, то виявилося, що з одного боку стоять росіяни, з другого – американці, а з третього – зачаїлися залишки наших есесівських частин. До своїх не варто було переходити – могли звинуватити в дезертирстві й розстріляти... Вирішили перейти до американців. Нам пощастило: майор, якому ми здалися, виявився німецького походження. Він висунув умову: якщо ми не допоможемо відбудувати зруйнований міст, він віддасть нас росіянам. Я ще ніколи в житті так вправно не працював, як тоді! А ще я почувався щасливим тому, що на війні нікого не встиг убити...
У серпні 1945-го Людвіг Деккер звільнився з табору для військовополонених і повернувся додому. Від рідних дізнався, що Марія вже повернулася на Батьківщину. Прощаючись, вона пообіцяла Хассельбекам написати листа. Але звісточки від неї в Аубурзі так і не дочекалися. Причина загальновідома: на той час Радянський Союз уже надійно відокремив себе від капіталістичного заходу залізною завісою.
Після війни Людвіг подався до міста Кобург, працював у митній службі. Одружився на симпатичній Герді. У них народилися дві доньки. Та всі ці роки Людвіг пам’ятав про Марію і шукав її. Надсилав запити до німецьких архівів, але відповіді звідти поверталися невтішні. А коли в СРСР до влади прийшов Михайло Горбачов, пан Деккер почав «бомбардувати» листами радянські архіви, намагаючись дізнатися адресу коханої. Але все було марно.
Неприхильна раніше Фортуна таки усміхнулася колишньому німецькому солдатові лише на початку третього тисячоліття, коли група українських дітей-чорнобильців гостювала в Нойштадті, що неподалік від Кобурга. З ними була київська вчителька німецької мови Марія Андрійчук. Саме вона опублікувала в місцевій газеті невеличку статтю про гостини. Людвігу одразу впали у вічі три слова: «Україна», «Київ», «Марія»... Не вагаючись, він швидко розшукав учительку з Києва й зі сльозами на очах розповів про своє перше кохання.
– Улітку 2001 року я прибула з дітьми в Баварію, – розповідає Марія Андрійчук. – Нас поселили в лісовому будиночку. Я тоді написала до місцевої газети невеличку замітку про те, як чудово тут живеться українським дітям. І ось одного дня біжать до мене наші діти і кричать: «Маріє Орестівно, вас якийсь дядечко шукає!». Дивлюся – доріжкою назустріч мені йде імпозантний сивочолий пан із газеткою в руках. А на очах у нього – сльози! Його вразило те, що я з Києва, і звуть мене Марією. Чоловік попросив мене допомогти йому в пошуках «його Марії». «Якщо ви знайдете її, то запитайте, чи пам’ятає вона, як ми з нею каталися на поромі по Дунаю», – промовив він наостанок.
Тепер Андрійчук знала все: як німецький хлопець уперше побачив українську полонянку і зрозумів, що ненавидить війну і прагне кохання, як одружився на німкені, але все життя намагався знайти свою любу через Червоний Хрест та інші міжнародні організації.
…Повернувшись до Києва, Марія Орестівна надовго засіла в архівах. Як з’ясувалося, тоді в столиці проживало шестеро жінок на ім’я та по батькові Марія Шишкіна. Довелося об’їздити всіх. Але жодна з них в Аубурзі ніколи не бувала.
Та недарма ж кажуть: хто шукає, той завжди знаходить. У документах, які відшукав Деккер у Німеччині, було вказане місто народження Шишкіної – Полтава. Там Андрійчук і знайшла свою тезку.
«Коли цвіли сади…»
Як тільки-но Марія Орестівна вперше зателефонувала Марії Федорівні, та подумала, що її турбують із соцзабезу. «Ви з приводу компенсації? Але в мене не збереглося ніяких паперів, які б підтверджували те, що я працювала в Німеччині», – відразу відповіла Шишкіна. А дізнавшись, хто її розшукує, замовкла, а потім задумливо сказала: «А-а-а, це той хлопчик, з яким ми каталися на поромі...».
Почувши, що Шишкіна жива, Людвіг відразу зателефонував до Полтави. Він був упевнений, що Марія Федорівна ще пам’ятає німецьку мову. Але вона її забула.... Тільки плакала в слухавку й усе підтверджувала: «Так, так». Щасливим був не лише пан Деккер, а і його рідні: вони добре знали про цю зворушливу історію. Дружина навіть дозволила, щоб чоловік побував у Марії в гостях. Але через три дні сталося непоправне: після операції на серці фрау Герда померла.
…Та все ж довгоочікуваний приїзд Людвіга в Україну таки відбувся. Серед тих, хто зустрічав його на київському вокзалі, були дві Марії – Шишкіна та Андрійчук. Коли пан Деккер вийшов із вагона потяга, Марія Орестівна поглядом вказала йому на Марію Федорівну. Він підійшов до своєї коханої, яку, як на той день не бачив майже 60 років, а за мить захоплено вигукнув: «Маріє! Ти не змінилася...».
Чотири дні ці зведені й розлучені війною закохані провели разом. Марія розповіла про те, як після війни вони разом із матір’ю повернулися на батьківщину, як їх «попросили» зі столиці. Довелося виїхати до Полтави. Після війни Марія Федорівна кілька разів одружувалася, згодом овдовіла. Виростила двох доньок і чотирьох онуків...
За допомогою вірного німецького друга Шишкіній нарешті вдалося зібрати необхідні документи для отримання компенсації як українському остарбайтеру. Після розлучення, що тривало понад півстоліття, Людвіг ніби заново народився. Незважаючи на досить поважний вік, він часто навідувався до своєї подруги юних літ: запрошував до себе в гості, допомагав фінансово. Його сповнені любові й ніжності листи летіли до Полтави через Київ – їх перекладала Марія Андрійчук.
На жаль, щастя цих двох людей виявилося скороминущим: 8 травня 2006 року Марія Федорівна померла. На її столі залишився лист до пана Деккера: «Дорогий Людвігу! Сади цвітуть у нас знову... Ти був у нас чотири рази, і всі ці рази цвіли сади. А в цьому році я одна. Але жду тебе...».
Валентин КОВАЛЬСЬКИЙ,
м. Київ
