Подолати страх – означає жити
Психологи Майдану після Революції Гідності згуртувалися в такі волонтерські об’єднання, як Психологічна кризова служба й Асоціація фахівців з подолання психотравмувальних подій, що налічують близько 500 фахівців з усієї України, які працюють у різних напрямах на фронті й у тилу. З-поміж тих знавців людських душ, хто тепер весь свій час віддає співпраці з військовими та правоохоронцями, навчальним практикам, постійно буває в районі АТО, і наша співрозмовниця Наталія Степук. Вона мала власну клініку в центрі Києва, але з початком нової доби в українській історії вирішила долучитися до творення сучасної системи психологічної допомоги в силових відомствах.
З Майдану – в окопи
– Наталіє, Ви вже майже півтора року перебуваєте в самій гущині подій, що змінили й продовжують змінювати картину світу. Наразі ви активно залучені в процес перезавантаження системи надання психологічного сервісу в підрозділах Міноборони й Нацгвардії. Які зрушення на краще відбулися за цей період? – запитую у фахівця на початку розмови, що відбулася на військовому полігоні в Нових Петрівцях під Києвом.
– Раніше військових психологів сприймали надто спрощено – бувало навіть, як людей, що ставлять «галочку» у графі, придатний чи ні до служби. І все! А про те, що вони з маси здатні сформувати колектив, допоможуть викристалізувати стрижень лідерів, підтримають у важкі хвилини, покажуть нішу, де себе варто й навіть треба проявити, мало хто здогадувався, – відповідає Наталія Степук. – Тепер весь згаданий спектр можливостей є нашим щоденним клопотом. Психолог у силовому підрозділі – немов мама, що всіх зрозуміє й дасть добрі настанови. Не до командира ж іти з сокровенним, тим паче, що в нього не завжди гарний настрій?
Психолог повинен згуртовувати вояків на діяльність. Загалом, у підрозділі мають бути два типи психологів. Перший – «тато», це власне командир, в якого сувора й відповідальна роль. І «мама» – офіцер-вихователь.
– Я зрозуміла це практично одразу після революції, коли почали тут, у Нових Петрівцях й інших місцях працювати з військовими, – веде далі Наталія. – Там були і майданівці, і спецпризначенці, поміж якими відчувався цілком прогнозований конфлікт. Період примирення активістів протесту з ратниками тривав кілька місяців.
Ті ж військові мають розуміти, з якими саме проблемами можуть звертатися до психологів. Звісно, нерідко вони приходять просто поговорити про наболіле. От, приклад, із практики Степук. Один вояк звернувся з тим, що йому дуже важко на душі від затягування процесу надання статусу учасника АТО. А Наталія й каже: «Якщо це ваша єдина проблема, то вам її швидше вирішить юрист». Фахівець наголошує: такі випадки сигналізують про викривлене розуміння мотивації участі в цій війні. Зазвичай ці питання відкладають на потім, коли досягнуть головної мети – перемоги.
У постійному чеканні «сигналу»
– Існує поняття першої медичної допомоги, так само є ази початкової психологічної допомоги, які також бажано знати всім, незалежно від професії. Тобто у війську нарівні із санінструкторами потрібно активно розвивати мережу посад інструкторів-психологів, – переконана волонтерка. – Приміром, я теж своєрідний інструктор з надання невідкладної психологічної допомоги, адже їжджу по батальйонах і безупинно озвучую в підрозділах прописні, але рятівні істини. Проте таких «мандрівних» тренерів ще замало. Та й таким інструктором стане не кожен мій колега. Річ у тім, що є кризові психологи, які працюють з особою від кількох годин до днів, а є психотерапевти, що ведуть людину (пацієнта) далі, інколи роками. Я належу до першої категорії, як і більшість психологів на фронті. У нас існують чіткі правила, головне з яких – повна готовність будь-якої хвилини вирушити в горнило подій. У мене повсякчас за спиною висить рюкзак із запасом їжі й усього необхідного. Тому, щойно надходить сигнал, кидаю мирні справи і їду туди, де потрібно все робити дуже швидко. Приміром, проводимо перші зустрічі зі звільненими з полону. Здійснюємо початкову реабілітацію та передаємо хлопців колегам, у яких є час на довгі розмови, застосування тих чи інших тривалих практик та подальшу терапію.
Примітно, що існують натовські стандарти викладання основ надання першої психологічної допомоги. Для командирів – лише восьмигодинний тренінг, як і для сержантів. Для солдата – півторагодинна лекція й відео. До речі, в НГУ під орудою тамтешнього психолога Сергія Чижевського зняли за участю Психологічної кризової служби фільм.
– Весь цей процес називається психоедукація. Тобто наразі найважливішим насправді є не стільки допомога після стресової ситуації, скільки підготовка до неї величезних мас людей. Вони мають у кризовий момент самі знаходити відповідь на запитання: «Що робити?». Адже існують лише три природні реакції на загрозу: бігти, боротись і завмерти, – каже Наталія Степук. – І з них уже виникають вісім шокових психологічних станів. Ми всі, й не тільки на передовій, а навіть і в побуті, маємо знати, як діяти в певних умовах.
«Смердючий стрес» – нормальна реакція на ненормальні обставини
– Вояки повинні знати, що з ними може статися. Наприклад, багато солдатів після першого бойового досвіду пізнають «вступний стрес», про який мало хто говорить і який називають «смердючим», – посвячує нас у професійні тонкощі психолог-волонтер. – Природою закладено так, що, коли людині дуже страшно, а потрібно чимдуж тікати, в неї розслабляються сфінктери. Тоді з неї миттю виходять калові маси, сеча й їжа – у такий спосіб зменшується вага. Але не завжди природне є естетичним у пересічному людському сприйнятті. Зазвичай, це стається раптово, коли ми нічого з тим не ладні вдіяти. Щоправда, це відбувається не з усіма. Товариство має знати, як поводитися, коли з кимось поруч у бою відбулася така пригода. Я сама бачила, як після бою декого з хлопців мовчки перевдягали й заспокоювали. А спершу доходило навіть до спроб самогубства. Потім командири дякували нам за відповідні тренінги, де ми навчали, як реагувати на «смердючий стрес». Так само нормальною реакцією на ненормальні події є втеча – звісно, всьому є межа – з подальшим опановуванням такої деструктивної з воєнного погляду дії. Тепер на передовій значно поменшало принижень через якісь емоційні, живі реакції на кшталт плачу, що зовсім не є виявом слабкодухості.
– А яка Ваша позиція щодо пияцтва на фронті й «дідівської традиції» вживання наркомівських ста грамів чи інших стимуляторів, що буцімто допомагають долати страх?
– Цю проблему потихеньку, на жаль – дуже потихеньку, – вирішують. Ми досліджували, чому люди п’ють на передовій. Виявилося: існують два провокаційних фактори: нудьга через брак зайнятості та страх. Людей треба чимось займати під час відпочинку. Деякі командири прагматично ставляться до цього питання. Мені, приміром, подобається традиція ДУК «Правий сектор»: бійці грають, коли перебувають на полігоні, у регбі «з навантаженням» – одягнувши бронежилети. В іншому випадку командир підняв своїх бійців по тривозі, вивіз їх у ліс і там вони за два дні викопали низку бліндажів. Зате, коли виникла бойова потреба окопуватися, вони те ж саме зробили за лічені години. Найгірше, коли п’є сам командир. Все починається з провід вояків родичами ще в місцях підготовки, де шашлички запивають гіркою. Звісно, наразі краще на запобігання вже почала працювати військова прокуратура. Найперша ж профілактика – чітке дотримання розкладу життя та служби й залізна дисципліна. Коли ми їздили по частинах, то виявили: дехто з тих, хто дозволяє собі заливати за комірець, аргументує те захисною реакцією на сприйняття себе гарматним м’ясом. Тоді ми запитували в них: а що вони зробили для того, щоб не ставати «м’ясом», а бути тим, ким належить, – воїном? Здебільшого нам вдається переконати людей, що саме такі настрої й призводять до фатального результату, якого ті й бояться.
Вдумливий боєць не йде в атаку, і не відбиває напад напідпитку, оскільки це суттєво зменшує його шанс на успіх у бою. В іншому разі військовий перетворюється на «віктимну істоту», жертву, яка не полює, а намагається уникнути зустрічі з «мисливцем», а то й гірше – бездіяльно чекає настання найстрашнішого. Справжній воїн ніколи не допустить зменшення власного ступеня мобілізації. Наразі, як запевняє Наталія Степук, «м’яса» стало значно менше. Останній тренд у боротьбі з пияцтвом на передовій – таких горе-вояк знімають на фото чи відео й відсилають ганебні кадри родичам або й виставляють у соцмережах. Це неабияк діє.
Геннадій КАРПЮК, «Моменти»
