Польовий форум військових психологів зафіксував прорив

На полігон ми ще повернемося, але спершу зауважимо, як змінила психологію гібридна війна. Передусім констатуємо: у практиці з’явився новий термін: «психологічні втрати». Йдеться про те, що, окрім убитих і поранених фізично, є й інша категорія втрат: люди, яких зламала чи надломила вій­на, зробивши їх душевними інвалідами, інколи вже зовсім непридатними через те ані до військової служби, ані до повноцінного життя в цивільному соціумі. Глибину психокорозії посилює певна дисгармонія, що виникає в бійців з поверненням у цілком мирні реалії звичного життя поза межами району АТО. Фахівці відзначають наявність ознак такого стану з різним ступенем прояву в 70-80 % тих, хто пройшов горнило конф­лікту. Найпоширенішим виявом синдрому є відчуття провини перед загиблими однополчанами.

Звісно, ще з літа 2014-го учасників антитерористичної операції взяли під опіку психологи відповідних відомств, у медзакладах яких почали організовувати для них психологічну реабілітацію. Щоправда, то була боротьба з наслідками: ефективно діяти на запобігання, зокрема значно краще навчати солдатів й офіцерів азів антистресової поведінки, самопомочі та елементам психотерапії стали дещо пізніше – зі здобуттям необхідного практичного досвіду. Останнім серйозним конфліктом, в якому брали участь українці, була так звана інтернаціональна допомога в Афганістані. Але тоді в силових структурах не існувало повноцінної психологічної служби, як і системи реабілітації, що стало причиною появи сумнозвісного «афганського синдрому». Той, хто повернувся з-за перевалів Гіндукушу, почасти не знаходив себе в мирному житті, ставав наркоманом, алкоголіком чи злочинцем. Не всім пощастило здолати біль подальшого розвінчання суті цієї війни та знайти гідне нормальної людини місце в суспільстві. Тому ми не повинні повторити гіркі помилки минулого.

До речі, за часів СРСР психологічної допомоги військовослужбовцям у сучасному розумінні практично не було. Результат – до посттравматичного стресового розладу виявляли схильність понад 50 % солдатів.

Упродовж цього року психологи – і не лише відомчі, а й волонтери – витратили безмір часу на те, щоб подолати у військових та правоохоронців загрозливого масштабу деморалізацію, брак мотивації та бажання їхати в район АТО. Українські фахівці як згадували практику ще радянських часів (хоча тодішні психологи в погонах займалися дещо іншими речами), так і шукали якісь підказки в закордонних колег, особливо тих, хто брав участь у бойових операціях. А ізраїльські спеціалісти, навіть не чекаючи запрошення, самі – вустами глави посольства їхньої держави в Києві – запропонували допомогу в підготовці інструкторів з подолання посттравматичного синдрому. Згодом, у листопаді 2014-го, відбулися зустрічі дипломатів, під час яких обговорювалося питання щодо переведення згаданої ініціативи у практичну площину. Вже тоді було зрозуміло, що учасникам антитерористичної кампанії потрібна психологічна допомога. Приміром, старший офіцер психологічної служби УРОС ГУ НГУ підполковник Сергій Чижевський, посилаючись на власні спостереження, дані й думки українських та закордонних колег, науковців, зауважив: 98 % вояків після завершення бойових дій потребуватимуть уваги психологів. Фактично на тому ж наголошує й Людмила Шагулей – очільник Військово-медичного управління СБУ.

Зрозуміло: щоб потенційно зменшити згаданий загал і запобігти страшним наслідкам побаченого та пережитого, із силовиками потрібно значно ретельніше працювати ще до контакту зі стресогенними чинниками. У такому разі варто домогтися якомога нижчого рівня конфліктності, підвищення стресостійкості щодо значних нервових навантажень. Це потребує зовсім іншої методичної підготовки практичних психологів, її адаптування як для умов бойових дій, так і надання належної психореабілітації в поствоєнний період. Приміром, у військових, які повертаються в район АТО після відпочинку чи лікування, важливо формувати й підтримувати необхідний психологічний ресурс та віру в те, що вони виконають місію й обо­в’яз­ково приїдуть додому живими. А потім, коли відгримлять бої, настане час вирішувати проб­лему соціальної реалізації, що неодмінно постане перед героями передової. Військовим треба допомогти переключитись і зрозуміти: деякі речі, що відбуваються на вій­ні, тепер неможливі.

Не менш важливо утримувати в бійців належний інформаційний тонус – задля унеможливлення паніки, щоб вони тверезо оцінювали перебіг конфлікту, могли аргументовано підтримувати продержавницьку позицію в спілкуванні з цивільними, запобігаючи таким чином небезпечній кризі комунікації. До того ж працювати потрібно навіть із патріотично налаштованими бійцями добровольчих формувань, оскільки і їм варто навчатися в неагресивній манері знаходити спільну мову з тими, хто перебуває в іншій ідейній площині. Усе ж таки слово переконує менш травматично, ніж зброя.

Саме про це та про інші аспекти психологічного виживання говорили й говорять іноземні фахівці, які приїздять в Україну з різними програмами тренінгів, лекціями і практичними порадами. Навзаєм їх цікавить як український досвід розбудови «фронтової» психологічної служби, так і відповідний сервіс та супровід вояків, їхніх родин поза межами конфлікту. Однією з перших таких «ластівок» з Європи понад рік тому став медіатор данської поліції Карл Плеснер, який проводив у ЛьвДУВС тренінг для нацгвардійців. Фахівець знаний за місіями в Норвегії, Польщі, Індії, Ізраїлі, Палестині й тим, що надавав психологічну допомогу учасникам акцій протесту і правоохоронцям у Києві, Одесі та інших містах України. Затим міжнародна організація «Лікарі без кордонів», яку представляв клінічний терапевт професор Моранстес з Колумбії, проводила заняття з психологами з міліцейського відомства на тему використання спеціальних технік у гострих кризових ситуаціях.

Поволі кількість таких заходів стала зростати. Приміром, унікальний тренінг з розвитку комунікативних навичок провели представники ізраїльської компанії MAZE GLOBAL TRAINING & CONSULTING, що спеціалізується на підготовці командного складу до ухвалення правильних рішень у неординарних ситуаціях або під тиском. Тоді до нас серед низки фахівців завітав доктор клінічної психології, полковник ізраїльської поліції у відставці Рафаель Лев. Основою програми стали техніки з розвитку лідерських навичок і згуртування команди, адже в сучасному світі, як переконані гості з Ізраїлю, провідна роль однієї особи залишається в минулому. І такі тренінги на Землі обітованій – обов’язкова частина кваліфікації командира. А інший фахівець – Ненсі Кобрін – поділилась у Львові результатами досліджень з психології тероризму й методами невербальної комунікації як тактики виявлення терористів і диверсантів. Приїздили до нас і французькі психологи, зокрема національний координатор медично-психологічної підтримки департаменту охорони здоров’я Міноборони Франції Лорен Мартінез, що знається на посттравматичних розладах у вояків, та інші спеціалісти.

До речі, співпраця нацгвардійців із цивільними психологами громадського руху «Ліга офіцерів» зав’язалася понад рік тому та мала своїм результатом майстер-класи для офіцерів-психологів, викладачів, науковців вишів системи МВС, лабораторій психологічного супроводження, зустрічі в підрозділах у районі АТО, – тобто все, що уміщує в собі поняття «кризове консультування». Ідейним кістяком волонтерського руху серед знавців душ є учасники колишньої Психологічної служби Майдану. Загалом команді «Ліги офіцерів» вдалося здійснити понад двадцять виїздів у район бойових дій, провести психологічні тренінги з більш як 5 тисячами військовослужбовців та долучитися до покращення рівня підготовки штатних військових психологів.

Одне із завдань, яке постає перед психологом, це спільно з військовослужбовцем знайти особистий сенс того, що відбувається з ним на війні. Як сказав один з командирів «Айдару», Самурай: «Незалежно від того, чим це закінчиться, я свою війну виграв: зрозумів власні можливості, що я можу, які люди поруч мене». І головне – пам’ятати, що 90 % людей здатні впоратися з наслідками вій­ни природнім шляхом, якщо їм вчасно надати психологічну допомогу. Це світова практика. І йдеться не лише про якісь консультації психологів. Є ще сім’ї, друзі, хобі, повернення до роботи, господарства. У решти спостерігатиметься те, що називають посттравматичним стресовим розладом. Саме для них і розробляють спеціальні програми реабілітації.

Примітно, що справа допомоги бійцям АТО та їхнім рідним дуже зблизила священиків і психологів, які знаходять у своїм призначенні дедалі більше спільного. Наприклад, духівництво Прикарпаття і психологи згуртувалися в соціальний проект «Центр духов­но-психологічної допомоги родинам учасників АТО». Його співкоординатор психолог Наталія Чаплинська зауважує, що в них працює півсотні її колег і троє священиків. У результативності такої співпраці вона переконалася під час Революції Гідності. І висловлює цікаву думку: суспільство треба готувати до повернення тисяч людей із загостреним відчуттям справедливості, нетерпимістю до хамства. А інший учасник проекту – отець Володимир, зауважує: «Ми не вміємо молитися за живих. А чимале значення відіграє молитва за наших воїнів, які мають розуміти і знати, що за них моляться».

Згадана вище модель набула розвитку в силових структурах України з початком АТО. Приміром, військовий капелан УГКЦ отець Михайло Коліщак лише цього року брав участь у двох ротаціях, надаючи духовну підтримку війську: «Я співпрацював із психологами, відвідуючи передову задля допомоги захисникам Віт­чизни. І це доволі ефективно».

Так от, повернімося до навчального центру НГУ в Нових Пет­рівцях, де відбувся своєрідний польовий дводенний форум офіцерів-психологів і волонтерів. Основ­ними темами заходу стали особливості практичної роботи психологів на етапі підготовки військовиків до бойових дій, надання допомоги потерпілим під час виконання завдань, використання психотренінгових технік, роль та місце військового капелану (доповідав уже згаданий Михайло Коліщак) у підтриманні належного морально-психологічно­го стану війська тощо.

– Я в Україні не вперше, – говорить головний психолог Збройних сил Латвійської Республіки Вілніс Чернявскіс. – Тутешні психологи, які працюють у силових структурах, і волонтери мають високу кваліфікацію. Методи їхньої роботи майже не відрізняються від наших. А до найкращого результату призводить тісна співпраця поміж військовими психологами, медиками й капеланами.

Цю тезу латвійського гостя днями підтвердили семінар-тренінги на тему бойових і посттравматичних стресів, що відбулись у Головному військово-клінічному шпиталі Міноборони й у цент­ральному госпіталі МВС. Зустрічі організувало всеукраїнське міжконфесійне релігійне християнсько-військове братство, президентом якого є кандидат філософських наук полковник запасу ЗСУ Сергій Лисенко, а віце-президентом – генерал-полковник запасу внутрішніх військ Богдан Пилипів. У майстер-класах взяли участь фахівці міжнародної громадської організації «Оливкова гілка»: полковник армії США у відставці Вільям Барко й капелан Річард Стелиха. Останній розповів про християнську і соціальну підтримку військовиків після бойових та посттравматичних стресів.

– Можна сказати, що в психологічній службі нашого відомства відбувся прорив. Спершу, рік тому, ми почувалися сліпими кошенятами, бо насправді в історії незалежної Україні до того нічого подібного не відбувалося. А спілкування психологів – головне досягнення таких зустрічей, як цей «польовий форум», – зауважує Тетяна Нещерет, головний інспектор відділу психологічного забезпечення Управління соціально-гуманітарної та психологічної роботи МВС. – Колективне обговорення різних гострих ситуацій допомагає віднайти правильне роз­в’язання проблеми. Будь-яка ситуація дає певний досвід. За рік ті, що побували в АТО, а потім знову туди поїхали, здобули цінний багаж помилок і успіхів. Психіка багатьох воїнів, якщо говорити зовсім просто, стала «заточеною» на війну, тому вони легше переносять стресові ситуації, особ­ливо якщо той досвід підкріплює постійна бойова і психологічна підготовка. В умовах війни цей модуль практики й теорії згодиться будь-якому вояку. Наші психологи, перебуваючи з основ­ним підрозділом, намагаються вирішувати проблеми в гущині подій. Добре це чи ні – питання дискусійне, оскільки щодо цього є кілька думок. Я гадаю, що психологу не варто перебувати на «передку» – у районі безпосередніх збройних зіткнень, – оскільки тоді він сам зазнає психотравм і не зможе ефективно працювати як фахівець. Інші ж колеги вважають: декому таки потрібно бути в окопах і надавати допомогу під свист куль й осколків. Життя покаже, як правильніше. Сподіваємося, держава таки створить анонсовані реабілітаційні центри й у нас не виникне постстресового синдрому таких масштабів, які прогнозують.

Будь-яку стресову ситуацію людина переживатиме легше, якщо знатиме, для чого ризикує життям. Звісно, наразі патріотична мотивація бійців неймовірно висока й багато з них готові на подвиг. Це знімає зайвий страх під час виконання завдань. Мо­рально-психологічна підготовка – дуже важлива, і про неї мають говорити не тільки психологи, капелани чи командири. Навіть солдат солдата (особливо старшого віку) має налаштовувати так, щоб виникало відчуття підтримки та розуміння, відчуття єдиної команди.

Залишається актуальною тема роботи із сім’ями правоохоронців: проблеми родини впливають на службу, інколи призводять до конфліктів, навіть суїциду. Тим паче, деякі добровольці якраз і поїхали з сімей, можна сказати – повтікали, в яких панувала не найкраща міжособистісна атмосфера. Війна декому допомагає переродитися, розпочати життя з чистого аркуша. Можливо, це шанс нарешті зрозуміти своє справжнє призначення, те, що ти народився солдатом, просто з різних причин не потрапив до війська раніше.

– Я знаю багатьох таких хлопців, у яких відкрилося друге дихання і в яких просто горять очі, – веде далі Тетяна Нещерет. – І це зовсім не означає, що вони патологічно хочуть убивати. Це мікс прагнення романтики, патріотичних поривань, яскравий вияв чоловічого єства. Усе разом це варто називати воєнним альтруїзмом, вершина якого – готовність до жертовності. Солдати рятують свої сім’ї, не розповідаючи всього, з чим зустрічаються в бою. Однак з родинами мають працювати психологи, бо їх треба готувати до зустрічі з близькою людиною, яка повертається зі страшного пекла інакшою. Тоді процес відновлення спільного життя, адаптування до «нього нового» відбувається м’яко. Буває, чоловік кидається під стіл, бо в когось за обідом на підлогу впала ложка. І якщо в сім’ї знають, що це нормальні прояви поведінки людини, яка щойно повернулася з передової, цього не лякаються, адже, зазвичай, ці прояви з часом щезають. Особливо, якщо допомогти їх пережити.

та Олега ТАБОРОВСЬКОГО