Релікти епохи тоталітаризму

Обриси цього найбільшого серед усіх Карибів шматка суходолу на мапі нагадують каймана – рептилію-релікт епохи динозаврів. І це доволі символічно. В соціалістичній Кубі почалася перебудова – на кшталт Радянського Союзу зразку кінця 1980-х – початку 1990-х. Проте ким вона стане – динозавром, що агонізує в чеканні кінця, чи алігатором, якому вдалося пережити Юрський період, залежить від збігу багатьох чинників. Оскільки наш інтерес – сектор безпеки, то зауважимо: якщо до тамтешнього політикуму й господарників уже дійшла необхідність якнайшвидших суттєвих змін, то до кубинської народної поліції – ні. Ще не було наказу команданте…

Кубинські поліцейські напрочуд лояльні до іноземних туристів і водночас суворі до співгромадян, яких можуть покарати навіть за спілкування з тими ж закордонними гостями. Правоохоронці мають водночас стежити за порядком і боронити завоювання революції. Зокрема, тут безмір заборонених територій, де з’явля­тися з фотокамерою не рекомендується. Поліцейські хоч і не чіпляються до іноземців задарма, але пильнують чи не кожен їхній крок і за найменших підозр можуть депортувати. Особливо їм не подобається, коли такі гості, тим паче журналісти, намагаються дізнатися, як насправді живе пересічний кубинець, і їдуть не лише в рекомендовані у проспектах спеціально підготовлені об’єкти Гавани чи на пляжі Варадеро. А пересічні кубинці намагаються хоч щось заробити на додачу до своєї вбогої зарплати. Місцевий люд виживає здебільшого дрібним обманом держави чи крадіжками (зливають пальне зі службових авто, «економлять» на виробництві, шахраюють у торгівлі тощо). Такі оборудки тут називають мальдадес (тобто спритний ґешефт).

Загалом технічне оснащення кубинської поліції дуже слабке. Бракує навіть засобів пересування, тому почасти офіцера чи сержанта можна побачити на мотоциклі чи навіть велосипеді, у кращому разі – на старих «Жигулях». Методологія роботи тутешніх правоохоронців багато в чому калькує радянський досвід, оскільки й досі окремі фахівці кубинського МВС навчаються в російських відомчих вишах. Проте є суттєві відмінності у структурі цього органу, обумовлені місцевою специфікою. Приміром, у складі тамтешнього Міністерства внутрішніх справ діє Головне управління розвідки на правах спецслужби, що має тісні зв’язки з російською розвідкою (формально закріплені угодами 1993-го і 1997 років). Цей підрозділ називається DI (Dirección de Inteligencia), він відомий також під абревіатурою G2. Сформувати його у 1960-х допоміг КДБ. Основні завдання DI – підтримка лівого руху в країнах «третього світу» та шпіонажу. А з білокомірцевою злочинністю бореться створене за ініціативою Фіделя Кастро понад 10 літ тому Міністерство боротьби з корупцією (це явище почало піднімати голову і тут). Також у складі МВС – прикордонна гвардія, пенітенціарна служба, пожежники й рейнджери.

Хабарництво не є нормою для кубинських вартових порядку. Багатьох земляків, спійманих на дрібному мальдадес, інспектори відпускають без «відкупних», суто по-людськи перейнявшись злиднями порушників. При цьому тутешні офіцери, попри смішні зарплати – 20-50 доларів, – і продпайок, що має хоч трохи покращити життєвий рівень вартових порядку, виявляють доволі високий рівень свідомості й принциповості. Тож що б там не казали, кубинським поліцейським вдається підтримувати імідж своєї країни як однієї з найбезпечніших у Латинській Америці.

Особливий клопіт поліції на Кубі – стеження й документування «контрреволюційної діяльності» дисидентів – ідейних опонентів теперішнього режиму на острові. Досі в місцевих тюрмах перебуває кількасот політв’язнів, заарештованих здебільшого через звинувачення в шпіонажі на користь США. Серед них – відомий лауреат премії Сахарова Гільєрмо Фаріньяса. Щоправда, за посередництва римо-католицької церкви цих в’язнів періодично звільняють. Тут варто зауважити на важливу роль у житті чи не кожного кубинця комітетів захисту революції, членами яких є 8 млн з 11 млн населення острова. Вони контролюють земляків на предмет їхньої моральності, політичних уподобань, збирають мітинги й влаштовують фестивалі. Звісно, якщо виявляють «щось не таке», здають відступника у відповідний підрозділ МВС.

Трудова партія Кореї у КНДР – гегемон. Вона ні з ким не збирається ділитися владою й втрачати контроль за мізками, діями, гаманцем і загалом життям громадян. Критика кормчого й навіть «неправильна» реакція на його виступ для вільнодумного підданого цієї супертоталітарної держави може обернутися дуже сумними наслідками. Арешти без видимої на те причини (зазвичай після доносу пильних партійців, за що влада виписує щедрі винагороди), як і масові публічні страти, стали тут нормою ще кількадесят літ тому.

Що тут скажеш, коли громадянам Північної Кореї заборонено переміщуватися рідною землею без офіційного дозволу. Контроль тут просто тотальний. Західній людині видається, що ця країна настільки ізольована від світу, що схожа на в’язницю площею 120 тис. кв. км, за стінами якої перебуває майже 25 млн люду.

Щоб забезпечити такий суспільно-державний режим, країна витрачає шалені кошти на утримання понад як 1,1-мільйонної армії (за незалежними оцінками, в армії до 5 млн осіб) і майже 200-тисячного загону працівників системи правоохорони й мілітаризованих дружин самооборони. Життя тут протікає за непростими як для сучасної людини правилами. Приміром, корейцям під загрозою ув’язнення заборонено прослуховування іноземних радіопрограм і читання закордонної періодики. Про відкритий доступ до Інтернету можна тільки мріяти. Передовсім за політичною благонадійністю, а вже потім за законослухняністю громадян стежить народна міліція. Перші загони міліції у КНДР сформували наприкінці 1945-го з числа учасників анти­японського спротиву та тих, хто встиг здобути бойовий досвід у радянській армії. За рік у країні діяли дві піхотно-міліцейські дивізії. Згодом на сторожі комуністичного ладу вже стояло 150 тис. правоохоронців.

Нині міліція КНДР і Міністерство народної безпеки (МНБ) загалом, як і всі силовики, підпорядковується Державному комітету оборони. Найвідомішою у світі структурою МНБ є революційні трибунали. Саме за їхнім рішенням, а не суду, відбуваються страти держзрадників. Приміром, за трикратну зраду (корупцію, контрреволюцію, антипартійну діяльність) таким трибуналом страчено Чан Сон Тхека – дядька північнокорейського лідера Кім Чен Ина, одного з найвпливовіших людей в республіці (був заступником голови ДКО). А у квітні за наказом головнокомандувача стратили ще 15 високопосадовців.

Примітно, що після страти Чан Сон Тхека відомство народної безпеки вирішило (зрозуміло, з чиєї подачі) ще тугіше закрутити гайки у країні. Про це свідчать чотири спеціальні інструкції, змістом яких є обґрунтування подальшого посилення внутрішньої стабільності (куди більше?). Південнокорейське видання Daily NK повідомляє, що «циркуляр уже розійшовся провінційними відділеннями міліції, після чого її працівники помітно посилили спостереження за життєдіяльністю громадян». Особливу увагу вартові порядку тепер приділятимуть таким «злодіянням», як наклепи на «Великого Полководця», забобонна поведінка, зокрема публічні прояви релігійності (християнство оголошене злочинним), операції з товарами, що заборонені законом; перегляд та поширення недозволених записів тощо. За порушення, зазначені в першому пункті цього списку, вже заготовлене рішення для трибуналів – «безжальне знищення». Щоправда, як позитив сприймається намір нещадно карати за наркозлочини.

Тутешня «революційна періодика» сповнена пропагандистських публікацій із заголовками на кшталт «Міліціонер у КНДР – вірний друг та слуга народу». Приміром, у матеріалі про дільничного Ке Гван Ірома зауважено: «Ніде у світі немає такого тісного єднання працівників правопорядку з народом, як у КНДР. В Ансанській зоні Пхйончхонського району працівники райвідділу Міністерства народної безпеки має любов і повагу жителів. <…> У всіх міліціонерів відділу є невеличкий „Блокнот слуги народу”, а на його сторінках відображені їхні самовіддані зусилля й дух служіння жителям». І так далі у витіювато-пафосному стилі. Приміром, серед геройських вчинків дільничного, окрім справді гідної поцінування участі інспектора в порятунку людей під час повені, згадується факт, коли він врятував із полум’я під час пожежі в одній з квартир портрети трьох великих полководців. За це йому подарували два годинники з факсиміле наслідних генералісимусів Кім Ір Сена та його сина Кім Чен Іра.

Ми, напевно, не скоро дізнаємося думку північнокорейців щодо оприлюдненого цього року ООН моніторингу ситуації в галузі прав людини у КНДР, де зазначено: «Ключовим елементом політичної системи країни є колосальний за масштабами політичний апарат безпеки, який використовує методи стеження, примусу, залякування й покарань для запобігання будь-яким проявам незгоди. Пуб­лічні страти й насильницькі запроторення у виправні табори є головним інструментом забезпечення повної покори населення… У багатьох випадках виявлені порушення прав людини можна прирівняти до злочинів проти людяності, заснованих на державній політиці. Головна відповідальність тут лежить на працівниках міністерств народної та державної безпеки, армії, суду і Трудовій партії Кореї… Міністерство державної безпеки, Міністерство народної безпеки і командування військової служби безпеки регулярно довільно затримують осіб, обвинувачених у політичних злочинах. Таким чином вони стають жертвами насильницьких зникнень… Політика регулярних публічних страт вселяє страх у населення. Наприкінці 2013-го відзначено різке збільшення кількості таких страт». Адже на своєму посту перебувають десятки тисяч пильних служак на кшталт інспектора Ірома, готових кинутись у полум’я, щоб врятувати портрети вождів. Але так само не замислюючись вони здадуть господарів погорілої квартири, якщо знайдуть там обривок іноземної газети…