Подорож за Карпати

Закарпатський край завжди приваблював туристів мальовничою природою та гостинністю його жителів. Віднедавна загін прихильників відпочинку в цій казковій місцині поповнила й наша сім’я.

Подорожуючи з дітьми – а ми з дружиною цього разу прихопили із собою обох синів, – потрібно бути готовим до будь-яких сюрпризів, і не завжди приємних. Тож, вирушаючи в дорогу, ми, здавалося б, дізналися «все про все». Але картинка, що зрештою вималювалася в нашій уяві, не збіглася з дійсністю. Дійсність виявилася значно кращою. Вона була сповнена сонця, запаху квітів, шелесту трави та шуму води, що розбивалась об пороги. Це було саме те, що ми шукали: природа в усій красі, тиша та спокій.

Своєю «штаб-квартирою» на десять днів ми обрали Міжгір’я. Це містечко на закарпатській Бойківщині сповна виправдовує свою назву – воно й справді розкинулося між двома пасмами гір уздовж річки з невибагливою назвою Ріка. Зазначимо, що ще на початку 1950-х селище мало іншу назву – Волове, або Волове Поле. Кажуть, перейменували його, щоб не було плутанини: один із районних центрів Закарпаття має суголосну назву – Воловець.

День нашого приїзду не вирізнявся нічим особливим – хіба що ми назавжди втямили просту істину: у незнайомому місці краще запитати поради в когось місцевого. Тоді ж розмірковували приблизно так: Міжгір’я – селище, то що там тієї дороги від автовокзалу до мотелю? З кінця в кінець – мабуть, і п’яти хвилин не витратиш.

…Після півгодинного крокування нескінченною вулицею, з чималенькими рюкзаками за плечима та дітьми, ми нарешті вирішили запитати в перехожого, скільки ще залишилось до місця призначення. Відповідь: «Та ще доста. Десь, як ви пройшли», – одразу угамувала наш запал. Сонце – у зеніті, на дорозі – жодної автівки, не кажучи вже про маршрутки чи автобуси (обідня пора), довкола – суцільна тиша й спокій… Проте чого ж ми засмучуємось? Адже саме за цим сюди і їхали! А те, що не врахували географічних особливостей регіону – селища в гірській місцевості будувалися не колоподібно, як десь на Наддніпрянщині, а вздовж річки, тож і протяжність у них чимала, – то це вже самі винні. Ще б пак – здолати пішки не менш як п’ять кілометрів!

Цей випадок і став найбільшою прикрістю, яку ми нині згадуємо зі сміхом.

Наступного дня з невеликою групою туристів ми вирушили в село Пилипець, щоб, піднявшись на крісельному підйомнику на гору Гимба (1497 м, частина полонини Боржава), насолодитись чарівним краєвидом та поласувати чорницями, що рясно ростуть там. Цікавий факт: вище як за 1100 м на дерева не натрапиш – лише мохи та лишайники. Лінія цього переходу чітко вирізняється. З Гимби видно місце стику трьох українських областей: Закарпатської, Львівської та Івано-Франківської. У суцільному лісовому масиві можна розгледіти вузеньку смужку без дерев. Це вже справа людських рук: саме там вирубували дерева, звільняючи місце для відомого трубопроводу Уренгой – Помари – Ужгород.

Спустившись у низину, наша група вирушила до водоспаду Шипіт, що в підніжжі гори Гимба, у глибокій ущелині, де тече річка Пилипець.

Неподалік водоспаду щорічно, починаючи з 1993-го, на початку липня проходить неформальний фестиваль, на який приїжджають представники різних субкультур з України, Білорусі та інших країн. Його кульмінацією є дійство в ніч на 7 липня – на Івана Купала. До речі, події на Шипоті стали головним мотивом книги «Трохи пітьми» українського письменника Любка Дереша.

Водоспад Шипіт вважається одним із найгарніших місць Закарпаття. Утворився він унаслідок розмивання гірської породи потоком річки Пилипець, який знайшов вихід своїм водам у глибокій ущелині. Назва водоспаду походить від слова «шепіт», бо навіть здалеку чути відголос падаючої води, який нагадує шепотіння.

Ущелина, де розташований водограй, оточена буковими лісами та віковічними смереками. Водоспад відкриває сповна свою красу після дощів, або ж у період танення снігів – тоді гуркіт води, що падає з 14-метрової висоти, можна почути за десятки, а то й сотні метрів звідтіля. Нам пощастило: напередодні пройшов рясний дощ. Шелест дерев, повітря, просякнуте казковими ароматами, «воркування» струмочків, що супроводжували нас всю дорогу до Шипоту, – хіба про таке можна забути?..

Наступний день приніс не менш цікаву мандрівку – на озеро, про яке чули багато людей. Побачити його й справді варто. Синевир – одна з візитних карток українських Карпат. Озеро розташоване на висоті 989 м над рівнем моря, його максимальна глибина – 24 метри, тож навіть у найтепліші дні вода в ньому прогрівається лише на 1–2 метри вглиб.

Біля берега плавають мальки форелі – вони зграями накидаються на крихти печива та хліба, які кидають їм туристи. Краєвиди не просто мальовничі, вони ще й величні. Стрімкі схили, вкриті стрункими ялинами, вік яких – не менш як півтори сотні років, спадають прямо до водної поверхні. Посередині озера, немов зіниця блакитного ока, – невеликий острівець площею лише кілька метрів. Звідси й народна назва озера – Морське Око.

Зворотною дорогою ми заїхали до реабілітаційного центру для бурих ведмедів, куди звозять тварин, що зазнали жорстокого поводження людини, потерпілих від стихійного лиха чи конфіскованих косолапих, подальша доля яких вирішується в судовому порядку. Водночас побачили й об’єкти колишньої оборонної лінії Арпада – їхні залишки в тому місці виходять на дорогу. Лінію створили угорці в 1943–1944 роках для стримування наступу Червоної Армії у Східних Карпатах. Кажуть, що саме через ці опорні пункти, доти, траншеї й окопи тут під час Другої світової війни не вели бойові дії.

Ще одним пунктом у нашому маршруті стала поїздка в Колочаву – унікальне село на Закарпатті, розташоване в мальовничій Тереблянській долині. Чудові гірські краєвиди, чисте повітря, цілюща мінеральна вода – що ще потрібно для того, щоб відпочинок був і приємним, і корисним? Крім того, Колочава – село десяти музеїв, тож тут є на що подивитися. Про всі оповідати сенсу немає: це той випадок, коли краще один раз побачити, ніж сто разів почути. А ще Колочава відома як село, де встановлено безліч пам’ятників. Деякі з них більше ніде не побачиш. Хоча б пам’ятник вівчарю – своєрідне нагадування про минуле краю, або заробітчанам – це вже про сьогодення. Останній зображає чоловіка, що збирається на заробітки, його вагітну дружину та двох дітей, що змушені відпускати годувальника в далекі краї. На заробітки тут і справді виїжджає багато людей. Повертаючись, вони вкладають кошти в нерухомість: нові будинки – і неабиякі – ростуть, наче гриби після дощу.

На ранок нас чекала ще одна поїздка – одразу в кілька пунктів: на оленячу та страусову ферми, у сироварню та в центр лозоплетіння – село Іза. На жаль, з оленями зустріч не склалася (саме того дня, як виявилось, їм підрізали роги, і ферма була зачинена для відвідувачів), тому ми попрямували далі – до страусів. Від споглядання та годування цих смішних істот діти дістали безмір задоволення. Розводить птахів «телезірка» фермер дядько Василь. Чоловік прославився на всю країну завдяки участі в телепроекті, за сюжетом якого він шукав собі дружину. Не знаю, як там у нього на любовному фронті нині, а от хазяйнує він, здається, непогано.

Потім наш шлях проліг до села Нижнє Селище Хустського району. Селиська сироварня – єдина в Україні, що працює за швейцарською технологією (голівки сиру миють і перевертають вручну, їхня скоринка не парафінована, а натуральна). Екскурсія вийшла не лише пізнавальною, а й смачною: наприкінці, у підвалі, де дозрівають сири, нам дали змогу продегустувати продукцію. Її смак забути неможливо…

Трішки підкріпившись, вирушили в останній пункт нашої поїздки – село Іза Хустського району. Наприкінці XIX століття там поширився промисел плетіння кошиків з лози. Одним із його родоначальників був Іван Кашко. Він навчив цьому ремеслу двох синів, потім ним стали займатися ще кілька місцевих жителів. Свої вироби вони продавали на базарі в Хусті й в інших містах. Тепер село – великий центр лозоплетіння. Майже біля кожного будинку виставлені виготовлені з лози товари. Хоча, відверто кажучи, і серед них трапляються витвори рук не місцевих майстрів, а трудівників із далекого Китаю.

Решта днів відпустки, що залишилися, були спокійнішими – прогулянки до річки Ріка, пошуки джерел мінеральних вод (а їх тут чимало), ще один підйом на підйомнику – уже на тому, що прокладений до верхівки гори Маковиці, вечірні мандри селищем (його центр і місцеві храми в темну пору доби підсвічуються), поїздка до єдиного в Україні гейзера, що поблизу села Вучкове.

Одне слово, вражень – на цілий рік. Аж до нової відпустки вистачить!

Анатолій ХЛІВНИЙ, «Моменти». Фото Людмили ХЛІВНОЇ, м.Київ

друкувати