Спокута кров’ю
У попередній частині матеріалу йшлося про подвиг військовослужбовця постійного складу 195-ї окремої штрафної роти гвардії воєнфельдшера Олени Райнер, яка відзначилась у складі зведеного батальйону 333-ї стрілецької дивізії, що форсував Дніпро у вересні 1943 року, і яку наказом командира з’єднання нагородили орденом Червоної Зірки… Утім, навряд чи відважній жінці встигли вручити нагороду: її ім’я значиться серед померлих у підпорядкованому дивізії 419-му окремому медико-санітарному батальйоні…
(Продовження.
Початок у «Моментах» №№ 6–11/2012 р., 1, 3, 5, 6/2013 р.)
У тому ж наказі комдива – ще кілька імен військовослужбовців 195-ї ОШР, які брали участь у героїчному кидку через Дніпро. Але спроба знайти в мемуарній літературі підтвердження участі в цьому форсуванні штрафників привела до висновку: цей факт сором’язливо замовчувався!
Наприклад, жодним словом не згадує 195-ту ОШР колишній начальник оперативного відділення штабу 333-ї дивізії Василь Филимонович Маковеєв. У своїх мемуарах він пише: «Рано-вранці 22 вересня 333-я стрілецька Синельниківська дивізія вийшла до Дніпра в район хуторів Губинський та Балка Капустяна.
Ще в Синельниковому був сформований зведений загін у кількості 748 бійців і командирів. До нього ввійшли в повному складі стрілецький батальйон капітана Мякотина, рота протитанкових рушниць, саперна рота, дві протитанкові батареї, взвод артилерійської розвідки, взвод зв’язку з рацією. <…>
О третій ночі зведений загін на понтонах, човнах і плотах, що буксирувалися катерами окремої понтонної бригади армії, форсував Дніпро в районі станиці Петровсько-Свистуново, збив сторожову охорону фашистів на правому березі Дніпра <…> і гранатами очистив від гітлерівців три лінії окопів на ділянці до 800 метрів по фронту й до 200 м углиб. <…>
Раптовість захоплення плацдарму вдалася тому, що ворог не очікував форсування Дніпра саме на цій ділянці, де ширина річки становить понад три кілометри…».
Хіба не дивно те, що офіцер штабу дивізії, детально перелічивши підрозділи, які ввійшли до складу зведеного «десантного» батальйону, чомусь «не помітив», що в ньому є й солдати оперативно підпорядкованої з’єднанню 195-ї окремої штрафної роти? Адже наголошую – факт участі особового складу цієї ОШР саме в цих боях підтверджується «нагородним» наказом командира дивізії! Пояснити це можна лише своєрідним табу, яке в радянській історіографії з ідеологічних причин накладалося на будь-які згадки про штрафні частини. «Змова замовчування» щодо штрафників зрештою призводила до того, що з нашої історії фактично викреслювався цілий пласт, в якому безліч і трагедій, і героїчних подвигів – таких, як подвиг 21-річної Олени Райнер…
Ще один приклад цього прикрого явища містять мемуари видатного радянського полководця, колишнього командувача 3-ї армії Олександра Васильовича Горбатова. Його книга «Роки і війни», видана 1965 року, стала тоді для багатьох читачів своєрідним одкровенням – адже, наприклад, генерал у своєму творі відверто розповідав про сталінські репресії, жертвою яких він став, провівши у в’язницях та в таборах ГУЛАГу понад 30 місяців (докладніше про це йшлось у матеріалі «Горбатова лише могила виправить…», опублікованому в «Моментах» №2/2012 р. –Авт.).
Одним із перших торкнутися такої болючої теми дійсно потребувало неабиякої мужності. На цьому тлі тим більше показове те, що Олександр Васильович був вимушений вдатися до езопової мови, розповідаючи про одну з операцій 3-ї армії, в якій вагому роль відіграла штрафна частина!
Ідеться про Рогачовсько-Жлобинську наступальну операцію, яку армія Горбатова проводила на території Білорусі в період із 21 по 26 лютого 1944 р.: за сміливим задумом командарма одразу дев’ять стрілецьких дивізій перейшли в наступ, прорвали потужну оборону противника, захопили важливі плацдарми на річках Дніпро та Друть і визволили місто Рогачов. Серед деталей операції Олександр Васильович згадує й про таке:
«20 лютого всі бійці відпочивали. О вісімнадцятій годині вони ситно повечеряли й лягли спати до ранку. Лише у двох батальйонів відпочинок був короткий. О 23-й годині їх підняли, й у темряві вони пішли на захід. Цьому загону лижників випало відповідальне завдання: перейти лінію фронту й тієї ж ночі ввірватись у місто Рогачов. <…> О другій годині ночі ми отримали по радіо умовний сигнал: зведений загін на лижах перебуває в тилу противника й виконує завдання…»
Нижче в мемуарах ідеться:
«Отримали звістку від зведеного загону лижників. Він дійшов до Рогачова, але перед самим містом надіслана розвідка зустрілась із противником, який засів у траншеях. Командир загону вчинив правильно: зрозумівши, що раптовість нападу втрачена, він не став вв’язуватись у нерівний бій, а відвів загін у ліс і почав діяти по тилах противника <…> лижники перекрили всі дороги, що йдуть від Рогачова на Мадори і Бихов, зокрема й залізницю, тим самим позбавивши фашистів шляхів відходу й підтягування резервів. Протягом дня загін захоплював обози, машини й вів бої з резервами, що підходили. Наші лижники визволили триста радянських громадян, яких гітлерівці під дулами автоматів змушували копати траншеї».
Один із батальйонів, які Горбатов відправив у ворожий тил, справді був лижним (точніше, це був підрозділ одного зі стрілецьких полків, забезпечений лижами). Другий батальйон лиж не мав (у нього була лише деяка кількість санчат-«волокуш»), і за чисельністю особового складу він переважав лижників. Більшість із цих понад 800 бійців становили розжалувані офіцери, яким належало «кров’ю спокутувати провину», адже це був 8-й окремий штрафний батальйон.
Недоказане в спогадах генерала Горбатова розкрив автор інших мемуарів, виданих 2003 року, – харків’янин, генерал-майор у відставці Олександр Пильцин, для якого Рогачовсько-Жлобинська операція стала бойовим хрещенням. Необстріляних лейтенантів до штрафних частин зазвичай не призначали, але міцна статура випускника Далекосхідного піхотного училища сподобалася представнику 8-го ОШБ, який відбирав поповнення в окремому полку резерву офіцерського складу, тому в лютому 1944-го лейтенант Пильцин обіймав у штрафбаті посаду командира взводу. Забігаючи наперед, варто зазначити, що Олександр Васильович воював у лавах цього батальйону до самої Перемоги, закінчивши війну командиром роти, майором, кавалером трьох бойових орденів.
У книзі «Штрафний удар» А. В. Пильцин пояснює: у спогадах генерала Горбатова всіх учасників рейду під Рогачовим назвали лижниками «через цензурні обмеження, що існували тривалий час…».
За словами ветерана, у ніч на 18 лютого 8-й ОШБ терміново перекинули ближче до лінії фронту. Тут батальйон отримав білі маскувальні халати, боєприпаси та сухий пайок на три доби, крім того, частині придали вогнеметний взвод та групу саперів. Підсилення було доречним, оскільки штрафбат не мав передбачених штатом мінометів (мінометна рота діяла як стрілецька), проте до складу частини входила укомплектована рота протитанкових рушниць.
«Незабаром нас вишикували. Виявилося, що, крім нашого батальйону, поряд була ще одна велика група, щоправда, разів у 4 менша за нашу, але теж у маскхалатах та ще й з лижами. Потім ми дізналися що це лижний батальйон. <…> Тільки тут я зрозумів, яким великим виявився в той час наш штрафбат…» – пише автор. Невдовзі до спільного строю штрафників та лижників під’їхав командувач 3-ї армії генерал-лейтенант Горбатов. «Високий на зріст, ставний, цей генерал досить чітко, але якось не по-генеральськи м’яко, майже по-батьківськи розповів про суть того бойового завдання, яке належало нам виконати. <…> У своєму короткому, дуже емоційному виступі генерал сказав, що перед нами ставиться незвичайне за складністю та відповідальністю бойове завдання – проникнення в тил противника. <…> А характер завдання, наголошував він, свідчить про ту високу довіру, яку надають такому батальйону, як наш, командування фронту й армії. <…> Водночас він пообіцяв: якщо поставлене завдання буде виконане зразково, то всіх штрафників, які виявили себе стійкими бійцями, незалежно від того, чи буде їх поранено, «чи проллють вони кров», звільнять від подальшого перебування в штрафному батальйоні, відновлять у попередніх званнях…».
Отже, генерал Горбатов не лише вирішив кинути в рейд ворожими тилами понад 800 штрафників – він ще й знайшов можливість подивитися в очі людям, яких він, можливо, відправляв на неминучу смерть, і «по-батьківськи» сказати їм напутнє слово. До речі, щодо посилання на «довіру командування фронту»: і сам Горбатов, і командувач військ 1-го Білоруського фронту генерал армії Костянтин Рокосовський пройшли чистилище сталінських репресій, тож обидва чудово розуміли, що відчувають бійці штрафбату й наскільки вони прагнуть повернути офіцерські погони…
Безумовно, у подальших діях 8-го ОШБ ключову роль відіграла особа його командира, підполковника Аркадія Осипова. А. В. Пильцин пише про нього так: «Це був високий, сивочолий, зі спокійним обличчям і мудрим поглядом офіцер, що здавався нам літнім. А було йому менше ніж сорок років…». Осипов був уродженцем Рогачова, та ще й завзятим мисливцем і рибалкою. Чудово знаючи навколишню місцевість, підполковник вдало визначив місце для переходу лінії фронту. Пильцин зазначає: «Досі я не перестаю дивуватися, як нашому комбату вдалося провести майже весь величезний батальйон так майстерно. <…> Армійським саперам, що забезпечували наш перехід, комбат точно вказав місце, де вони ножицями непомітно для німців вирізали ланку колючого дроту між двома кілками. <…> І ось у вузенький прохід проліз майже весь батальйон, непомічений німцями…».
Противник забив на сполох лише коли передові підрозділи штрафбату, знявши ворожих чатових, подолали першу траншею: хтось із солдатів роти, яка рухалася останньою, зачепився за «колючку», обвішану консервними банками, і гітлерівці почали обстрілювати цю ділянку. Рятуючи товаришів, інші бійці ОШБ відкрили шквальний вогонь по німцях, що вискакували з бліндажів, кілька залпів зробили й вогнеметники. «Вперше в моєму житті я бачив людей, охоплених вогнем, що шалено кричали. Моторошне видовище…» – свідчить А. В. Пильцин.
Зазнавши втрат, остання рота, втім, прорвалася до основних сил батальйону – і штрафбат розпочав рейд (який насправді почався за добу раніше дати, вказаної Горбатовим): розгромивши ворожий штаб у селі Мадори та підірвавши залізничні колії, вранці 20 лютого 8-й ОШБ наблизився до Рогачова. Виявивши зосередження ворожих військ і техніки в райцентрі та поблизу нього, підполковник Осипов вирішив перейти до «партизанських» дій на комунікаціях – то розсипаючись групами, то діючи разом, підрозділи штрафбату почали завдавати зухвалих ударів по німецьких колонах, нищити штаби, склади, мости, лінії зв’язку. Захопивши ворожі гармати та міномети, штрафники відкривали з них вогонь по противнику – а потім, підірвавши трофеї, зникали в лісі. Дії «лижників» Осипова (справжній лижний батальйон також успішно діяв на іншій ділянці) спричинили в німецькому тилу хаос, що сприяло успішному розвитку наступу 3-ї армії на Рогачов, який визволили в ніч на 24 лютого…
Замість запланованих трьох діб 8-й окремий штрафний батальйон провів у безперервних боях і маршах п’ять діб (зазначимо – без жодного загороджувального загону НКВС за спиною!). Наприкінці рейду бійці валилися з ніг від втоми, вони змушені були харчуватися тим, що знаходили серед речей убитих ворогів і використовувати трофейну зброю. Втім, коли штрафбат з’єднався з військами 3-ї армії, з’ясувалося, що втрати частини відносно невеликі – лише близько 60 вбитих та поранених. Генерал Горбатов дотримав свого слова – всіх військовослужбовців перемінного складу відновили в офіцерському званні, крім того, багатьох із них та їхніх командирів нагородили орденами й медалями.
Особливу нагороду згодом одержав Аркадій Олександрович Осипов – йому присвоїли звання почесного громадянина міста Рогачова…
Сергій КОВАЛЕНКО,
«Моменти»
