Командувач сталевих армій
Цей легендарний воєначальник із українським прізвищем залишив глибокий слід у радянській військовій історії. Значна частина його свідомого життя пройшла у війнах і походах, а під час Великої Вітчизняної Павло Семенович Рибалко проявив себе видатним полководцем, здатним вирішувати найскладніші бойові завдання.
Він з’явився на світ 4 листопада 1894-го в селі Малий Вистороп Харківської губернії (нині – Сумська область) у родині робітника цукрового заводу. Павло ріс допитливим, був невтомним вигадником, старшував серед сільських хлопців. З 13-річного віку, закінчивши три класи церковно-приходської школи, почав працювати – спочатку на цукрозаводі, потім на Харківському паровозоремонтному заводі.
Із початком Першої світової війни Павла мобілізували, і невдовзі він опинився у військах Південно-Західного фронту, в Галичині. Упродовж трьох із гаком років тривали нелегкі випробування боями й окопним життям, під час яких рядовий Рибалко дістав поранення й контузію. 1917-го, коли молодий фронтовик повернувся в рідне село, його обрали командиром робочої дружини, що охороняла завод. Згодом разом із підрозділом увійшов до складу загону Червоної Гвардії, що формували в місті Лебедині.
Під час окупації України німецькими військами 1918 року Рибалко очолив партизанський загін. В одному з боїв підпільники потрапили у вороже оточення. Частина з них загинула, інших, зокрема й Рибалка, німці запроторили в харківську в’язницю. Від страти Павла врятувало те, що в січні 1919-го в Харків увійшла Червона Армія…
Повернувшись на батьківщину, Рибалко вступив у новосформований 1-й Лебединський пролетарський полк, який увійшов до групи військ під орудою легендарного Олександра Пархоменка. Командував ротою, згодом – очолив полк, влітку під Богодуховим під час бою з денікінськими військами дістав серйозне поранення. Після лікування він перебував у розпорядженні Політуправління Туркестанського фронту – працював із поповненням і керував боротьбою з епідемією тифу. У місті Стерлітамаку Павло Семенович зустрів сестру милосердя Надію Денисову, яка і стала його дружиною.
З кінця квітня 1920-го Рибалко знову воював у складі 14-ї кавалерійської дивізії 1-ї Кінної армії – проти польських інтервентів, білогвардійців Врангеля, банд Махна й інших «отаманів». Обіймав посади комісара кавалерійського полку та бригади, ще тричі діставав поранення, був нагороджений іменним годинником та орденом Червоного Прапору. Закінчив громадянську війну командиром 61-го кавполку Особливої кавалерійської бригади Північно-Кавказького військового округу.
1926-го, закінчивши Курси вдосконалення вищого начальницького складу при Військовій академії РСЧА ім. М. Фрунзе, Рибалко командував ескадроном. Потому його відрядили у монгольський Улан-Батор – там він очолив окремий кавалерійський дивізіон. За два роки – призначили командиром 7-го кавалерійського Чернігівського Червоного козацтва полку 2-ї кавалерійської дивізії.
З травня 1931-го Павло Семенович упродовж трьох років навчався у Військовій академії ім. М. Фрунзе, після чого його направили військовим радником до північнокитайської провінції Сіньцзян. Протягом півтора року тривала складна таємна робота щодо посилення радянського впливу в регіоні та налагодження збирання розвідувальної інформації, зокрема – про потенційного противника – імператорську Японію.
З кінця 1935 року полковник Рибалко служив помічником командира 8-ї Туркестанської гірськокавалерійської дивізії Середньоазійського військового округу. У червні 1937-го – нове призначення: військовим аташе при посольстві СРСР у Польщі. Обіймаючи цю посаду, Рибалко став очевидцем початку Другої світової війни й трагедії розгрому польської армії. У квітні 1940 року Павло Семенович повертається в Китай – як військовий аташе, 4 червня йому присвоєно військове звання генерал-майора. Проте вже у грудні Рибалка переводять у Москву, де він очолив кафедру розвідки у Вищій спеціальній школі Генерального штабу.
з початком Великої Вітчизняної війни, попри проблеми зі здоров’ям (зокрема, як наслідок старої травми – хвору печінку, через що генерал найчастіше пересувався з палицею), Рибалко рвався в діючу армію, але деякий час змушений був проводити навчальну та наукову діяльність – Червона Армія потребувала підготовлених кадрів. Лише навесні 1942-го, після неодноразових рапортів із проханням про направлення на фронт Павла Семеновича призначили заступником командувача 5-ї танкової армії Брянського фронту, яка саме готувалася нанести потужний контрудар у фланг і тил ворожому угрупованню, що наступало на Вороніж. Ця операція не увінчалася успіхом: армія зазнала значних втрат, про масштаби яких свідчить хоча б той факт, що в бою загинув її командувач – Герой Радянського Союзу генерал-майор Олександр Лізюков. Рибалку, який прийняв командування армією, довелося фактично заново її формувати, при цьому Павло Семенович враховував отримані гірки уроки й виявлені під час бойових дій недоліки та помилки, що стало в нагоді невдовзі, коли 5-а танкова армія брала участь у Сталінградській битві.
У жовтні 1942-го Рибалка призначено командувачем 3-ї танкової армії (до речі, це об’єднання, створене у травні 1942 року, було першою в радянській історії танковою армією). У січні 1943-го, воюючи у складі військ Воронезького фронту, армія Рибалка відіграла вирішальну роль у Острогозько-Россошанській наступальній операції, під час якої, прорвавши ворожу оборону, радянські війська швидко просунулись на 140 км на захід. З’єднання 3-ї танкової армії діяли сміливо та злагоджено, розсікаючи та блокуючи ворожі угруповання, іноді випереджаючи піхоту на 16 – 25 км, внаслідок чого було розгромлено 21 дивізію зі складу 2-ї угорської та 8-ї італійської армій та двох німецьких корпусів. Лише полоненими ворог втратив понад 86 тис. солдатів та офіцерів! За цю перемогу Павла Семеновича нагороджено орденом Суворова І ступеня, крім того, йому присвоїли військове звання генерал-лейтенанта.
Без так званої оперативної паузи Воронезький фронт продовжив переможний наступ. 3-я танкова армія, взаємодіючи із 6-м кавалерійським корпусом, форсувала Сіверський Донець, 8 лютого визволила Чугуїв. 16 лютого радянські війська ввійшли в Харків. Утім, у березні противник розпочав потужний контрнаступ, під час якого відбірні дивізії 2-го танкового корпусу СС оточили столицю Слобожанщини, яку героїчно обороняли війська армії Рибалка. 14 – 16 березня за наказом командування залишки 3-ї танкової армії із запеклими боями вирвалися з оточення й відійшли за Сіверський Донець…
У травні 1943-го 3-ю танкову армію відродили – як 3-ю гвардійську танкову, і вже в липні об’єднання генерала Рибалка в складі Брянського й Центрального фронтів брало участь у Орловській наступальній операції – частині відомої Курської битви. Вранці 5 серпня Орел був визволений…
Далеко не всі наближені до командарма Рибалка знали про його особисту трагедію: навесні 1942-го, в атаці поблизу так званого Барвінківського виступу безвісти зник його єдиний син – 17-річний Вілен. Лише кілька років потому, завдяки розслідуванню, яке потай від командувача проводив комісар Семен Мельников, вдалося встановити: лейтенант Рибалко загинув смертю хоробрих у першому й останньому для нього бою, згорівши в підбитому танку…
Рибалко набув визнання як майстер стрімких переправ. Саме його армія під час наступу на Київ першою вийшла до Дніпра – і одразу ж форсувала його, захопивши ділянку місцевості біля сіл Великий і Малий Букрин. Упродовж жовтня 1943-го точилися запеклі бої за розширення цього плацдарму, а потім армія Рибалка здійснила небувалий в історії і зовсім несподіваний для ворога марш-маневр – двічі форсувавши Дніпро й зосередившись північніше Києва, на Лютізькому плацдармі. Стрімкий удар – і у ніч на 6 листопада 1943 року радянські війська ввійшли в столицю України. У перших лавах визволителів були саме танкісти Рибалка. За цю блискучу операцію Павлу Семеновичу присвоїли звання Героя Радянського Союзу, а згодом він став генерал-полковником.
Новим раптовим ударом 3-я гвардійська танкова армія визволила Фастів, у грудні 1943-го обхідні маневри військ Рибалка сприяли визволенню Житомира, у січні 1944-го – Бердичева. Під час Проскурівсько-Чернівецької, Львівсько-Сандомирської та Вісло-Одерської операцій Рибалко знову сміливо кидав свої корпуси в глибокі – на сотні кілометрів! – прориви, перерізаючи комунікації, охоплюючи ворожі угруповання й змушуючи противника відступати. Саме так був звільнений Львів, а згодом – Перемишль, Краків… Рибалко наказував підлеглим: «Не озирайтеся, не бійтеся відкритих флангів. Обганяйте гітлерівців, що відступають на захід, громіть їхні тили. Вперед і тільки вперед!».
Від Вісли до Нейсе його армія била ворога в умовах жорстоких морозів і бездоріжжя, форсувала кілька річок (танкісти Рибалка долали їх убрід, щільно закривши люки), заволоділа багатьма містами та населеними пунктами, знищила й узяла в полон десятки тисяч солдатів і офіцерів ворога, захопила чимало техніки, зброї, майна. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 6 квітня 1945-го Павло Семенович удостоєний другої медалі «Золота Зірка».
Ще до початку Берлінської операції Рибалко готувався до неї – за планом «Великого Берліна» він старанно вивчав підступи до міста. Передові загони танкових корпусів лісовими дорогами дісталися річки Шпрее, форсували її та захопили плацдарм на західному березі. Згодом гвардійці пробилися через 10-кілометрову смугу зовнішнього кільця оборони Берліна, 22 квітня вони оволоділи містом Цоссеном, подолали оборонний рубіж уздовж Тельтов-канала (який противник вважав нездоланною перешкодою для танків) та ввірвалися до південних околиць ворожої столиці…
На берлінських вулицях ще точилися бої, коли армія Рибалка отримала нове бойове завдання – у складі військ трьох Українських фронтів здійснити 500-кілометровий марш до Чехословаччини, щоб допомогти жителям повсталої проти нацистів Праги. Цю шляхетну місію також виконали успішно, при цьому радянські війська розгромили майже мільйонне угруповання недобитого ворога. У пам’ять про це вдячні пражани встановили в місцевому Пантеоні бюст командарма Рибалка, якому 1 червня 1945-го присвоїли високе звання маршала бронетанкових військ.
До квітня 1946-го Рибалко очолював свою гвардійську армію, яка ввійшла до складу Центральної групи військ. Згодом його призначили першим заступником командувача, а в квітні 1947-го – командувачем бронетанкових та механізованих військ Радянської Армії, і на цьому посту він зробив чималий внесок у розвиток улюбленого роду військ.
Воєнні випробування та старі поранення далися взнаки – 28 серпня 1948-го внаслідок тривалої хвороби Павло Семенович помер. Поховано маршала Рибалка в Москві, на Новодівичому цвинтарі. У пам’ять про прославленого воєначальника встановлено кілька пам’ятників і меморіальних табличок, його ім’ям названо вулиці в багатьох містах.
Лев КУДРЯВЦЕВ, м. Київ
