Микола Швець: «Круті гори потрібно підкорювати, поки молодий!»

Тижневик «Іменем Закону» продовжує розпочате у попередніх номерах громадське обговорення проблеми пошуку свого місця в житті, визначення головної його мети та шляхів її втілення. Шпальти цього номера ми віддали для роздумів на згадану тему, як мовиться, людині від науки, постаті знаковій у правоохоронному відомстві. Адже саме Микола Швець стояв біля витоків автоматизації інформаційної бази правоохоронного відомства та його оснащення інформаційно-обчислювальною технікою.

– Миколо Яковичу, життя кожної людини має, так би мовити, відправну точку, назва якій – дитинство. Повідайте, будь ласка, нашим читачам, звідки Ви родом, у якій сім’ї виховувались, які життєві цінності прищеплювали Вам батьки?

– Народився я 1935 року в селі Мохначці, що на Житомирщині. Коли батька направили по роботі, – а він був директором школи, – у село Ямницю, на Івано-Франківщину, мама поїхала за ним. Оселились у будинку священика. Тоді мене й брата таємно похрестили. Щасливе дитинство закінчилось із початком Великої Вітчизняної війни. Батько пішов на фронт, і звідти не повернувся. А нас із матір’ю, як «східняків», спецешелоном відправили на Житомирщину. Гітлерівську окупацію ми пережили в селі Зарубинцях. У пам’ять назавжди врізались спогади про розправу фашистів, які мстили за смерть свого солдата, над безвинними людьми. Загарбники зігнали на центральну площу усіх селян, буцімто, для дорожніх робіт. Вишикували і старих, і дітей у кілька шеренг (в одній з них був і я). Група автоматників обрала десятьох найстарших із нас, відвела у бік і відкрила вогонь. Натовп здригнувся, роздалися крики, плач... Про ті страшні події нині нагадує гранітний обеліск, на якому викарбувані імена загиблих. Повоєнні роки теж були не з легких: голод, розруха. Багато людей шукали порятунку на Західній Україні. У пошуках кращої долі туди подався і я. У селі Ганнівці, що на Рівненщині, мене взяв на роботу чоловік, який мав велике господарство: двох коней, дві корови, бичка і вісьмох овечок. Тож як у вірші Тараса Шевченка: «Мені тринадцятий минало, я пас ягнята за селом». Через півстоліття повернувся туди – від хати і сліду не лишилось...

– Прийнято вважати, що кращі перспективи у житті мають чемні та помірковані, правильні в усьому діти. А яким були Ви? Чи не спростували своїм життям цю поширену думку?

– Після війни життя почало потроху повертатись до звичного плину. Мати влаштувалась різноробочою в підсобне господарство Святошинського лісництва. Ми ж із братом пішли до школи. Навчалися з ним в одному класі. Я був старостою, брав активну участь в учнівській самодіяльності: займався у драмгуртку та хорі. Під час літніх канікул ми з братом працювали в лісгоспі та пасли коней. Одного літа мене попрохали підмінити конюха, поки той був у відпустці. Керівник господарства потім дорікав йому, мовляв, хлопчак краще виконував свою роботу, аніж працівник із досвідом роботи. Мені стало дуже совісно, що через моє «надстарання» постраждала інша людина. Так, під впливом певних життєвих подій, людей, які зустрічались на моєму шляху, формувався характер, закладалися основи світосприйняття.

– Нерідко вибір професії людиною визначає її найближче оточення. А як було у Вашому житті?

– У школі я навчався на «відмінно», потяг до науки відчував ще з ранньої юності. Тож коли настав час обирати свій подальший шлях, вирішив вступити до Київського технікуму радіоелектроніки. На той час, власне, як і нині, це був вельми престижний навчальний заклад, який давав ґрунтовні знання. Оскільки я отримав шкільний атестат із відзнакою, мене взяли без іспитів, за співбесідою.

– Якими були Ваші перші кроки у професії?

– Після закінчення технікуму я, як і більшість юнаків у наш час, подався на службу в Радянську Армію. Відслуживши чотири роки на флоті, повернувся додому і мав влаштовуватись на роботу. «Своє» місце знайшов на заводі «Радіоприлад». Завдяки своїй вдачі – старанного, ініціативного – вже з перших днів активно включився у роботу.

Пригадую, як на початку 1970-х кібернетику нарешті визнали наукою, розпочався її бурхливий розвиток. Було створено Інститут кібернетики під керівництвом академіка Віктора Михайловича Глушкова. Повсюдно почали впроваджувати автоматизовані системи управління: АСУ, ГАСУ, РАСУ, ЗДАСУ. Я ж, працюючи технологом на заводі, розробив системну модель організації виробничого процесу на багатономенклатурному підприємстві. Саме тоді доля звела мене з Віктором Глушковим. Він запропонував працювати над створенням системи управління виробництва на оборонних заводах. У 1970 році я завершив дисертаційне дослідження. Його апробували на заводах оборонної промисловості в Києві, Москві, Дніпропетровську.

– Як від науки доля привела Вас до міліцейської справи?

– Саме в той час у МВС УРСР почали створювати відділ інформаційно-обчислювальної техніки. Керівництво міністерства звернулось до Інституту кібернетики з проханням подати кандидатуру на посаду очільника цього відділу. Рекомендували мене. Я пристав на пропозицію. Пам’ятаю усе, наче це було вчора... Прийшов на співбесіду до міністра внутрішніх справ УРСР Івана Головченка. Страшенно хвилювався, та Іван Харитонович привітно зустрів мене й заговорив українською мовою, що в ті часи, м’яко кажучи, не надто практикувалось. Ми поговорили із ним про моє бачення роботи на цій посаді й розпрощалися на словах Івана Харитоновича: «Ми вас беремо. Два роки робіть усе, що вважаєте за потрібне. А за два роки спитаємо з вас, що зроблено». Так почалась моя діяльність у системі МВС.

– Озираючись у той час, як можете нині оцінити свою роботу на початку служби? Чи часто припускалися помилок?

– За доручену справу взявся з неабияким ентузіазмом, хоча перший час було вельми нелегко. Пам’ятаю, зайшов у кабінет до заступника міністра внутрішніх справ України Велеоніна Снєжинського, вітаємось. Він запитує мене: «Ну як справи?». Я відказую: «Пробираємося кам’янистими стежками на круті гори». «Ні, – відповідає він, – Ви видряпуєтесь на гору полірованим гранітом...» І він мав рацію. Тоді в системі МВС до кібернетики ставились сторожко. Як в апараті міністерства, так і в обласних управліннях внутрішніх справ обчислювальну техніку сприймали радше як «великий арифмометр», до усіх новацій ставились украй обережно. Так, приміром, на нашу пропозицію створити інформаційно-обчислювальний центр в одній із областей, начальник УВС надіслав міністру відписку з проханням зробити це під час наступної п’ятирічки. Добре, що Іван Харитонович був людиною передових поглядів і всіляко нас підтримував. Пам’ятаю, як одного дня від постійного стресу і, як тоді здавалося, безвиході, у мене просто здали нерви. Написав рапорт про звільнення й пішов до міністра. Побачивши мій настрій, він, не чекаючи, поки я почну доповідати, з порога заявив: «Ми вас нікуди не відпустимо!». Натиснув на клавіші прямого зв’язку з начальниками управлінь фінансового, господарського та кадрового забезпечення і сказав: «Зайде Швець, посприяйте йому у вирішенні усіх питань». Із кабінету я вийшов уже з бойовим настроєм – діяти!

Тоді разом з Іваном Харитоновичем ми дійшли висновку, що потрібно вести роз’яснювальну роботу. Першим кроком на цьому шляху стала друкована праця під назвою «Кібернетика на службі органів внутрішніх справ». Питання нарешті зрушило з «мертвої» точки. Почали створювати корисні й ефективні автоматизовані інформаційні системи «Профілактика-розшук», «Статистика», «Адмінпрактика», «Аналіз господарської діяльності», «Номерні речі», «Нормативно-правові акти» та багато інших. Так, «Профілактика-розшук» вже у перші місяці функціонування дозволила знизити кількість злочинів, учинених раніше судимими особами, на 16 %.

– Будь ласка, розкажіть нашим читачам про основні віхи Вашого кар’єрного зростання.

– На початку 1980-х нам вдалося домогтися того, щоб в усіх УВС облвиконкомів було створено інформаційно-обчислювальні центри. Також за моєї ініціативи у 1988 році в Київській вищій школі міліції було засновано кафедру технічних засобів попередження та розкриття злочинів, яку вже за часів незалежності реорганізували у кафедру інформаційних технологій. У 1990-му розпочала роботу інформаційно-аналітична служба Секретаріату Верховної Ради України, яку згодом перейменували на Центр управління комп’ютеризованих інформаційних систем і мереж Верховної Ради. За пропозицією першого заступника Голови Верховної Ради України Василя Васильовича

Дурдинця та керівників Кібернетичного центру Академії Наук УРСР групу фахівців із Республіканського науково-дослідного інформаційного центру МВС УРСР і згаданої кафедри відрядили на службу до Верховної Ради. Мені ж доручили посаду завідувача інформаційно-аналітичним відділом, а згодом – керівника управління комп’ютеризованих інформаційних систем і мереж Верховної Ради України. Не вдаватимусь до подробиць проробленої нами роботи, але скажу, що нам вдалося закласти надійний підмурок для того, що нині в усіх структурах законодавчої та виконавчої влади, правоохоронних, судових органах, де працюють із величезним обсягом інформації, функціонують спеціальні підрозділи інформаційних технологій.

– Миколо Яковичу, як кажуть, життя прожити – не поле перейти: дорога не завжди стелиться рівно. Чи були у Вашому житті труднощі, долаючи які, Ви зміцніли?

– Озираючись на пройдений шлях, у свої 78 років, можу з упевненістю сказати, що моя життєва дорога ніколи не стелилась рівно. На мою долю випало чимало випробувань: воєнне дитинство, повоєнна юність... Щоб, як кажуть, стати на ноги, необхідно було трудитися не покладаючи рук. Але я з дякою приймав усі випробування і, долаючи їх, міцнів.

– Чи доводилось Вам «укладати угоду» із власним сумлінням заради службових інтересів?

– Скажу щиро: ніколи. Для мене чесність перед людьми і, насамперед, перед самим собою, своєю совістю – понад усе.

– Рівень успішності керівника значною мірою залежить від його вміння створити навколо себе згуртовану команду однодумців. Кожен керівник створює таку команду під себе. Якими принципами керувались Ви, обираючи собі підлеглих?

– Головний принцип, яким я керувався, працюючи зі своєю командою, – демократизм. Я ніколи не удавав із себе великого начальника: керівник – це така ж людина, як і всі решта, тільки відповідальність на нього покладено більшу. Зі своїми підлеглими спілкувався на рівних – намагався кожного вислухати і зрозуміти, завжди прохав, аби мені казали правду, хоч би якою вона була неприємною. Саме тому мені вдалося створити довкола себе згуртовану команду. Така команда була втіленням моделі «колективного розуму», і саме завдяки їй, шляхом мозкового штурму, ми могли оперативно вирішувати завдання будь-якої складності.

– Відкрито визнавати свої помилки – ознака сили людини, особливо, коли йдеться про керівників вищого рангу. Гадаю, не обійшлося без помилок і на Вашому службовому шляху – всі ми люди...Чи знаходили Ви у собі сили їх визнавати?

– Коли розумієш, що помилився, або коли тобі вказують на твої помилки інші – це завжди неприємно. Але в цьому є і певна користь, адже ти при цьому вчишся, збагачуєшся досвідом. Отже, визнаючи свої помилки, убезпечуєш себе від нових.

– Продовжуючи цю тему, було б цікаво дізнатися, як Ви ставилися до помилок підлеглих: карали за них чи намагалися допомогти виправити?

– Я завжди вважав, що помилки підлеглих – це прорахунок керівника: не передбачив, не застеріг. Тому ніколи не поспішав із покаранням. Передусім намагався розібратися, чому склалася та чи інша ситуація, а потім допомагав знайти з неї вихід.

– Когось робота виснажує, а когось – тримає на плаву. А як щодо Вас?

– Скажу так: маю близько 65 років трудового стажу. Життя склалося таким чином, що працювати почав ще з малих літ. Але я ніколи на це не нарікав, навпаки – дякував за можливість трудитися. На мій погляд, будь-яка праця потребує творчого підходу. А творчість – це насолода. Скажу словами видатного поета Тараса Шевченка:

Роботящим рукам

Роботящим умам

Перелоги орать

Думать, сіять і жать.

– Від питань про службу пропоную перейти до буденніших, близьких кожному. Коли людина має міцний тил – сім’ю, їй і працюється краще. Розкажіть про Ваш тил.

– Цьогоріч виповнюється 55 років нашого з дружиною подружнього життя. Ми познайомились в далекому Омську на освоєнні цілинних земель. Її туди направили з Новочеркаська, як молодого спеціаліста-будівельника, а мене – з Києва, як солдата-призовника. Там зустрілись наші очі... Після закінчення збору врожаю нашу сотню солдатів відправили на Балтійський флот, продовжувати службу. Кохана ж залишилась допрацьовувати термін молодого спеціаліста. Тоді у моїй душі народилися рядки, які я присвятив своїй майбутній дружині:

Я довго дивився на білу берізку

Струнку, білокору, гнучку –

Не бачив такої я досі ніколи

До серця – мені-юнаку.

Дививсь на берізку, а бачив дівчину

Милу, хорошу мою...

Роки розлуки минули. Одружились, народилися діти. За ці більш ніж півстоліття усього було, та ми пройшли крізь усі випробування разом. Нині маємо чотирьох онуків і, дякувати Богові, вже дочекалися трьох правнуків. Отож ми вже – прабабуся й прадідусь.

– Підсумовуючи нашу бесіду, хотілося б дізнатися Вашу думку про те, що потрібно для того, аби стати успішною в професії і шанованою в суспільстві людиною?

– Насамперед, потрібно сформулювати для себе, як мовиться, ближні і дальні плани. Визначити мету, яка умовно поділятиметься на три основні групи: «для себе», «для родини», «для суспільства». При цьому важливо дотримуватись балансу їхньої реалізації. Не можна жити лише власними інтересами. Потрібно генерувати суспільно корисні ідеї, бути патріотом своєї Вітчизни, як заповідав видатний поет Володимир Сосюра:

Любіть Україну

Всім серцем своїм

І всіми своїми ділами.

Згадався випадок. Нещодавно я побував у Прикарпатті, вирішив піднятися на Говерлу. У групу таких відчайдухів підібралася здебільшого молодь, людей поважного віку майже не було. Почали підійматися – молоді чкурнули так, що не наздоженеш. Я, хоч як старався, а до вершини не дійшов десь метрів із 40, а юнь поверталась щаслива. Отож, круті гори потрібно підкорювати, поки молодий!..

Бесіду записала

Марія САЛЬНІК, «ІЗ»

друкувати