Субота, 12 грудня
Зробити стартовою
Попереднiй архiв
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Додаток
до тижневика
Рубрики Усі рубрики
Погода у Києві » Україна
Новини партнерів
Досвід
11/10/2012 17:02

Сильна LAPA латвійської поліції

 

Обговорюючи різноманітні проблеми, які є в нашому суспільстві, ми почасти намагаємося відшукувати десь по світі приклади успішного їх вирішення, не підозрюючи, що, зазвичай, хочемо бачити в тім лише певний, винятково позитивний, бік «медалі». Інколи такий інтерес надто схожий на ідеалізацію ситуації за морями-океанами настільки, що декому починають ввижатися райські кущі за межею українського кордону. Так трапляється й під час обговорення аспектів забезпечення певних соціальних стандартів життя та захисту інтересів людини праці. Зрозуміло, тут багато що залежить від традицій соціального діалогу між роботодавцем і працівником, його унормування в правовому полі та ролі профспілок у тім процесі. Нині «ІЗ» вирішила довідатися «всю правду» про те, наскільки соціально захищеним та забезпеченим є латвійський поліцейський. Про це й не тільки – у нашій розмові із президентом Об’єднаної профспілки поліцейських Латвії (LAPA) Агрісом Суною.

 

Життя в ЄС не таке вже й «рожеве»

– Пане Агрісе, хто входить до складу вашої організації?

– Її членами, зазвичай, є атестовані працівники державної та муніципальної поліції, а також пожежники, що самі до нас попросилися, оскільки ця служба є структурою МВС Латвійської республіки.

 

– Кілька слів про історію Об’єднаної профспілки – як усе почалося?

– Знаєте, ви запитали про справді унікальну річ, якою ми вирізняємося в Європі, адже, не повірите, однак до 2006 року латвійським поліцейським було заборонено об’єднуватися в складі профспілок. Нашій команді вдалося цю ганебну ситуацію змінити на законодавчому рівні й уже шість літ діяльність тред-юні­о­нів правоохоронців перебуває в легальному руслі.

 

– Це дивно чути, оскільки в Україні, де, так би мовити, сильніший вплив радянської спадщини, така профспілка охоронців правопорядку діє понад двадцятиліття – майже з моменту здобуття незалежності. 

– Латвія стала останньою державою євроспільноти, де в поліції створили власну профспілкову організацію. Доти ми потерпали від дискримінації в згаданому сенсі.

 

– Як впливала відсутність профспілок у поліції? Хто міг висловити позицію щодо проблем її працівників, дотримання відом­чих стандартів – як у розумінні матеріально-техніч­ного забезпечення, так і соціальних гарантій та оплати праці?

– До того, як вдалося зробити згаданий прорив, інтереси поліцейського ніхто не озвучував і не захищав. Звісно, окремі лідери, фахівці, генерали й полковники щось говорили про те, але ці зусилля спрямували на вирішення дуже вузького спектра величезного поля наших проблем. Тобто слова та справи розпилювалися серед десятків промовців, виконавців, ніхто це не систематизував й не ставив за мету досягти поставленої вимоги. Та й повсякчас лунали голоси доволі поважних панів, зокрема із МВС, що можна спокійно обійтися і без профспілок.

А доки бракувало профспілкового захисту, Державна поліція фактично втратила всі відомчі будинки відпочинку, систему охорони здоров’я, у нас немає спеціалізованого медичного страхування, ми практично забули про надання тим же дільничним житла. Теоретично лікування у звичайних медзакладах мають компенсувати, проте на практиці офіцерам, сержантам та членам їхніх сімей, як і ветеранам служби, доводиться оздо­ровлюватися на загальних умовах. Не все має такий «рожевий» колір, як дехто хоче бачити ситуацію в ЄС, а особливо в молодих його учасниках…

 

– Чи повинні муніципалітети якимись бонусами – житлом, преміями, дисконтами на товари й послуги тощо – стимулювати полісмена до ліпшої роботи?

– Таку практику ми, як кажуть, здебільшого проходили в радянську добу. Тоді не все було так погано, й дещо можна залишити звідти, як і з ще давнішої епохи. Коли я писав магістерську роботу з правознавства, то вив­чав деякі матеріали на цю тему. Зокрема, мене цікавив статус та забезпечення поліцейського в часи Першої республіки й у пізніший період. Зауважу: потужну підтримку держави поліція відчувала в 1930-ті, в урядування диктатора Карліса Улманіса, що домігся певного економічного зростання Латвії до 1940-го. Тоді видали й відповідний закон, згідно із яким держава й муніципалітети надавали поліцейським службове житло. Приміром, дільничний отримував трикімнатну квартиру, а вартість електро­енергії, опалення й іншої комуналки компенсував бюджет. А от нинішня наша «соціалка» не дотягує до стандартів вісімдесятилітньої давнини. Ми нині про таку підтримку навіть не сміємо мріяти. Колись ремесло поліцейського було дуже поважним. Тепер у Латвії належністю до нього мало хто пишається. Я навіть не уявляю, що має статися, щоб моя дитина в школі сказала про бажання одягти «синій мундир»!.. Буду відвертим, ми хочемо досягти такого ж рівня підтримки поліції, зокрема і суспільного, яким він є в «старих» країнах Євросоюзу. Щоб цією професією пишалися, а діти марили про таку роботу. Напевно, пройде чимало часу, доки ми того дочекаємося.

 

 – А чому так песимістично?

– А як поважати професію, коли більшість її представників фактично є злидарями? У Латвійській державі розроблено стандарт достатніх для нормального життя доходів. Якщо вони нижчі тієї межі, ви отримуєте статус бідняка. Так от, левова частка наших поліцейських є малозабезпеченими. Якщо після сплати податків і комуналки на кожного члена латвійської сім’ї в місяць залишається менше 100 евро, її вважають бідняцькою. Серед членів нашої профспілки таких майже півтисячі. 2009-го, у розпал кризи, поліцейським без проведення соціального діалогу, без ґрунтовних економічних розрахунків і підстав суттєво «порізали» зарплати – вони стали отримували лише половину платні. До рецесії середня платня поліцейського сягала 600 латів (8,6 тис. гривень). На додачу відібрали залишки соціальних пільг. А ми тоді вже почали звикати до нормального життя, зокрема брали чималі кредити – споживчі й іпотечні, та одного дня все це пропало.

 

Вибачте, але в нас є тільки «банани»

– Сподіваюся, що відтоді ви не сиділи склавши руки...

– У перші роки діяльності нам вдалося в перемовинах із роботодавцями (МВС Латвії. – Авт.) та урядом домовитися про поступове підвищення грошового утримання поліцейських – приблизно на 100 латів (майже 1,5 тис. гривень). Причому оклади підняли й у пожежно-рятувальній службі, і прикордонникам. Це була важка робота. Доводилося говорити із політиками, депутатами, пояснювати необхідність такого покращання стандартів суспільству й навіть організовувати численні акції протесту. Приміром, поліцейські профспілки брали участь у велелюдному мітингу попід стінами парламенту в Ризі 2010 року, коли уряд у межах стабілізаційних заходів запланував подальше скорочення видатків на держустанови й «заморожування» зарплат бюджетникам. Причому із нашими колегами в європейських країнах ми досягли угоди, що вони в разі незгоди кабміну дати гарантії недоторканості зарплат в поліції, пікетуватимуть латвійські посольства. Такий же виступ ми організовували й біля офісу прем’єра, заявивши, що у своїх вимогах готові піти на неординарні кроки, зокрема, звернення до міжнародних організацій, котрі захищають права поліцейських в Європі.

Несправедливість була скрізь. Приміром, держчиновники після народження нащадка отримували єдину допомогу в розмірі шести місячних зарплат. Поліцейських ніби прирівняли до тих посадовців, але відповідні гроші чомусь не платили, допоки профспілка не примусила державу те зробити. Крапку в цій боротьбі поставило рішення суду, згідно з яким поліцейським віддали борги з оплати праці, відпускних і допомоги у зв’язку із народженням дитини. На жаль, і тепер цю гарантію через чергові проблеми в Європі нам знову не забезпечують. Скажіть, хіба нормально, коли замість того, щоб сповна віддаватися службі, ти думаєш про те, де ще підзаробити б – причому на найнеобхідніше – ковбасу чи якусь одежину?

 

– Але ж я чув про європейську практику: в окремих країнах поліцейські можуть заробляти «на стороні». Чи в Латвії все не так?

– «Не так» було б, якби ми не добилися того, що латвійським поліцейським дозволили працювати у вільний час і на іншій роботі – якщо вона не суперечить інтересам служби. Зазвичай, це охоронна діяльність. Декотрі сержанти й офіцери отримали можливість заробити більше, аніж їхні начальники. Вони укладають офіційний договір, де вказано вид роботи, обов’язки і відповідальність, а також є підтвердження сплати відповідних податків. Звісно, керівник поліції розглядає цю пропозицію на предмет доцільності. І якщо підлеглому пропонують вартувати гральний зал, казино або інший об’єкт, що може призвести до конфлікту інтересів, шеф такого підробітку не дозволить. Хоча формально правоохоронець має значну свободу вибору додаткового заробітку. Приміром, дільничний відбув свою зміну, а нас­тупного дня йде в муніципальну поліцію, де в нього теж щось «капне» на рахунок. «Вітається» окремою оплатою і бажання поліцейського попрацювати в іншій галузі. Наприклад, дорожній інспектор після денної зміни патрулює вулиці міста увечері тощо. Це неймовірно важко, утомливо, зате чесно. Краще так, аніж занурюватися в корупційні тенета й хабарництво.

Однак у питанні забезпечення поліції ми стали, пробачте, банановою республікою в Європі. Нам який рік поспіль утовкмачують, що немає коштів. Латвійський правоохоронець, виходячи на пенсію, отримує вихідну допомогу у розмірі місячного грошового забезпечення. Ми в шоці від того, що в Україні, Молдові й інших східноєвропейських країнах, де в економіці теж не все «фонтан», така допомога є більшою в десятки разів! Так що вам, шановні українські колеги, варто цінувати ті позитиви, що є у вас.

– Які завдання поліцейських тред-юніонів нині найнагальніші?
– Нині ми боремося за те, щоб не змінювали умови нашого пенсійного забезпечення на гірше. Щороку в Латвії тривають спроби збільшити вік виходу на заслужений відпочинок, зменшити пенсійні виплати. Профспілкова спільнота спільно заблокувала такі поправки, що звужують соцстандарти, зокрема і правоохоронців. Я погоджуюся: не всі в поліції заслуговують на якісь значні соціальні блага й заохочення, але принаймні той, хто ризикує життям та здоров’ям, працює в інтенсивному режимі, має відчувати турботу держави. Ми згодні і з тим, що поліцейський може працювати десятиліття, але уведення такої практики варто добре підготувати. От, в Європі дотримуються чіткої системи кар’єрного зростання – тоді зміна поколінь відбувається практично сплановано й на кожний вік полісмена – навіть такий поважний, якого досягають тамтешні вартові закону – знаходять посильну ділянку. Тобто навряд чи 60-річний патрульний бігатиме за вуличним хуліганом. Знову ж таки, щоб інтенсивно працювати, треба бути в гарній фізичній формі та здоровим – і без опіки відомства тут не обійтися. Візьмемо хоча б один аспект – роботу психолога після виїзду на скоєння тяжких злочинів чи застосування сили або зброї. У розвинених країнах працівників або й цілі чергові зміни відсторонюють на короткий час від роботи задля реабілітації після особливо гнітючих стресових ситуацій. Я неодноразово виїздив на місця убивств, як кажуть, ходив по калюжам крові, приходив додому й виколупував шматки людського черепа із підошви черевиків. А потім випивав 150 грам чогось «гаряченького» – от і весь психолог. Але ж це ненормально. За наших умов, коли поліцейські згорають на роботі, середній вік їхнього життя – 55 років! Довгожителів серед нашого брата образливо мало – та про те пересічний громадянин знає недостатньо.
А в Данії справи таки кращі...
Перервемося в розмові із Агрісом на кілька абзаців і розповімо про його бурхливу громадську діяльність, адже він останніми роками став чи не найвідомішим поліцейським-політиком у світі. Саме йому – дільничному із Риги – належить першість у створенні так званої поліцейської партії, котра увійшла в склад політичного об’єднання «Солідарність», що брало участь у парламентських виборах 2010-го. Агрісу Суні та його силі лівого спрямування пройти в латвійський Сейм завадив брак коштів. Проте він не впадає у відчай, а продовжує активно й на всіх рівнях відстоювати корпоративний інтерес борців зі злочинністю.
Причому Агріс став політиком, не знімаючи офіцерського мундира, як і кілька десятків його колег, що є соратниками профспілкового лідера. Хоча свого часу він наголошував: партійний проект не є своєрідним клоном чи філією поліцейського тред-юніона. Однак переконаний: кількість її членів стрімко зростатиме із сотень до тисяч осіб – хоча б за рахунок поліцейських, яких скоротили зі служби, і кого змусили піти у відставку. А серед них багато незадоволених і ображених добропорядних людей, причому різних національностей. Звісно, активність Агріса Суни викликає неодно­значну реакцію в МВС, проте не заважає керівництву відомства не просто «терпіти» його, а й налагоджувати конструктивний діалог.
Результат діалогу очевидний – попри європейську кризу, зарплата латвійського правоохоронця завдяки зусиллям профспілки на чолі із Суною поволі відвойовує попередні позиції. Мало того, він налаштований на те, щоб держава таки знайшла можливість підняти оплату праці поліцейського в середньому до 700-800 латів, аби позбавити вартових порядку потреби шукати варіантів додаткового підробітку – нині єдиної можливості виживати на пристойному рівні для більшості служивих. Хоча із тими «заробітчанами», часом, траплялися курйозні ситуації. Найвідомішою є історія, що сталася із Мадаром Клейнбергсом, керівником дорожньої поліції Лієпаї. Цей посадовець у відпустку їздив на звіроферму в Данію, де заробляв тим, що обдирав шкури з норок. За п’ять тижнів заробляв стільки ж, скільки за півроку в поліції. Зрештою офіцер зовсім кинув службу й назавжди виїхав у Данію.
У тім, що латвійські право­охоронці вимушені працювати у відносно жахливих умовах, торік переконалась комісія Європейської конфедерації поліцейських профспілок (EuroCOP), що інспектувала відділки в Ризі. Її президент пан Хейнц Кіфер висловив неабияке здивування порядкам у поліційній царині країни, яка є членом ЄС і Шенгену. Навзаєм Агріс Суна наголосив: якщо в його державі так ставляться до поліцейського, він не виключає загрози витурення Латвії із Шенгенської зони...
Оптиміст не чекатиме поліпшення 130 років 
– Після виборів 2010-го ми зрозуміли: якщо за тобою не стоять спонсори із великими грошима, то пройти у владу майже неможливо, –зауважує Агріс Суна. – У передвиборчу кампанію ми змогли вкласти в одному з регіонів (Ризі. – Авт.) лише 1 тис. евро – скинулися на виготовлення адресних листівок із закликом «Злодій має сидіти у в’язниці!». І отримали, хоча в нас не було в команді серйозних піарників, стільки ж голосів, скільки політична сила, котра витратила на те понад 100 тис. евро! Причому остання перебувала при владі кілька політичних сезонів. Нині намагаємося хоч якось змінити настрої в поліції, де ще забагато песимізму, а некомплект становить приблизно 30%. Служити за таких умов мало охочих, а ті, хто йдуть, не завжди мають бездоганні «робочі характеристики». Плинність кадрів шалена – рік-два попрацювала людина, і пішла десь далі шукати кращої долі. Досвід не передають, бо немає кому це робити. Двадцять літ відслужив, пішов на пенсію – тобі навіть ніхто не подякує. Молодь навчається на своїх помилках – це гіркий досвід латвійської поліції, про який можна сказати: «Дивіться, і не робіть так». Проте ми відчуваємо велику довіру й сподівання на нас. Навіть наші генерали про це кажуть.
– Напевно, саме негідні умови праці і соцгарантій призвели до того, що ми стали ініціаторами ідеї ухвалення в Європі мінімальних стандартів забезпечення поліцейського, нижче яких не можна опускатися, – продовжує співрозмовник. – Наприклад, чому «натовського» мінімуму виділення бюджетних коштів (2% ВВП. – Авт.) на оборону Латвія дотримується, а щодо кошторису правопорядку в ЄС діють інші формули? У Збройних сил нині стільки грошей, що їм вистачає ресурсів спонсорувати спортивні та інші заходи. І наші партнери з Європейської поліцейської організації в Голландії, ФРН тощо розуміють цю стурбованість, адже і в них стандарти дещо погіршилися, хоча їм до нас ще далеко. Не дай Боже, звісно. Внутрішня безпека країни, якою усе-таки завідує поліція, не менш важлива, а може і більше, аніж унеможливлення зовнішніх загроз. Без порядку в домі не буде нічого. Словом, поліцію треба забезпечувати не гірше, аніж армію...
У Агріса Суни ми поцікавилися аспектами співпраці із поліцейськими профспілками сусідніх країн. І ось що він відповів: «Ми тісно співпрацюємо із литовськими колегами, дещо слабше – із Естонією. Напевно, тому що Таллінн вирішив проблеми із зарплатами для поліцейських – вони більші середньої в державі, як і інші складові непоганого соц­пакету та відповідних гарантій. Також в естонців краще технічне обладнання – із тим майже все в ажурі. Дивно, але то річ очевидна – такі умови «згубні» для профспілкового руху (сміється. – Авт.). Якщо в нас буде так, як в Естонії, то і ми, як тред-юніони, залишимося без роботи. Але водночас із достатнім забезпеченням, там доволі суворі вимоги до працівника. Якось служба внутрішньої безпеки естонської поліції провела потужний рейд і виявила багато порушень, зокрема факти хабарництва. Упродовж однієї доби тоді із ганьбою звільнили майже 80 правоохоронців – для такої маленької країни це доволі помітна подія. Для решти колег то був нечуваний урок і щеплення від здирництва.
– А з іншого боку, подивіться на нідерландську поліцію – вона забезпечена і зарплатнею, і соцгарантіями, але їхня профспілка, котрій, до речі, вже виповнилося майже 130 років, не байдикує, – долучається до розмови голова ПАП ОВС України Анатолій Онищук. – У ній є потреба, вона вирішує багато проблем, зокрема в площині соціального діалогу із адміністрацією поліцейських структур. Це питання захисту і представництва інтересів поліцейської спільноти цієї високорозвиненої держави. І навряд чи голландський правоохоронець відмовиться від своєї профспілки.
Агріс Суна погоджується: «Це правда, що багато партнерів по руху в Європі вже мають солідну історію відстоювання інтересів працівників нашої благородної і ризикової професії. Окрім нідерландських профспілок, відомим об’єднанням є швейцарський поліцейський тред-юніон, утворений понад століття тому, – близько 99% служивих порядку перебуває в його складі. У цій альпійській країні діє безліч програм сприяння правоохоронцям – як на національному рівні, так і в кантонах. Переконаний: саме так можна значно знизити ризики появи підґрунтя розвитку корупційних проявів у поліції. І цю мотивацію до чесної праці має створити держава, а допомогти вихованням та громадським контролем – суспільство. Нам до вподоби такі вже апробовані Європою стимули, як отримання службового житла й іншої нерухомості родиною полісмена. Це зобов’я­зує його вірно та бездоганно служити справі правопорядку не одне десятиліття, адже від того прямо залежить наскільки його соціальний «кошик» буде пов­ним, і як держава віддячить за цю працю. Зокрема, різними компенсаціями в іпотечних й інших пільгових кредитних програмах. Звісно, усе це викладено та виписано в так званій соціальній частині контракту поліцейського. Так утримують молодих фахівців, так само на службі залишається й досвідчений працівник. Напевно, нам, як і українським колегам, добре відомо, наскільки дорого нині вартує підготувати у відомчому виші нового фахівця на зміну тому, хто вирішив зняти погони! Висновок тут очевидний – сучасна практика є просто марнотратством... Ми теж нині працюємо, щоб досягти кращих європейських зразків поліцейської корпоративності. Із певним гумором, проте цілком серйозно, я сказав нідерландським колегам, що не чекатиму 130 років, щоб і в Латвії запанували такі ж високі стандарти забезпеченості праці правоохоронців. Я оптиміст і бажаю всього того досягти ще за свого життя».
Агріс Суна частий гість Києва і ПАП ОВС України, де він завжди знаходить партнерську підтримку й допомогу. Лідер LAPA упевнений: саме профспілка української міліції найближчим часом стане найпомітнішим і вагомим гравцем та учасником європейського поліцейського товариства.
Геннадій КАРПЮК , «ІЗ».
Фото Олега ПЕРЕВЕРЗЄВА

 

 

друкувати

Коментарi

Усі коментарі
Додати коментар
інший код

Інші статті

Інтерв’ю
Вікторія АРНАУТОВА: Ми вчимо солдатів повертатися додому здоровими…
Новини Усі новини
Фоторепортаж
Вся галерея
Листати
© 2005–2009 Тижневик МВС України « Іменем Закону »
Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на imzak.org.ua
Дизайн та розробка сайту  — Студія Айкен (11.2009)