Народжені створити казку

Ми продовжуємо серію публікацій, присвячених найстарішій на території України кіностудії – Ялтинській. Про її історію, секрети професійної кухні та просто цікаві випадки з життя розповідає голова Кримського відділення Національної спілки кінематографістів України Валерій Павлотос.Ще однією родзинкою Ялтинської кіностудії, окрім моря, була близькість до гір. Величні стрімчаки Головного пасма Кримських гір і глибокі похмурі тіснини кримських каньйонів, Великого й Чорнорічинського, не раз привертали увагу знімальних кіногруп.

Пам’ятаєте відомий вислів: «Мудрий в гори не звернув би, мудрий гори обминув би»? Нісенітниця це! Ледачі й боягузливі обивателі так приховують свою неспромогу. Навпаки, гори – для розумних людей, дурневі там робити немає чого, він собі зверне в’язи й інших занапастить. У горах безліч небезпек, і постійно треба думати, аналізувати, прогнозувати дії на два-три ходи вперед, як у шахах. А ні – то сили стихії тебе випередять, і ти опинишся під лавиною, каменепадом чи в стрімкій течії.

Тож зйомка в горах – робота нелегка. І те, що ялтинських кіношників дуже часто залучали до створення фільмів, де були гірські зйомки, свідчить про їхній досвід і професіоналізм у цій галузі. Наведу лише кілька таких прикладів.

1978 року відбувалися зйомки пригодницької стрічки Юрія Чулюкіна «Поговорімо, брате». Події розгорталися 1920-го в Примор’ї, коли білогвардійські частини загнали в непрохідні ущелини загін далекосхідних партизанів і готові були їх знищити разом із жителями навколишніх сіл. Єдиним способом порятунку для червоних партизанів і членів їхніх сімей – жінок та дітей – залишався ризикований перехід крутими скелями гірського хребта, яким вони й скористалися.

Знімальна група влітку працювала на Далекому Сході, а на зйомки гірського епізоду приїхала в Ялту. Ю. Чулюкін запросив нашу групу для проведення всіх підготовчих робіт на скелях, підбору учасників (потрібні були скелелази й альпіністи), а також гарантування безпеки найвисотніших зйомок. Разом із режисером, оператором і художником фільму ми оглянули чимало кримських скель і спинилися вибором на гірському масиві Ай-Нікола, що у Верхній Ореанді.

За свою півстолітню практику проведення різних заходів на скелях (тренувань, змагань, кінозйомок тощо) я не бачив такого масового шоу, яке влаштували тут восени 1978 року. Підніматись учасники зйомок повинні були на висоту 10-15 метрів. Падіння звідти могло спричинити серйозні наслідки, тож ми мали убезпечити кожного, хто перебував на скелі, непомітно для кінознімальної камери. Замість капронових альпіністських мотузок (10 – 12 мм завтовшки), ми навісили сталеві троси (діаметром 4 мм) з безліччю вузлів, щоб пристібати учасників дійства, а нагорі обладнали пункти страховок.

Тим часом на зйомки ми запрошували ялтинських скелелазів, альпіністів і спелеологів – чоловіків і жінок – із їхніми дітьми різного віку. Нам вдалося зібрати декількох спортсменів. Після цього, розібравши гвинтівки, ящики з боєприпасами, торбинки й вузли з пожитками, учасники сходження попрямували до основи прямовисної скелі й почали по одному пристібатися до сталевих тросів. Страхувальні паски були приховані під одягом. Наші монтажники-висотники зверху підстраховували всю масовку, що перебувала на висоті.

Сцени сходження драбинами, прилаштованими на різних висотах, не спричинили труднощів. Навіть дітлахи, які видряпуються з батьками на круту скелю, виявляли дивовижну сміливість й артистизм. Проте режисер Ю. Чулюкін попросив організувати кілька епізодів підвищеної складності. Це зривання й падіння однієї з героїнь фільму і трюк – стрибок із висоти персонажа кінострічки. Він стрибав із мотузкою, до нижнього кінця якої був прив’язаний ящик зі зброєю.

Зривалась і летіла вниз наша скелелазка Ірина Ліхачова. Дівчина зовні була напрочуд схожа на героїню фільму (обидві – блондинки). Режисер відразу ж її помітив і попросив виконати падіння, що вона впевнено й зробила, перекидаючись через голову. Зверху ми підстраховували її сталевим тросом.

Ефектний стрибок із 15-метрової висоти виконав і актор – виконавець однієї з головних ролей стрічки. Перед тим ми обв’язали його мотузкою, пропущеною крізь блок дерев’яного виносного пристрою, а до її нижнього кінця прив’язали збройовий ящик. Також актора підстрахували сталевим тросом, невидимим на сірому тлі скелі. Відштовхнувшись від верхнього майданчика, герой летів униз, своєю вагою висмикуючи вгору ящик зі зброєю.

Нарешті, наприкінці другого дня зйомок сценарний метраж повністю виконали, та ми вирішили зробити режисерові сюрприз – зав’язали безліч шнурів під черевом одного з коней, якого пригнали на зйомки, і підняли його на висоту 10 метрів. Вага коня була не менше як 300 кілограмів. У потрійний поліспаст (вантажопідйомний пристрій із кількох рухомих блоків), закріплений на кінці верхнього дерев’яного виносу, впряглися всі учасники зйомок.

Перелякана тварина в момент відриву від землі нервово била ногами, а опинившись у повітрі, вертіла головою навсібіч, здивовано розглядаючи пейзаж, що пропливав унизу.

Леонід Гайдай улітку 1981 року знімав у Криму фільм «Спортлото-82», одним із епізодів якого був пробіг головних героїв перекинутим через гірську ущелину містком, що горів. Виконували головні ролі М. Пуговкін і М. Кокшенов. Для будівництва моста вибрали невелику ущелину з видом на зубці Ай-Петрі. Його конструювала наша група, у якій були досвідчені монтажники-висотники – Михайло Резніченко, Микола Нарцізов та автор цих рядків.

Ознайомившись на місці з умовами майбутніх робіт, зробивши виміри, ми склали перелік необхідних матеріалів і розробили креслення двох металевих опор для встановлення в гірській ущелині. Їх виготовили в механічному цеху Ялтинської кіностудії і з необхідними матеріалами перевезли на Ай-Петринське плато.

Установивши опори на краях урвища, ми розкріпили їх альпіністськими засобами й протягнули крізь ущелину чотири сталевих троси (два нижніх – для несення дерев’яного настилу, верхні – як перильна огорожа). Натягнувши їх горизонтально потужними гвинтовими талрепами, з’єднали верхні й нижні ванти вертикальними тягами через кожні три метри, потому розпочали виготовлення дерев’яного настилу. На монтаж усієї споруди витратили три дні.

Знімальна група приїхала до готового об’єкта, і Леонід Гайдай відразу ж почав репетиції. Заздалегідь були виготовлені металеві піддони, які ми встановили на дерев’яному настилі моста з боку, зверненого до знімальної камери. Піротехніки заповнили піддони ганчір’ям і залили соляркою.

Вирішили підібрати для цього епізоду дублерів із нашої групи. Наш механік Володя Наугольнов зовні був схожий на М. Кокшенова (обидва – блондини), а замість М. Пуговкіна режисер вибрав... вашого відданого слугу!

Нас із Володею одягли в ігрові костюми, і піротехніки підпалили вміст піддонів уздовж усього моста. Коли вогонь добряче розгорівся, прозвучала команда «Мотор!». Ми побігли переходом. На щастя, вітерець дув у бік кінокамери, і високі язики полум’я відхилялися саме туди, так що прохід для нас був не надто спекотним.

-Потрібен страх, багато страху! Такого, щоб глядачеві в залі стало моторошно! – із таким «замовленням» звернувся до мене режисер-постановник київської кіностудії «Укртелефільм» Борис Костянтинович Небієрідзе, який приїхав до Криму для зйомок казки «Червоні черевички». І додав. – Мені вас рекомендували як фахівця з таких сцен...

– У вас фільм жахів? – я мав зрозуміти задумку режисера. – Що у вашому сценарії написано?

– У сценарії нічого конкретного не написано, просто вказано, що сцена повинна бути дуже страшною! Ми не змогли нічого такого придумати і вирішили приїхати до вас. Що ви можете запропонувати?

– А про що, йдеться у фільмі?

– Героїня, дівчинка 12-13 років, рятуючи своїх батьків, повинна пройти через страшні, на межі людських можливостей, випробування. Якщо вона їх не зможе подолати – її рідні загинуть...

– Добре, залиште сценарій, я прочитаю й поміркую, що можна зробити. За кілька днів зустрінемось...

Режисер-постановник пішов, а я заглибився в читання сценарію. Першими на думку спали суто символічні перешкоди, що трапляються героїні фільму на важкій гірській стежці: гігантське людське вухо, що стирчить у непрохідних заростях, або величезне страхітливе око, приліплене до скель. Проте такий символізм на Б. Небієрідзе не справив враження, йому було потрібне щось надприродне: страшне, грандіозне й виразне:

– Так, щоб глядачі вчепилися руками в підлокітники крісел і затамували подих!

Тоді я запропонував зняти перехід дівчинки над страшною прірвою по колоді, перекинутій через скельну ущелину на висоті 15 – 20 метрів.

Борисові Небієрідзе сподобався скельний каньйон у Верхній Ореанді. Завирувала робота: привезли соснові колоди (завдовжки 4 – 5 м і діаметром 15 – 20 см), і монтажники витягли їх на вершину скелі. Через каньйон простягнули два сталевих троси діаметром 10 мм і туго натягнули гвинтовими талрепами. Потім одне за одним прикріпили соснові стовбури металевими скобами до навішаних тросів і перемістили від одного краю скельної ущелини до іншого. Вийшов дерев’яний перехід завдовжки близько 25 метрів, природним чином прогнутий в середині каньйону – стиків окремих колод не було видно через значну відстань до кінокамери (місце для неї було визначене заздалегідь).

Прохід навіть підготовленого спортсмена такою тонкою колодою через скельний каньйон на висоті 15 – 20 метрів від його дна – надзвичайно небезпечно. Багаторічний досвід забезпечення трюкових номерів на великій висоті дав змогу нам і в цьому випадку зробити перехід через прірву разючим і відносно безпечним. Для цього на обох краях скельної ущелини (прямо по осі дерев’яного містка) були встановлені дві трубостійки заввишки п’ять метрів. Вони були розтягнуті тросовими розчалами в різні боки, а між собою з’єднані сталевим тросом діаметром 10 мм. Цим тросом рухався альпіністський карабін, переміщеннями якого управляли за допомогою капронових шнурів скелелази, що підстраховували на краю скелі. Під час зйомки переходу ці страхувальні пристрої залишалися вище межі кадру.

Від «ковзкого» карабіна йшли вниз (прямо в кадр) два міцних троса діаметром 1 мм – настільки малий розмір на строкатому тлі гірського схилу робив їх невидимими для кінокамери. Нижніми кінцями обидва тросики кріпилися до страхувального паска (під одягом) каскадерки в ділянці обох плечей. Натяг цих тросів був значний – що забезпечувало рівновагу дівчини під час тривалого (близько 25 метрів) переходу колодою.

Виконувати трюковий номер довелось найдосвідченішій ялтинській спортсменці Маргариті Панферовій – майбутній чемпіонці СРСР зі скелелазіння. Каскадерка, одягнена в костюм героїні кіноказки, спочатку освоювалася (пройшла кілька разів в обидві сторони тонкою колодою), застрахована двома невидимими тросами. Але для моральної адаптації каскадерки під час тренувальних проходів її додатково підстрахували (пристебнули до верхнього «ковзкого» гачка) капроновою мотузкою, довжина якої була на півметра довшою за обидва сталеві троси.

Скелелази-страхувальники стали на свої місця, знімальна група розташувалась біля кінокамери. Пролунала команда «Мотор!», і Маргарита ступила на дерев’яний перехід. Обережно переставляючи ноги (міцної капронової мотузки цього разу не було), вона дійшла до середини каньйону й тут злегка гойднулася вбік, змахнувши руками. Страхувальні тросики натяглися й повернули Маргариті порушену рівновагу. Подальший перехід пройшов без несподіванок. Каскадерка бадьорим голосом прокричала, що може зробити ще один перехід. Режисер порадився з оператором, і вони вирішили, що дубль був вдалим.

– Ну, як було? – запитав я Бориса Небієрідзе після зйомки.

– Ой, не питай, у мене серце так калатало в грудях, що, здавалося, ребра не витримають...

– Невже так страшно це виглядало з боку камери?

– Просто моторошно! Маленька постать дівчини на тонкій колоді, а внизу – безодня! Ваша Маргарита – просто молодець!

(Далі буде)

Валерій Павлотос,

Анатолій Хлівний, «Моменти»

(За матеріалами книги

«Рождены, чтоб сказку сделать...»)

друкувати