П'ятниця, 11 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Україна невідома
04/06/2012 22:50

В’язничний татуаж: «естетика» протесту

   Відчиняючи двері тату-студій, на які нині можна натрапити на кожному кроці, більшість наших сучасників має на меті змінитися зовні, продемонструвавши в такий спосіб свою креативність. Та навіть майстри татуажу не завжди знають про смислове навантаження «відбитків настрою», які вони роблять на шкірі. Тим часом сюжети, запозичені в кримінальному фольклорі, потенційно небезпечні для їхнього носія. Бездумне копіювання тюремного натільного «розпису» завжди загрожувало великими неприємностями.

   Малюнок на тілі – шифр особистої історії

На цьому добре знається збирач в’язничних й інших «полотен» на епідермісі Анатолій Капітанський. У кінці 1990-х він навіть видав ілюстровану книгу, де були зібрані сотні різновидів специфічної чорнильної графіки, без якої важко уявити кримінальника, тим паче, авторитетного. Вивчивши нові тренди в згаданому мистецтві, зібравши ще безліч зразків, колекціонер планує видати значно докладнішу працю.

«Цю колекцію я почав акумулювати, коли працював в Управлінні карного розшуку столичної міліції, далекого 1974-го, перед тим закінчивши школу сищиків в Омську. Тамтешній викладач, професор Юрій Вакутін, оповідав про кримінальні закони, звичаї і традиції, – розповідає Анатолій Іванович. – Злочинці стежать не тільки, вибачте, за «базаром», а й за сигналами, що подають про себе назовні. Те ж мають знати й оперативники. Малюнок на тілі – то шифр, код особистої історії, інколи привласнений людині проти волі, а почасти – свідомо нанесений, щоб відкрито заявити: я злодій, і нічого не зробиш, така вже доля. Ця тема зацікавила, особливо тату як елемент кримінальної субкультури. Однак чітко фіксувати зразки було складно. Якісний прорив стався після знайомства з фотографом – розробником методу зйомок наколок. Я збираю переважно світлини з оригінальними творами, що є унікальними. На створення окремих «шедеврів» пішли місяці – у в’язниці часу багато. Працюючи в оперативній службі, я мав доступ, як то кажуть, до тіл і міг не просто фіксувати малюнки на плівку, а й спілкуватися з живими «картинами». Ідентифікація та пошук злочинця за такими яскравими прикметами, як натільна «графіка», є цікавою справою для сищиків і експертів, що накопичують відповідні бази даних».

Татуювання як спосіб клеймування, соціальної ідентифікації (приміром, рабів), загалом вирізнення із загалу відоме нам ще з часів Стародавнього Риму й епохи Великих географічних відкриттів, коли європейці довідалися та систематизували традиції туземців. Серед практик «дикунів» і досі є нанесення на тіло різноманітних малюнків, зокрема довічних, таких, як татуювання. Почасти це є частиною обряду ініціації, має сакральний підтекст або ж позначає родову та ієрархічну належність.

Історія появи в Росії татуювань пов’язана із самодержцями – Пет­ром І та Катериною ІІ. Тоді злодіїв клеймували розпеченим залізним тавром або наколювали голками певний абрис й втирали в рану порох. Відтак ці люди назавжди ставали ізгоями. Проте згодом лиходії допетрали, що той знак… допомагає на дурняк заробляти гроші. Вгледівши клеймо, люди розуміли: це справжній негідник, якому суперечити не варто. Тому дехто взявся ті печаті наносити спеціально – тату почало працювати на розбишак, які розмальовували свої тілеса. Наколка набула формату символіки, коли кримінальне середовище розділилося за сферами компетенції, впливу та ієрархією (на «паханів», «шісток», «биків», «мужиків» тощо). У Росії кримінальне тату згодом стало суспільно визнаною культурою й мало певні сленгові відповідники: «портак», «портачка», «наколка», «масть», що означали процес виготовлення або ідентифікацію в ієрархії. Кримінальників треба було якось розрізняти – і не лише за «професією», а й за жорсткістю характеру, ставленням до влади та міліції, мотивами вчинків. І тут згодилося специфічне клеймування. Змінювалися політичні режими, трансформувалося суспільство – й на те дуже чутливо реагувало мистецтво татуажу.

У часи сталінщини в таборах «сиділи» мільйони громадян Країни Рад – як махрові лиходії, так і опоненти будівничих комунізму. Доля зека залежала від норову наглядача, що міг змилостивитися, а міг влаштувати справжнє пекло. В’язні мали вигадати захисний механізм для виживання та знайти способи впливу на адміністрацію. Вони почали об’єд­нуватися, обирати лідерів зі свого середовища, яким довірили розпоряджатися общаками й виконувати функцію третейських суддів у вирішенні конфліктів поміж кримінальниками. Авторитети здійснювали «підігрів» братви в місцях позбавлення волі, а також допомагали в підкупу правоохоронців і служителів Феміди. У період, коли спецконтингент перевозили в столипінських вагонах, доволі важко було впливати на конвоїрів, які могли суворо карати за порушення режиму – аж до розстрілу. Про ті поневіряння детально написав у «Архіпелазі ГУЛАГ» Олександр Солженіцин.

 

Кримінальне тату перетворюється 

на кіч

Політичні наколки почасти видаляли силою працівники виправних установ. Була інструкція: якщо людина з таким татуюванням потрапляє в ГУЛАГ, наколку видаляють хірургічним методом. Хтось виколював царя – це був виклик системі. Статую Свободи зображували дисиденти. Фашистська символіка не мала жодного політичного підтексту – вона просто вказувала, що її носій дуже жорстокий. Але такі наколки з’явилися наприкінці 1960-х – до того це загрожувало великими неприємностями. Зображення ж Леніна і Сталіна «викарбовували» зазвичай на грудях – як своєрідний захист від конвоїрів, які в разі чого не стали б стріляти у вождів. Тому й сорочку в’язні рвали, демонструючи весь комуністичний «іконостас»: мовляв, спробуй поціль у них. Тематика сюжетів була надзвичайно різноманітною, попри ризики й суворий ценз комуністичної моралі, коли кожен, хто мав натільну «графіку», потерпав через осуд суспільства та привертав увагу «органів».

Свого часу злочинці практикували жорстке покарання за самозванство й нанесення невідповідних статусу малюнків на в’язнич­ну тему. Коли на пляжі з’являвся хтось із наколкою, яка свідчила, що господар – авторитетна в кримінальних колах особа, братва могла зажадати підтвердження такої заяви. Якщо з’ясовували, що він самозванець, розбишаки добряче псували йому здоров’я або навіть відбирали життя. Те саме відбувається й на зоні. Коли людина туди попадає, її перевіряють старожили. І борони Боже в новоприбулого буде «не та» наколка – у неї може поцілити чиясь гостра заточка. Злодії в законі «тримали» не лише в’язниці – на волі вони слідкували за чистотою кримінальної «символіки» на піднаглядній території. Примітно, що в радянські часи окремі елементи маргінальної субкультури проникли в армійське середовище. Найогиднішою її калькою стала дідівщина. Проте відомим є й інший вияв – наколки, що в кращому разі свідчили про належність до певного роду військ, а почасти просто були проявом дурості чи демонстрацією успішного переходу в статус дембеля.

«Традиція зеківської наколки згасає, – каже Капітанський. – Я маю тисячі слайдів, я тепер працюю над енциклопедією кримінального тату. Треба встигнути, бо воно стає історією. Приміром, уже ніхто не виколює малюнок із розірваними ланцюгами кайданів, що означає: особа народилася в місцях позбавлення волі, або її батьки засуджені, тобто господар наколки – потомствений каторжанин. Раніше зеки не переймалися тим, що наколки заважатимуть: знайти пристойну роботу з таким минулим було й залишається проблемою, а в’язнич­на «графіка» додавала впевненості, допомагала ідентифікуватися й навіть залякати інших. Ніхто не виколює «КОТ» (коренной обитатель тюрьмы). Напис із котячою мордою мала право наколювати особа, що не раз бувала за ґратами. Тільки-но в камеру заходив такий типаж, йому одразу звільняли найкраще місце й надавали інші почесні переваги невільного товариства. Є наколки, які наносять силою. От, когось помітили в крадіжці у своїх – «пацюку» виколюють відповідний малюнок, щоб усі розуміли, хто він є. Так само вчиняли із «опущеними» й представниками нетрадиційної секс-орієнтації. Як колишній сищик я не жалкую, що в’язничний татуаж звужує тематичний асортимент, перестає бути виразником естетики протесту й набуває рис посереднього кічу, нівелюючись до рівня банальщини. Проте переконаний: його не варто тиражувати, хай які неординарні ті доробки.

Наша субкультура – всім субкультурам культура

Нині модними є нейтральні мотиви на тему, приміром, якудзи, які можна зустріти серед в’язнів у США, в Азії чи Європі. В інших країнах ув’язнені теж почасти з голови до ніг помічені натільним «графіті». Проте кримінальне тату поза межами екс-СРСР бідніше й значно простіше. Американці наших сюжетів не розуміють, бо в них не було політичного заслання й ГУЛАГу. Якщо порівняти кількість символів і концентрацію інформації в наших зразках із зарубіжними, останні видаються примітивом. Хоча до того котиться і українське підшкірне «бароко». Капітанський розглядає радянську кримінальну субкультуру як неперевершений феномен.

Щоправда, є один виняток – це Японія. Півтори тисячі літ тому тату там було привілеєм імператорів. З часом це мистецтво перетворилося на символ злочинного світу. У середньовіччя в Японії людину з наколкою вважали ізгоєм, вона перебувала в суспільній ізоляції, бо ті малюнки робили насильно у в’язниці. Але от представники сучасної «далекосхідної мафії» – якудзи – навпаки розвинули цілу культуру тату-іденти­фі­ка­ції, згідно з ієрархічною належністю в кримінальній сім’ї. Новобранцям, що вступили в лави якудзи, дають нові імена (Тигр, Дев’ять драконів тощо) та відповідне натільне «графіті» на спині чи грудях.

«Цікаво спілкуватися з «мит­цями» – зазвичай, це професійні художники або ж аматори, які потрапили за ґрати, – розповідає колекціонер. – Талантів шанують і співкамерники, й адміністрація. Можна сказати, це привілейована каста, представників якої оберігають пахани. Дещо вони роблять і для колонії: наочні посібники, плакати, розмальовані стіни кабінетів, капличок, ікони. Завжди вражали моменти, коли вдавалося бачити унікальні речі. Приміром, якось я довго милувався спиною людини, кожен квадратний сантиметр якої був присвячений релігійному сюжету».

Геннадій КАРПЮК, 

«Моменти»

друкувати

Коментарi

Усі коментарі
Додати коментар

Інші статті