П'ятниця, 11 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Україна невідома
03/12/2011 11:37

Від фортеці – до столиці

   За традиціями фортифікаційного мистецтва стародавній Київ, нинішня наша столиця, не поступався наймогутнішим твердиням Європи.

    Заснування Києва пов’язане із Замковою та Старокиївською горами. Воно розпочалося десь наприкінці V – початку VI ст. За князювання Кия на Старокиївській горі була споруджена низка укріплень, які дістали назву «Городовища Кия». Обнесені високим земляним валом і ровом завглибшки до чотирьох метрів, вони вигідно доповнювали природні перешкоди в разі нападу ворога. На жаль, брак літописних джерел та археологічного матеріалу не дають змоги конкретніше вести мову про київське городище і його оборонні споруди на ранньому етапі існування. Але відомо, що саме тут формувався майбутній центр міста – Київський дитинець – і розташовувався княжий двір.
  Для оборони Києва від нападів кочівників, ще в Х–ХI стст. у місті поступово створюється лінія укріплень, яка складалася із земляних насипів. З топографії цієї оборонної системи Києва видно, що під час її спорудження використовувалися схили і провалля наддніпрянської долини. У центрі височів Київський замок – «Місто Володимира». Серед споруджень тогочасної захисної лінії відомі Софійські ворота. Донині збереглися в землі кам’яні підмурки, які підтримували арку воріт (перехрестя Володимирської та Великої Житомирської вулиць). Найвидатнішою спорудою тогочасного Києва була знаменита Десятинна церква, яка відіграла роль фортеці під час нападу на місто хана Батия (1240 р.).
  Коли почав князювати Ярослав Мудрий, межі Києва були розширені, облаштовано нову лінію оборони. Фортифікаційні споруди вирізнялися своєю могутністю. Археологічні дослідження насипів, які збереглися на ділянці плато над Хрещатицькою долиною (Мала Підвальна вулиця), дали можливість реконструювати один із них. Ширина його основи становила 18 м, висота – 7 м, а місцями 14 метрів. Така оборонна стіна простягалася на кілька кілометрів. Головними виїздами з міста були Золоті ворота, складна двоярусна споруда з кам’яних стін, а також Східні, або Лядські (майдан Незалежності), і Західні ворота (у межах Львівської площі).

  Особливо вирізнявся й споруджений у ХI ст. Софійський собор, оточений міцними стінами, частково зруйнованими під час татаро-монгольських навал. Північним форпостом Києва був Вишгород, який виник водночас із ним. Тут стояла потужна фортеця, дуже зручна з військового погляду, для захисту міста із заходу.
Надзвичайно важливу роль в історії Давньої Русі відігравав і Печерський монастир (заснований на поч. ХI ст.) як політичний та релігійний центр, а надалі – як оборонна споруда – Лаврська цитадель. Південні підступи до Києва були найнебезпечніші. Тому тут споруджувалося чимало замків, які входили до оборонної системи південних рубежів. Безпосередньо з брамою межували «Ярославові вали» – грандіозна споруда того часу, завширшки до 30 м і заввишки – 14 метрів. Цей земляний насип по периметру всього Верхнього міста мав дубові кліті, заповнені камінням. На валу здіймалися вежі, з яких під час ворожих навал захисники міста стріляли з луків і лили на голови ворогів киплячу смолу.
  Варто наголосити, що таких укріплень у Східній Європі на той час не було. Тож кияни вірили в неприступність своїх споруд. Проте після кількох штурмів татаро-монголи все-таки прорвалися крізь них і захопили місто.

  Останнім опорним пунктом героїчної оборони, як стало відомо, була Десятинна церква. Київ практично припинив своє існування, все навколо було зруйноване і знищене. Історик Ібн-аль-Асир свідчив: «Татари не жаліли нікого, вбивали жінок, чоловіків, немовлят, розсікали утроби вагітних і знищували зародки».
Але Київ, час від часу зазнаючи нападів численних завойовників, знову відроджувався з попелищ та руїн. З часом українські землі підпали під верховенство Великого Князівства Литовського. Для утвердження своєї влади литовські князі у 70 –90 рр. XIV ст. розгорнули будівництво оборонних укріплень. Так, на Замковій горі виріс Київський замок, обнесений дерев’яною стіною з баштами, ровами, підіймальними мостами на ланцюгах, зі встановленими на валах гарматами та арсеналом зброї. Міцні стіни надійно захищали його від ворожих нападів. Оборонні укріплення були споруджені й на Подолі.
   Згідно з Люблінською унією 1569 р., Київ разом з іншими українськими землями перейшов від Великого Князівства Литовського до складу Речі Посполитої. У цей час одне за одним спалахують козацько-селянські повстання. 1648 р. за підтримки козацького війська поляків вигнали з Києва, Правобережної України, частини Галичини. Після затяжних воєн місто перейшло до складу Московської держави. 1679 р. гетьман Іван Самойлович розпочав будівництво оборонних споруд навколо Києво-Печерської лаври, які до цього були зруйновані.
  У XVII ст. Київ, як і в попередні часи, не був єдиним поселенням і складався з трьох відокремлених частин, кожна з яких мала свої укріплення: Верхнє місто, Поділ та Печерськ. Наприкінці XVII – початку XVIII ст. гетьман України І. Мазепа таємно починає споруджувати в Києво-Печерській лаврі кам’яну фортецю, стіни якої збереглися донині. Їхня висота 6–11 м, а ширина – 6 метрів. Вони були обладнані бійницями та бастіонами, а у відповідних місцях вимурувані ще й кам’яні башти з амбразурами для гармат. Уздовж стін укріплень цілодобово стояла варта.

  У  1706 р., під час Північної війни, російський імператор Петро І відрядив свого найближчого помічника Меншикова до Києва, щоб той на власні очі побачив і оцінив тамтешні оборонні споруди. Згодом сам імператор прибув до Чернігова, а потім – до Києва. Тут відвідав Софійський собор, Києво-Печерську лавру, де був вражений міццю фортифікаційних споруд гетьмана. У цій справі слід віддати належне й інженерам Гелгерту, Лямоту де Мампію, котрі працювали тоді в Києві. У стінах фортеці з’явилися Київська, Васильківська, Московська брами (остання збереглася й до наших днів).
  Основні роботи з реконструкції фортеці були завершені 1716 року. Споруда постійно вдосконалювалася. Так, 1720 р. гетьман І. Скоропадський відрядив на ремонт укріплень 5 тисяч козаків. Масштабні роботи були й у подальшому. Нові вали, стіни з гарматними баштами на Подолі, Оболоні були зведені на кошти міщан та магістрату. Військові будови доповнили порохові погреби та арсенал, створені під керівництвом інженерів Д. Дебоскета і К. де Шардона в 1749–1751 роках. Новий Арсенал побудовано у 1784–1798 рр. за проектом генерала Івана Мелляра (біля входу в Печерську фортецю). У 1806–1807 рр., коли військовим комендантом Києва був М. Кутузов, завершилося прокладання стратегічної дороги вздовж Дніпра.
  Подальше будівництво оборонних споруд пов’язане з іменем імператора Миколи І, який був головним генерал-інспек­тором російської армії. Не без його участі до 1818-го вибудувані нові укріплення Києво-Печер­ської фортеці. Свята Лавра уособлювала собою цитадель – осередок оборони. Тут зведено 14 равелінів та бастіонів. (До речі, у Дальніх печерах є кладовище, де поховані герої війни 1812 р. П. Кайсаров, А. Красовський, І. Потапов та інші.) Згодом були прикриті підступи до ланцюгового моста (нині на його місці прокладено міст метро), створювалися форти. У 30–40-х роках ХІХ ст. було обладнане Госпітальне укріплення, яке слугувало опорою для всієї системи оборони. В цьому місці розташовувалися і військовий шпиталь (нині музей «Косий капонір».) Споруджуються нові Васильківське та Звіринецьке укріплення, Лисогірський форт.
Треба зазначити, що Києво-Печерська фортеця була приведена в бойову готовність 1853 р., напередодні Кримської війни. Однак вона жодного разу не брала участі у військових діях. До речі, на цю фортецю чекала така ж доля, як і на Бастилію, Шліссельбург, Петропавловську фортецю. Ще 1768 р. у цитаделі Лаври утримували за ґратами Максима Залізняка і ще 73 козаків-запорож­ців. Вона ж прийняла до своїх казематів тисячі в’язнів Польського повстання 1863 року.
  Надалі, у зв’язку зі змінами, які сталися в політиці й економіці держави та у світі загалом, спорудження таких укріплень втратило сенс. Змінилася стратегія та засоби ведення війн. Наприкінці ХІХ ст. значно зросла роль Києва як адміністративного та господарського центру всього Пів­денно-Західного краю Російської імперії. Почалася нова епоха відносин між державами й народами. Але це вже зовсім інша історія.

Лев КУДРЯВЦЕВ, м. Київ  

друкувати

Коментарi

Усі коментарі
Додати коментар

Інші статті