Древній і сучасний

Продерши очі від нічного сну, вдивляємося в природу за вікном потяга, що неквапом під’їжджає до кінцевої станції. Якоїсь очевидної відмінності від Наддніпрянської України непомітно. Ген на виднокрузі здіймається лісистий пагорб, такі ж дерева, трава, заплава річки. Та ми знаємо: ще трохи – і поїзд прибуде до одного з найгарніших міст України – Львова.

Найперше, що вразило у Львові, – залізничний вокзал. Зовні він нагадує палац. Від початку існування вокзал обслуговував найстарішу в державі залізницю Перемишль–Львів. Біля споруди привернула увагу копія пальми Мерцалова – подарунок Львову від Донецька. Шкода лише, що всю цю гармонію порушувала Двірцева площа – точніше, її бруд, ямкуватий асфальт та хаотично розкидані по ній МАФи. До Євро-2012, щоправда, обіцяють дати їй лад.
Ще одна гордість міста Лева – трамвай: перший в Україні, єдиний на сьогодні в Західному регіоні, один із небагатьох, що використовує вузьку колію. Саме ним ми і добиралися до Центру. Вагон, петляючи вузенькими вулицями, дозволив сповна насолодитися архітектурою стародавнього міста. Подекуди проїжджа частина була настільки вузькою, що трамвай їхав межи автівки: одна була попереду, друга – позаду.
До відома туристу. По-перше, кондукторів у вагоні немає, тож пасажири купують квитки або завчасно в кіоску, або у водія – гроші йому слід давати без решти. По-друге, ціна проїзду – 1 гривня, досить демократична, як на таке велике місто. А по-третє, у Львові в трамваї, та й узагалі в громадському транспорті, заведено поступатися місцем: чоловіки – жінкам; молодші – старшим; дорослі – малим дітям. Ось така приємна відмінність від столичних звичаїв.

Площа Ринок. Саме звідси ми розпочали свою пішу прогулянку містом. Міську ратушу, що височіє в центрі, львів’яни люблять. Вона вже стала однією з візиток міста. Але коли міська управа тільки постала, у першій половині ХІХ століття, її називали «огидним чотирикутником із комином». Австрійський дещо казенний класицизм не сподобався тим, хто пам’ятав її прекрасну ренесансову попередницю. Людей на площі майже не було, туристичні об’єкти через ранній час ще не відкрилися, тому ми вирішили попрямувати на Високий замок. Знайшли його легко – завдяки встановленим до Євро-2012 покажчикам найцікавіших туристичних об’єктів із картою та написами українською й англійською мовами.
Саме на цій горі, яку нині називають Замковою, як вважають історики, і була зведена перша дерев’яна фортеця часів князя Данила. Саме ж місто розташовувалося навколо сучасної площі Старий Ринок, біля підніжжя гори. Фортецю не раз руйнували й відбудовували. Нині від неї залишився лише невеличкий фрагмент кам’яного муру.
Високий замок став ще вищим через копець Люблінської унії – штучний пагорб, насипаний на верхівці Замкової гори на честь 300-ліття Люблінської унії за ініціативи польської громади міста. Цей документ остаточно поєднав Польське королівство та Велике князівство Литовське в єдину Річ Посполиту. Нині на маківці копця майорить стяг України. З верхнього оглядового майданчика відкривається чудовий краєвид Львова. З усього видно, що тут часто бувають туристи: про це свідчать численні написи на кшталт «Тут був…». Чудово видно місто, щоправда, лише його стару частину, і з нижнього оглядового майданчика.
І знову ми на площі Старий Ринок. Планування майдану збереглося із середньовіччя, будинки ж переважно XIX століття. Серед споруд, що залишилися від часів закладення міста, – кам’яна католицька церква, збудована князем Левом Даниловичем для своєї дружини Констанції Угорської. Храм переходив від однієї конфесії до іншої, не раз зазнавав радикальної перебудови і згодом повністю втратив будь-які риси старовини.

Місто прокидалося. Нарешті відчинилися крамниці та кіоски. Придбавши в одному з них карту Львова, почали планувати маршрут. Щонайперше попрямували до палацу Потоцьких – чудової споруди в стилі класицизму. У 1920-х на будівлю впав літак. Палац довго відбудовували. За радянських часів у ньому розміщувалися спочатку один із інститутів Академії наук, потім РАЦС, аж доки приміщення не передали Львівській галереї мистецтв. На території Палацу ми натрапили на Парк мініатюр замків та оборонних споруд України. От тільки експозиція його ні різноманітністю (8 експонатів), ні якістю виконання макетів не вразила. Прикро. Але ідея цікава.
Залишаючи колишні володіння Потоцьких, вдруге проходили повз якусь непоказну будівлю, як нам здалося, господарського призначення. Придивилися пильніше – виявилось, що це… Музей мистецтва давньої української книги. Зайшли – і не пошкодували: такого зібрання рукописів, стародруків, гравюр, приладів для друкування годі було й уявити! Апостол, Буквар, Острозька Біблі Івана Федоровича (так насправді звали першодрукаря) – загалом 12 тисяч експонатів. І все це в майже непристосованому приміщенні. Натовпу туристів не спостерігалось. А подивитись тут було на що…

Львів’янин Андрій, у якого ми зупинилися, знає про місто дуже багато й із задоволенням став нашим провідником у вечірній, вільний від роботи, час. Він не лише показував місцеві пам’ятки, а й докладно розповідав про кожну. «Ось це покровитель студентів», – пояснював він нам, вказуючи на пам’ятник першодрукареві Іванові Федоровичу. «Хіба ж він святий?» – здивовано переглянулися ми. «Була така історія. Пізно ввечері зібралися в центрі міста студенти. Випили, почали бешкетувати. На галас приїхала міліція. Половили всіх, окрім двох, які залізли під пам’ятник. Він зсередини порожній. Ось просуньте туди руку!». Тільки-но я доторкнувся до внутрішньої частини монумента, як звідти на землю впало… півцеглини. Певно, першодрукар опікується тільки студентами.
«А це справжнє ядро, яке залишили на згадку про одну із турецьких облог, – веде далі наш провідник, вказуючи на кульку, що звисала на ланцюжкові зі стіни каплиці Латинської катедри. – А он там вмуровано артилерійський снаряд – це вже українці постаралися 1918 року, коли з поляками воювали. Такі ядра й снаряди в багатьох храмах є».
«Личаківське кладовище варто було б побачити. Багато людей там видатних поховано, – сказав Андрій одного вечора. – Щоправда, вхід туди платний, та й працюють, здається, лише до шостої. Та я знаю чорний хід». Зазначу, що про цей хід знає, певно, багато хто. Але замурувати дірку в паркані адміністрація чомусь не поспішає. Через неї ми й потрапили на територію цвинтаря, до польських і українських військових поховань – меморіалу орлят та могил воїнам УГА, навколо яких кілька років тому виник було конфлікт. Контраст разючий: польські могили доглянуті, українські – суціль у бур’янах.
«Була колись у Львові річка, та її засипали, – якось дорогою повідав нам Андрій. – Помиї туди зливали, свині купалися. Немає її тепер». Додам від себе: на місті брудної Полтви, яку загнали в труби, чистий проспект Свободи. Та свинка там усе ж таки є – в’єтнамська, чорна. Її на повідкові водить господиня, пропонуючи туристам сфотографуватися з тваринкою.
Львів’яни жартують: у місті жодної річки, зате воно стоїть на двох морях. І вони мають рацію. Львів розташований на самісінькому Головному європейському вододілі. Тому, коли йде дощ, то вода частково спливає в Буг, той – у Віслу, а вона вже в Балтійське море. А ще частина її стікає в потічки, потім у Дністер, а той, відповідно, у море Чорне. От і виходить, що Львів стоїть водночас на двох морях.

Розповісти про всі примітні пам’ятки міста – марна річ. Із мистецьких місць нам вдалося побувати ще в аптеці з назвою «Під чорним орлом», при якій діє музей; у музеї меблів та порцеляни; етнографії та художнього промислу; у галереї сучасного мистецтва «Дзиґа», перед входом до якої красується «Пам’ятник посмішці» у формі риби, у котрої замість плавців людські долоні. Відвідали й Музей ідей – галерею: там тоді відбувалася інсталяція гутного скла й можна було придбати авторські скляні вироби. До речі, при галереї працює таверна, де можна скуштувати страви, приготовлені за середньовічними рецептами. Сам Музей ідей розташований у підвалах колишнього Бернардинського монастиря. «Звідси можете завітати до «Старенького трамвая», – радив Андрій. – Це кафе, розміщене у вагончику справжнього трамвая старого зразка. Знайти його не важко – воно відразу за пам’ятником коневі (так львів’яни жартома називають кінний пам’ятник Данилові Галицькому. – Авт.)».
Ну, а львівські культові споруди – особлива тема. Їх тут не один десяток. Створені в різні епохи, у різних стилях, для різних конфесій, вони гармонійно доповнюють одне одного. Львів завжди був поліетнічним містом, тож нічого дивного, що синагогу колись збудували за проектом італійця, церкву вірменської громади розписував фресками єврей, а зведенням та оздобленням каплиці Боїмів – львівських громадян угорського походження – займалися поляки.
«Був би час – можна було б в органний зал сходити. А якби погода сприяла – у Шевченківський гай, це як Пирогів під Києвом, – казав Андрій в останній день нашого візиту, проводжаючи нас на вокзал. – Та й до Порохової вежі завітати – там часто влаштовують літературні читання». Що ж, щоб надолужити все це, залишається лише одне: ще колись приїхати в місто Лева.