Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Досвід
29/09/2011 16:20

Повінчана з небом

   Самовідданість, нечувану стійкість, а нерідко й героїзм виявляли наші жінки під час Великої Вітчизняної війни. Вони билися з ворогом на передовій і в партизанських загонах, громили фашистів з небес, доблесно трудилися в тилу. Їхній вклад у перемогу важко пере­оцінити. Сильна «слабка стать» свідомо й мужньо йшла на смерть заради мирного сьогодення. І ніколи не втрачала віри в Перемогу.

   
   Низько вклонитися маємо легендарній льотчиці, харкі­в’янці Валентині Степанівні Гризодубовій. Ця непересічна жінка пройшла складний життєвий шлях, який частково припав на часи царату й тоталітаризму. З об’єктив­них причин у біографії легендарної льотчиці немало «білих плям». Лише кілька років тому стала відома її справжня дата народження, тривалий час залишалося невідомим і її справжнє походження. Завдяки наполегливим пошукам біографів істину, нарешті, встановлено.
   Народилася наша землячка 14 квітня 1909 р. в Харкові в родині почесного громадянина Степана Васильовича Гризодубова та селянки Надії Андріївни Кумаренко. У місцевому храмі про це свідчить відповідний запис у метричній книзі.
   Рід Гризодубових був унікальним, мав певні заслуги. Перший із Гризодубових, Полікарп, потрапив до Харкова з Курської єпархії наприкінці ХVIII ст., його родичі були священиками. Правнук служив у Сумах, охороняв правопорядок і 1891 р. був нагороджений орденом Св. Володимира IV ступеня, що давало право спадкового дворянства. Василь Гризодубов, дід Валентини, на казенній службі також одержав орден, що підтверджувало дворянський статус. Однак 1907 р., вінчаючись, її батько, Степан Васильович, притаїв свій статус дворянина заради одруження на простій селянці без дозволу царя. Тому до метричної книги його записали як почесного громадянин Харкова. А коли народилася Валентина, подружжя все ж таки вказало своє дворянське походження. Втім, якихось особливих почестей і вигод з цього Гризодубови не мали. Коли ж сталася Жовтнева революція 1917 р. і статус дворянина автоматично прирівняли до статусу ворога, батьки майбутньої льотчиці вирішили за краще «загубити» метрику з тим записом. Тож їхня дочка вже належала до робітничо-селянського класу.
   Дивовижним був потяг цієї родини до авіації, до неба. Якось Степан Гризодубов побачив у кіно польоти братів Райтів і вирішив створити літальний апарат, хоча й не мав потрібних для цього знань і коштів. За добутими в кіномеханіка кадрами із зображенням аероплана він почав будувати літак. Працював самотужки, йому допомагала лише дружина, яка розділяла захоплення чоловіка.
   Харківський губернатор, дізнавшись про задум Гризодубова, презирливо сказав: «Злидар, а пнеться в небо!» Та всупереч усьому, 1913 р. новоявлений авіа­конструктор-самоук уже почав літати над Харківським іподромом. Одного разу, коли не було з ким залишити маленьку донечку, він прив’язав її собі за спину, та й полетів! Таке траплялося багато разів. Тож, можна сказати, майже з пелюшок почалася дорога Валентини до неба.
У подальшому Степан Васильович таки став авіаконструктором і створив кілька типів літаків. Спочатку Валентина опанувала батькове «дітище» Т-2. У 14 літ вона вже побувала на зльоті планеристів у Коктебелі. Опанувавши техніку пілотування, почала літати самостійно, мріючи про вищий пілотаж. На той час її кумиром була перша російська льотчиця Л. Звєрєва, яка літала на повітряній кулі й згодом одержала звання пілота. Та ще більше надихнуло й окрилило її у прагненні літати знайомство з відомим тогочасним льотчиком К. Арцеуловим і майбутніми славетними авіаконструкторами
   С. Корольовим, О. Антоновим та С. Ільюшиним. І хоча Валя навчалася в технологічному інституті, мрія про небо перемогла всі інші її захоплення.

   Валентина вступила до льотної школи Тсоавіахіму. Потрапити туди дівчатам було дуже непросто. Та вона добилася прийому в наркома С. Орджонікідзе і завдяки його сприянню в листопаді 1928 р. дівчину зарахували до першого набору Харківського аероклубу. Згодом, залишивши заняття в інституті, Валентина вступила до Тульської льотно-спортивної школи, а через рік – до школи льот­чиків-інструкторів у Пензі. Так Валентина Степанівна Гризодубова стала льотчиком-інструк­тором…
   Неабиякі льотні здібності, належна теоретична та практична підготовка помітно виділяли її з-поміж колег. Ба більше, вона написала підручник із теорії польотів, який використовувався як навчальний посібник усіма льотними школами.
   В 1934–1935 рр. Гризодубова служила в агітаційній ескадрильї ім. М. Горького. У ті часи за ініціативою читачів журналу «Работница» жінки країни власним коштом збудували літак «Орденоносная работница». На цій повітряній машині Валентина з’являлася у віддалених містах та селищах країни, де не тільки літака, а й паровоза не бачили, агітувала молодь вступати до лав авіаторів, збирала кошти на будівництво нових літаків.   Місцеві жителі дивувалися не тільки сталевому «птаху», а й тому, що ним керує жінка!
   У жовтні 1937 р. Валентина Степанівна встановила п’ять світових рекордів із швидкості, висоти та дальності польотів на легких літаках О. Яковлева. Того ж року разом із відомою льотчицею М. Расковою вона здійснила переліт Москва – Актюбінськ, а в липні 1938 р. з П. Осипенко і П. Ломакою – переліт на гідролітаку МП-1 з Севастополя до Архангельська.
   Наприкінці 1938 р. Валентину Гризодубову призначають начальником Управління міжнародних повітряних ліній. Вона відкрила перші міжнародні траси на Балкани, в Берлін. Використовуючи свою славу та знайомства у вищих колах, Гризодубова не раз ставала на захист постраждалих від репресій. Разом із відомим льотчиком М. Громовим захищала С. Корольова, творця радянської космічної програми. Завдяки їх зусиллям його перевели з табору на Колимі до ЦКБ-29 (Центрального конструкторського бюро).

   Свій полум’яний слід у небі залишила уславлена льотчиця й у роки війни. На початку Великої Вітчизняної вже підполковник авіації Гризодубова підняла в небо важкого бомбардувальника і стала єдиною жінкою в 101-му авіаційному полку дальньої дії, а потім і його командиром. Під її керівництвом було 300 чоловіків. Безпосередньо з підлеглими в неї проблем не виникало, зате вище начальство не раз робило спроби «з’їсти» дещо різку, принципову героїню. В цьому проявлялося непохитне чоловіче самолюбство.
   З властивим їй завзяттям В.Гризодубова охоче бралася за будь-яку справу. Їй доручили стати першим головою Антифашистського комітету радянських жінок, який об’єднував усіх на боротьбу з окупантами, на порятунок сиріт, поранених. Гідно виконуючи військовий обов’язок, Валентина Степанівна зробила свій мужній внесок і в оборону Києва. У розпал кровопролитних боїв вона доставила в столицю радіостанцію та різну апаратуру для підпільників, підготовлених для роботи в тилу ворога.
   Особливо напруженими для Гризодубової були 1942–1943 роки. Бомбардувальники дальньої дії проникали глибоко в тил ворога, знищували переправи, залізничні вузли, мости, доставляли все потрібне партизанським з’єднанням. На Велику землю вивезли близько чотирьох тисяч дітей. А це було непросто: літали вночі, в цілковитій темряві. Двісті вильотів зробила командир полку В. Гризодубова! Приземлялась у районах бойових дій партизанських з’єднань України й Білорусі, зустрічалася з їхніми командирами А. Федоровим, О. Сабуровим та С. Ковпаком. До речі, фашисти призначили за голову безстрашної невловимої «крилатої» месниці величезні гроші… 
1942 року була створена Надзвичайна державна комісія з розслідування злодіянь фашистів, до складу якої входили видатні діячі держави. Згодом до комісії запросили й Валентину Гризодубову. Серед військового керівництва знайшлися заздрісники, які хотіли підірвати авторитет і заплямувати славу героїні, довівши, що її заслуги марні й вона не відповідає займаній посаді. Мовляв, полк Гризодубової мав низьку дисципліну серед особового складу тощо… Натомість, будучи впевненою у своїх силах, у своїх заслугах, Валентина Степанівна порушує питання щодо присвоєння її полку звання гвардійського і подає в ЦК ВКП(б) скаргу на свого команду­вача-кривдника. Але зі скаргою розібралися формально і її визнали хибною. Справу Гризодубової вже збиралися передати до військового трибуналу. На щастя, цього не сталося – гору взяла справедливість.
Переможного 1945 року Валентині Степанівні запропонували очолити дивізію, але після всього пережитого вона відмовилася. З 1946 р. полковник
   В. С. Гризодубова перебувала в запасі, але не на заслуженому відпочинку. Після демобілізації з лав Радянської Армії працювала в цивільній авіації заступником начальника НІІ-17. Цей підрозділ займався розробкою радіоелектронної апаратури для Військово-Повітря­них сил та цивільної авіації, а також зенітно-ракетних комплексів. Героїчна льотчиця брала особисту участь у польотах з випробування радіолокаційного устаткування. Пілотувала вона й перший в СРСР реактивний пасажирський літак ТУ-104… 1963 року за ініціативою Гризодубової був створений Науково-дослідний льотно-випробуваль­ний центр, який вона й очолювала. З 1972-го і майже до останніх років життя працювала в Інституті приладобудування. Уже в похилому віці, але за молодечої активності вона отримала звання Героя Соціалістичної Праці. А ще Валентина Степанівна була нагороджена орденами Леніна, Вітчизняної війни І ступеня, іншими орденами й медалями.

   Документи, що збереглися в архівах Москви, чітко свідчать: ця віддана справі жінка відрізнялася прямотою та безкомпромісністю, що, звісно, не всім подобалося. Під її контролем були тисячі справ. Щодня їй надходила ціла купа листів. Іноді на конвертах була зазначена адреса: «Москва. Кремль. Гризодубовій». Не раз клопотала вона про долі простих людей. Казала: «Найважче не витягти людину з тюрми, а відновити її у правах». На жаль, як це часто бувало із славетними особистостями, тривалий час інформація про діяльність цієї жінки-легенди також була закритою. З роками Гризодубову згадували дедалі рідше – з’являлися нові кумири. І все ж вона не була забута: про її дивне життя створено фільми, написано книжки.
   Померла Валентина Степанівна 28 квітня 1993 р. Похована в Москві на Новодівочому кладовищі. На Кутузовському проспекті 2000 р. цій окриленій небом жінці встановлено пам’ят­ник. У багатьох містах Росії й України її ім’ям названо вулиці. А на батьківщині Гризодубової, в Харкові, створено меморіальний музей її родини.

Лев КУДРЯВЦЕВ, м. Київ

 

друкувати

Коментарi

Усі коментарі
Додати коментар

Інші статті