Жора – Лісове Диво

П’ятдесят тисяч німецьких марок та 25 пудів солі обіцяло гестапо за голову Жори – Лісове Диво, або Чорної Бороди. Так поміж собою партизани називали свого побратима Георгія Артозєєва – одного з ватажків Чернігівського партизанського з’єднання імені Попудренка. На особистому рахунку народного месника, Героя Радянського Союзу, колишнього оперуповноваженого карного розшуку – вісім пущених під укіс ворожих ешелонів, один бронепоїзд, один підірваний міст…

Народився Георгій Сергійович Артозєєв на Чернігівщині, у селі Машевому Семенівського району, у родині селянина. До сімнадцяти років хлопець був неписьменним. Зростав без матері, а мачуха до школи не пускала. З десяти років він уже косив і орав. Сім’я бідувала, тож Георгій був змушений шукати заробітку на шахтах Донбасу. Працював коногоном у штольні, згодом закінчив шахтарську школу. Про той період партизанський ватажок згадував так: «На той час Донецьк був буйним містом. «Королем» у ньому «ходив» Федька Білоус зі своєю бандою. Проте коногони – не слабаки, тому вирішили Білоуса «обламати». Але хто це зробить? Колектив обрав мене. «Ти, – кажуть, – бригадир, ти авторитет, давай!» Я в ті роки не лише в карти грав. Захоплювався футболом, гирями, турніком, боксом. Бувало, покладуть на голову п’ять цеглин – і молотом по них. Витримав – молодець. Господь мене силою не обділив. У блатному світі було таке правило під час суперечки: якщо вдариш суперника кулаком по голові і він впаде на коліна, то все – ти правий беззаперечно. Довелося перед зустріччю з Федькою потренуватися. У шахті була стайня. Бив коня в голову – він валився з копит.
Зустрівся з «королем» ввечері в Центральному міському парку. Я не поступився йому дорогою, та ще й на ногу наступив. Його громили – на мене, проте той їх зупинив: мовляв, я сам. Але я його бац по голові, він і впав на коліна. Все – вже не «король». Хлопці взяли його під руки – і до машини».

Після служби в армії Георгія Артозєєва направили оперуповноваженим НКВС Семенівського та Добрянського районів, що на Чернігівщині. Було це 1936 року. На той час у цих глухих краях лютувала банда: вирізала цілі сім’ї, грабувала селян. Коли «зграю» знешкодили, то виявилося, що до її складу входили заступник голови однієї із сільських рад, працівник відділу культури та вчитель військової справи.
З початку війни Чернігівський обком партії створив для боротьби в тилу ворога загони загальною кількістю понад 20 тисяч осіб, і 18 серпня 1941 року Георгій Артозєєв пішов у ліс разом із Добрянським партизанським загоном, пройшов бойовий шлях від бійця до командира партизанського з’єднання.
«Під натиском гітлерівців загони стали розбігатися, але Добрянський партизанський загін не розпався, – згадував Георгій Артозєєв. – Командування Південно-Східного фронту на підмогу нам скинуло двадцять десантників. Я командував диверсантами. Якось у Добрянці німці загнали мене в будівлю залізничного вокзалу. Відстрілювався з вікон із «ручника». А коли патрони скінчилися, то швиденько переодягнувся у форму начальника станції (добре, що він усе в кабінеті залишив), узяв його «шмайсер» – і у вікно. Так і врятувався».
Кілька разів зрадники намагалися видати Жору Лісове Диво (так Артозєєва називали за високий зріст і розкішну бороду, а ще – за надзвичайно добрий характер) фашистам. Двох із них Артозєєв розстріляв власноруч. Вони проникли до партизанського загону під чужими прізвищами, але агентура повідомила, що то засланці гестапо. Навіть колишній міліцейський начальник Георгія Артозєєва став німецьким агентом, а точніше «підсадною качкою» у в’язницях. Його теж розстріляли партизани…
Весною 1943 року, коли з’єднання партизанських загонів Чернігівської області під командуванням Олексія Федорова вирушило в рейд на Правобережну Україну, Георгія Артозєєва залишили на території області, щоб сформувати новий партизанський загін. Він повернувся до свого рідного села Машевого Семенівського району й уже 14 березня сформував і очолив партизанський загін імені Чапаєва, який розташувався у 21-му кварталі урочища Костобобрівська Дача. За кілька тижнів його склад уже нараховував 210 партизанів. Загін діяв у Семенівському, Холминському, Новгород-Сіверському і Грем’ячському районах. Тримав під контролем залізничні лінії Новгород-Сіверський – Новозибків, Гомель – Чернігів – Київ, Гомель – Бахмач, а також річки Десну, Сож і Дніпро, автостраду Ленінград – Київ та багато ґрунтових шляхів, якими ворог переправляв резерви в райони Глухова й Севська. Коли почався наступ частин Червоної Армії, партизани загону захопили укріплення в селі Мощенці Городнянського району, а під час форсування Дніпра організовували розвідку й диверсії, захопили й підготували для частин 8-ї стрілецької дивізії шість переправ через Дніпро. На рахунку партизанського загону під керівництвом Артозєєва багато й інших гучних справ, які наблизили довгождану Перемогу…
Починаючи з 1944 року Георгій Артозєєв працював на радянській та партійній роботі. З 1956-го обіймав посаду заступника директора алюмінієвого заводу. Нагороджений Зіркою Героя Радянського Союзу, орденами Леніна, Бойового Червоного Прапора, Вітчизняної війни І та ІІ ступенів, багатьма медалями. Георгій Сергійович – автор книги «Партизанська бувальщина» та повісті «Вася Коробко». Вічний спочинок герой знайшов 17 листопада 1999 року в Запоріжжі, де проминули останні роки його життя…

Напередодні Дня партизанської слави ми навідалися до рідного села Героя. Зайшли до школи, в якій він навчався. Разом із сільським головою Миколою Артозєєм та головою Чернігівської обласної організації Асоціації ветеранів МВС України Павлом Скнарем побували в тому самому 21-му кварталі урочища Костобобрівська Дача, на території якого 1943 року базувався партизанський загін під командуванням Артозєєва. Тут, в Машівському лісництві, познайомилися з лісничим Ігорем Шпаком, який розповів багато цікавого про історію місцевого краю. Мало того, що він чудовий спеціаліст своєї справи, так ще й веде велику громадську роботу в своєму селі. До речі, саме завдяки йому і за його особистої участі й були реконструйовані партизанська землянка й партизанська криниця.
Незабутнє враження залишилося й після зустрічі з 82-річною скромною сільською трудівницею, щирою, гостинною Анастасією Сергіївною Алєксєйцевою – рідною сестрою Георгія Артозєєва. З хвилюванням вона поринула в спогади про брата, про ті жахливі дні фашистської окупації.
– У дитинстві ми жили дуже бідно, – пригадує Анастасія Сергіївна – тому що нас, дітей, у батьків було багато. Часи були нелегкі, тож щоб прогодувати таке сімейство, їм доводилося багато працювати. Георгій був старший серед нас, то і йому припало трудитися чи не на рівні з батьками. Коли став повнолітнім, пішов, як кажуть, на свої хліба. Спочатку поїхав на заробітки на Донбас, потім – до Москви, де родичі допомогли влаштуватися на роботу в Метробуд. Звідти й пішов до армії. Відслуживши, 1936 року повернувся додому й пішов працювати в міліцію. Спочатку – в Семенівці, а потім його перевели на підвищення в Добрянку. Важко було і йому, і нам…
Коли почалася війна, Георгій пішов у партизани. Спочатку боровся з фашистами в районі Добрянки, а весною 43-го прибув у рідні краї, сформував загін, який і очолив. Дехто з односельців скоса дивився на нас, на наш двір, мовляв, тут живе рідня партизанського командира. Ми дуже боялися за себе і за нашого Жору. Після першого візиту до нас поліції спочатку позбулися корови-годувальниці, іншого разу фашистські прислужники завантажили з погреба останні запаси картоплі, прирікаючи нас на голодну смерть. А за деякий час забрали в Семенівку до німецької комендатури нашого батька і ще декого з односельців, чиї близькі родичі пішли в партизани. Тих відразу ж розстріляли, а над батьком довго всіляко знущалися, вимагаючи сказати, де син, в якому місці діє партизанський загін. Та батько, попри нелюдські катування – йому затискали пальці у дверях, вибили зуби, – не сказав їм жодного слова, не продав ні свого сина, ні земляків-партизанів. Хтозна, чим би все це скінчилося для нього, якби в справу не втрутився сільський староста Максим Шкурат. До війни він працював головою сільради, а потім чомусь пішов у старости. Це вже згодом стало відомо, що він мав зв’язок із партизанами, до того ж іще з часів Першої світової війни добре знав німецьку мову. Не відомо, яким чином, але саме він і врятував тата від неминучої смерті. Якби не його допомога, то й нас би забрали й розстріляли. Та згодом поліцаї, мабуть, щось «пронюхали» про його зв’язок із партизанами, тому забрали й нашого сільського старосту до району й там після допитів повісили.
Серед односельців траплялися й такі, що за якусь німецьку обіцянку могли продати будь-кого із земляків. Один із них жив з нами по сусідству. Знаючи його жадібність, німці пообіцяли йому, що за інформацію про те, в якому саме місці розташувався партизанський загін, подарують корову. Ось він і став нишпорити по навколишніх лісах та винюхувати про партизанів в односельців. Декілька разів наривався на партизанські дозори. Ніби випадково. Та, знаючи свого земляка, народні месники запідозрили, що той бродить лісами недарма, тож під час наступної «зустрічі» з ним повели до розташування загону. Там після «довірливої розмови» йому довелося зізнатися про справжню мету його «прогулянок» до лісу. Додому він уже не повернувся…
Після війни брат проживав у Запоріжжі. Написав кілька книжок своїх спогадів, книжку про партизанське життя, зокрема й про юного партизана свого загону Васю Коробка. Поки був молодшим, майже щороку, під час відпустки, гостював у нас. У середині 70-х допоміг газифікувати наше село, за що односельці дуже йому вдячні. Востаннє він навідався сюди 1994 року. А через п’ять років брат помер…

Андрій ДИМИЧ,
Анатолій СЕНЧУК,
Чернігівська обл.