Останнє відрядження Аркадія Гайдара
Як дивно іноді перегукуються пам’ятні дати! Яким особливим змістом вони часом наповнюються, опинившись на одній сторінці календаря! І в цих збігах, немов у прожекторних променях, які схрестилися на нічному небі, спалахують раптом вихоплені з темряви часу, що їх поглинув, найяскравіші постаті, справжні особистості та герої.
6 червня всі ми, чия доля і життя пов’язані з діяльністю мас-медіа, відзначаємо професійне свято – День журналіста. На цей місяць припадає й інша дата – страшна та скорботна. 22 червня… Цього року виповнюється сімдесят літ відтоді, як на нашу землю обрушилась навала фашистської нечисті. Почалася Велика Вітчизняна війна, яка забрала життя мільйонів українців, зруйнувала сотні міст і сіл. Цей день ніколи не повинен стертися з нашої пам’яті, як не повинна бути втрачена пам’ять про героїв тієї Великої війни. І оскільки серед них було чимало наших колег-журналістів, то, мабуть, цілком закономірно нині, у червні 2011-го згадати саме про них – військових журналістів далекого 1941 року.
Для того, щоб хоч двома-трьома рядками вшанувати ВСІХ тих, від чийого імені у безсмертній пісні співається: «…С «лейкой» и блокнотом, а то и с пулеметом сквозь огонь и стужу мы пройшли», не вистачить усіх газетних шпальт. Про них давно написані прекрасні книги, щоправда, які нині вже перетворилися на бібліографічну рідкість. Їх було багато – «журналістів у погонах» (а точніше, якщо дотримуватися історичних реалій 1941-го, то – в петлицях). Як багато їх вирушило в редакційні відрядження, пунктом призначення яких були фронти Великої Вітчизняної… Як мало вижило…
Повідаємо про одного з них. Про того, чиє ім’я знають всі без винятку читачі старшого покоління, і про того, чия творчість, на превеликий жаль, практично невідома нинішнім дітям і підліткам. Про людину, яка відважно боролося, захищаючи землю України, й героїчно загинула на ній. Про кореспондента газети «Комсомольская правда», котрий до останнього дня відсилав у редакцію нариси й репортажі з Києва в облозі, і пробивався з оточеної столиці України разом із останніми її захисниками. Про чудового журналіста, письменника, людину – Аркадія Петровича Гайдара.
Відразу зазначу – у тому, що я пишу, чимало особистого. Пам’ять про дитинство, любов до письменника і його книг і… особиста гірка образа за нього. Поряд з київською школою, яку я колись закінчував, височів у сквері прекрасний пам’ятник Аркадію Гайдару – із розгорнутою книгою в руці, спираючись на кавалеристську шашку, що висить на поясі, він дивився на нас, хлопчаків 1980-х… Нині цього монумента немає. Незрозуміло, кому він завадив – чи то представникам дуже великої і могутньої країни, чиє посольство розташувалося через дорогу, перекривши всі околиці барикадами з бетонних блоків, чи то тим нашим співвітчизникам, що жити не могли без вказівок із цієї ж країни. А може, просто вандалам від історії, які, дай їм волю, знесли б в Україні й усі до єдиної могили Невідомого солдата?!
Так чи інакше, але щоразу, проходячи повз спорожнілий постамент, я відчуваю пекучий сором – за країну і людей, захищаючи яких загинув Гайдар, і котрі не зуміли захистити його пам’ять… А років зо три тому в дитячі бібліотеки України надійшла директива про те, що всі книги Гайдара потрібно негайно вилучити, а найкраще – знищити. «Націонал-ідеологічній інквізиції», яка вирувала тоді в країні, його книги видалися надзвичайно шкідливими. На жаль, це було, до того ж, не так уже й давно…
Навіть не дуже хороша людина, що прожила не дуже гідне життя, але прийняла на полі бою чесну солдатську смерть за свою Батьківщину, гідна вічної Пам’яті. Гайдар же був людиною, нехай і з досить складною долею, але зі світлою душею і гарячим серцем, полум’я якого він щедро дарував іншим. А вже військові його доблесть і мужність не намагалися брати під сумнів навіть найчорніші недоброзичливці.
Однак так уже сталося, що свого часу ім’я Гайдара виявилося не до вподоби декому й на його батьківщині – у Росії. На письменника-героя звалився… навіть не шквал критики, а справжній потік бруду, вилитий «літераторами» й «дослідниками» з породи «професійних перебудовників», які прагнули спаплюжити і зганьбити все, до чого могли дотягнутися їхні блудливі пера. До слова скажу, жодне із безглуздих звинувачень, котрі закидали щодо Гайдара, так і не отримали підтвердження… Утім, це окрема тема, до якої ми обов’язково ще повернемося. Тож перенесімося на сімдесят років назад – у те неймовірно складне літо 1941-го.
Аркадій Гайдар із перших днів, перших годин війни не просто прагнув, а всіма силами рвався в армію, на передову. І докладав для цього всі можливі й неможливі зусилля. Інші «пробивали» через Союз письменників СРСР дачі, квартири, життєві блага. А Гайдар… 14 липня до Червоногвардійського райвійськкомату Москви надійшло таке звернення від Союзу письменників: «Тов. Гайдар (Голиков) Аркадий Петрович – орденоносец, талантливый писатель, участник гражданской войны, бывший командир полка, освобожденный от военного учета по болезни, в настоящее время чувствует себя вполне здоровым и хочет быть использованным в действующей армии. Партбюро и оборонная комиссия Союза советских писателей поддерживает просьбу т. Гайдара (Голикова) о направлении его в медицинскую комиссию на переосвидетельствование».
Проте сувора медична комісія залишилася непохитною – через наслідки поранення й тяжку контузію за часів громадянської дорога в армію Гайдару, на думку лікарів, була закрита. Але в письменника вже був напоготові інший варіант – він прагнув назустріч гуркоту війни із завзятістю більшою, ніж та, з якою деякі тоді рятували власне життя і благополуччя. «Будь-якою ціною на фронт!» – таким був девіз Гайдара, і він свого досяг. 19 липня 1941 року з пропуском Генштабу РСЧА в чинну армію він відбув на Південно-Західний фронт як кореспондент газети «Комсомольськая правда». Місцем призначення відрядження був Київ.
В оточеній столиці України письменник і журналіст Гайдар провів менше двох місяців. Заголовки матеріалів, які він відправляв у редакцію «Комсомолки» говорять самі за себе: «У переправы», «Мост», «Война и дети», «У переднего края», «Ракеты и гранаты»… Гайдар не був на цій війні спостерігачем, хронікером – він був солдатом. Приїхавши «у творче відрядження» в 62-у дивізію 5-ї армії, замість того, щоб залишитися з іншими колегами на командному пункті… пішов в атаку зі стрілецькою ротою! Повернувся, пишаючись здобутим у бою трофейним німецьким автоматом. Окрім того, відомо, що Гайдар ходив навіть у нічні рейди з армійськими розвідниками – на вже окуповану ворогом територію! Оці вже не взяли б абикого з собою, при всій повазі до відомого письменника. Надто вже велика ціна помилки будь-кого з членів розвідгрупи – як правило, смерть усіх. А Гайдар ходив – і повертався, як завжди, з удачею…
Наказ про залишення військами Червоної Армії Києва був отриманий 18 вересня 1941 року. Відхід його останніх захисників почався 19 вересня. З ними відступав із міста й Аркадій Гайдар. Чи міг він евакуюватися раніше, уникнувши оточення, важких боїв, власної загибелі? Звичайно, міг, до того ж, кілька разів. Згодом він відкине навіть пропозицію переправитися цілком безпечним «повітряним мостом» прямо в Москву. Чому? На це дає вичерпну відповідь висловлювання самого Гайдара про тих письменників, які тоді «поїхали в глибокий тил»: «Напрасно они думают, что война спишет им это. Списать можно стоптанные сапоги, старую пушку, а совесть не спишешь!»
Додати тут нема чого… Аркадій Гайдар жив за найвищими стандартами совісті, честі, любові до Батьківщини. За них і загинув…
Воїн у ньому остаточно взяв гору над журналістом – Аркадій Гайдар ухвалив рішення залишитися в партизанському загоні, що діяв на Черкащині, в районі Канева, біля села Ліпляве. 26 жовтня 1941-го партизани, вирушивши по продукти, переходили залізничний насип. Гайдар, як завжди, ішов першим. Він і помітив із протилежного боку залізниці фашистську засідку – грамотно влаштовану, із кулеметною позицією… На роздуми й вибір залишалися долі секунди. А вибір був! Можна було впасти назад, скотитися з насипу – і тоді вороги, зрозумівши, що демасковані, відкрили б шквальний кулеметний вогонь по партизанах. Можна було вчинити по-іншому – так, як Гайдар… Ставши в повен зріст, він крикнув: «Хлопці, німці!» Випущена з MG черга прошила його серце. Більше з групи не загинув ніхто…
Щонайменше двоє з врятованих, пройшовши всю війну, зустрілися через роки на могилі Аркадія Гайдара в Каневі.
Здавалося б, про останнє відрядженні військового кореспондента «Комсомольской правды» Аркадія Гайдара, що розпочалося 19 липня й обірвалося фашистською кулею 26 жовтня 1941-го, ми знаємо чи не все. Але це не так! Ось що написано в одному з найповніших біографічних досліджень його життя: «В ночь на 18 сентября 1941 года был получен приказ: оставить Киев. Вместе с другими корреспондентами и работниками политотдела 37-й армии Аркадий Гайдар перешел на левый берег Днепра. Остаток ночи провели в Дарницком лесу. Утром двинулись на Борисполь… видели, как после одной из бомбежек Аркадий Гайдар прыгнул в кузов штабной полуторки… После этого о том, что происходило с Гайдаром, известно очень мало…»
Віддаючи данину одному з найславетніших колег, редакція «Іменем Закону» спільно з журналістами «Комсомольской правды» розпочала роботу над тим, щоб заповнити цю прогалину. Наразі нам відомо про те, де саме Аркадій Гайдар зі своїми бойовими товаришами пробивалися з оточення, як він бився в цьому героїчному прориві. Про це та інші невідомі раніше епізоди останнього відрядження Аркадія Гайдара ми розповімо вам, читачі, в наступних номерах нашої газети.
Олександр ІВАЩЕНКО,
головний редактор «ІЗ»
Коментарi
-
viagra
09/07/2015 6:32
Hello!
-
online
31/03/2015 6:12
Hello!
-
Prudy
08/10/2012 8:32
qjxh 661 jmx hbbf
-
Ebony
07/10/2012 17:43
uymfaw 69445 14128
-
Champ
07/10/2012 1:07
=-[[ 8[[[ vws %-]]]
-
Brandi
06/10/2012 11:35
109900 8-) 820 6623
-
Jaylen
05/10/2012 17:37
kpvcub sip =DDD