Поле міліцейської слави
Час змінює все – життєвий устрій і політичні гасла, які здавалися колись непохитними, географічні кордони й навіть самі назви держав. Майже сотня років – чималий період… Та, дивлячись у яскраві, як весняні квіти, оченята пра-правнучки одного з героїв битви під Дорогинкою, розумієш, ЗА ЩО гинули в далекому 1921-му українські міліціонери. Адже є в цьому світі справжні вічні цінності, які не змінюються ніколи. За них і нині готові віддати своє життя їхні далекі нащадки, українські міліціонери ХХІ століття – за рідну землю, за її майбутнє, що дивиться на нас чистими дитячими очима…
Передсвітанкове поле навесні… Чи можна уявити собі більш мирне, благодатне і заспокійливе місце? Легенько шелестить вітерець у тендітних сходах пшениці, що ледве починають пробиватися, неподалік уже видніються оповиті легким серпанком першого листу й білим шумовинням цвітіння сади, з-за яких сяють вибіленими стінами перші будинки найближчого села. Тиша і спокій… Напевне, саме такою постала того фатального ранку 29 квітня 1921 року Дорогинка перед очима бійців міліцейського загону, що наближався до неї.
І все це – побачене й почуте лише укріпило його командира Наума Точеного у впевненості, що він прийняв правильне рішення: наступати на село й увійти в нього без будь-якої попередньої затримки на рекогносцирування. Зрозуміти Точеного можна – він керувався логікою, яка залізно підтверджувалася практикою останніх років: бандити в селі не залишаться. Так, Точений знав про напад махновців на дорогинську міліцію! Та досвід вперто твердив: хоч би якими зухвалими, нахабними і самовпевненими були бандити, діють вони незмінно за тією ж самою «тактичною схемою» – «ввірватися – пограбувати – вбити – спопелити – відступити». Саме стрімкість нападів і відступів після них і давала досить тривалий час певний «ресурс живучості» тій самій нечисті, що тероризувала мирне населення і на яку полювала міліція, чекісти, частини особливого призначення Червоної Армії. Саме так завжди й було. Та тільки не цього разу… Занадто великою була банда, занадто сильною, занадто масштабне завдання ставила перед собою.
Зі спогадів міліціонера Походні В.З., одного з небагатьох уцілілих у бою під Дорогинкою:
«…Помітивши ніжинський загін, бандити в кінному строю зосередилися на краю села, в пролісках та ярах, влаштували, так би мовити, засідку і почали чекати моменту для атаки…»
Зі спогадів начальника ніжинської повітової міліції К. А. Січкаря:
«…Бандити дуже гарно бачили, як підходила колона міліціонерів та червоногвардійців з Ніжина польовим шляхом… бандити підготувалися до атаки кіннотою, а потім, дочекавшись слушного часу, пішли в атаку під прикриттям кулеметного вогню…»
Що можуть передати сухі рядки рапортів, спогадів? Лише розповісти нам про те, що було. Та от пройнятися тим, ЯК це було… Є в житті речі, яких не передати ні словами на папері, ні через фотографії, ні навіть через кінематограф, який здається в наші дні всемогутнім. Ці речі можна лише пережити – от тільки, не дай Боже, пережити їх будь-кому вочевидь…
Кинджальний вогонь встановлених на махновських тачанках «Максимів»… Як описати рій свинцевої смерті, що стрімко летіла назустріч загону?! Кулемет «Максим» заслужено вважається автоматичною зброєю, що має дивовижну точність і кучність бою – недарма, ведучи мову про результати його стрільби, багато ветеранів різних воєн вживали те саме визначення: «косить». У військовій історії відомі випадки, коли ці кулемети буквально викошували цілі підрозділи, чи – змушували їх панічно тікати. Ніжинські міліціонери не побігли, не втекли…
Як передати жах кінної атаки, що навалювалася на піший стрій у відкритому полі?! Як передати відчуття бійця, під ногами якого здригається і стогне земля, і який бачить кавалерійську лаву, що мчить на нього, і лише одним своїм порухом здатна змести, розтоптати, перетворити в криваві бризки, втоптати в пилюку бездиханне тіло? Але ж над головами вершників уже здіймаються гострі шашки, і сонце, що виграє на лезах клинків, сліпить очі, ніби подаючи сигнал: «Це мчить на крилах вітру твоя смерть! Тікай! Сховайся! Закопайся в землю! Або – загинь…»
У далекі 1920-ті роки, коли танки були ще військовою екзотикою, а важкі й неповороткі бронемашини застосовувалися також досить рідко, саме кавалерія була тією силою, протистояти якій у полі піхота, як вважалось, не могла в принципі. Атаки кінноти наказувалося відбивати на заздалегідь підготовлених, добре укріплених позиціях: з окопами, кулеметними гніздами, бажано прикритими перешкодами з колючого дроту, а найкраще – за підтримки польової артилерії. В крайньому разі, захопленим зненацька (припустімо, на марші, як у ситуації, що склалася під Дорогинкою) кавалерійською атакою піхотинцям треба було шукати сховище в лісі, в населеному пункті, на висотах – одне слово, використовувати на місцевості будь-які можливості, здатні позбавити кінну лаву її страшної переваги. Якщо цього не відбувалося, кіннота, набравши на льоту величезної швидкості, завдавала таранного удару, спроможного рознести на шматки навіть наймонолітніший піхотний стрій.
У ніжинських міліціонерів жодної із перелічених вище можливостей не було. Окопів посеред поля за лічені секунди не нариєш. Найближчий ліс синів тоненькою смужкою на далекому-далекому обрії. А щодо населених пунктів… Між Дорогинкою і ними якраз і була лавина махновців, яка неслася зі всіх сил. Щоправда, не так уже й далеко розкинувся хутір Синдаревський, на якому, мабуть, можна було хоч якось закріпитися. Та відступати до нього довелося б кілька кілометрів все по тому ж, цілком відкритому і рівному полю. І, найпевніше, цей відступ неминуче перетворився б на бійню.
А втім, був іще один вихід… Втікати! Кинути об землю важенну гвинтівку, патронні сумки, зірвати з себе все, що заважало дати драла зі всіх сил – і здатися на швидкість ніг, на те, що гостра шашка першою вп’ється не в твою спину, а в спину того, кого ти ще сьогодні вранці називав своїм товаришем. А тим часом ти встигнеш виграти в смертельній гонитві ще сто, двісті метрів, і в підсумку доберешся до якоїсь канави, в якій сховаєшся. І там, тремтячи, лежатимеш, намагаючись якомога глибше погрузнути в болото і не чути криків тих, кого вбивають, і переможного гикання їхніх переслідувачів. Просякнутий потом, брудом, страхом, забувши про мужність, обов’язок, честь, але – ЖИВИЙ…
У принципі, сценарій того бою міг би прорахувати заздалегідь і слухач кавалерійських курсів «Постріл» – причому, з мінімальною похибкою. Все повинно було б відбутися приблизно так: захоплені зненацька в полі атакою кінноти, міліціонери і червоноармійці, зробивши кілька пострілів по махновцях, розбігаються на всі боки. Добивши дорогою всіх втікачів, які потрапили під шаблі, бандити на їхніх плечах, вриваються спочатку в Талалаївку, а потім, перевівши подих, атакують Ніжин, в якому, найпевніше, ніхто нічого ще не знає про трагедію, що сталася, і про розгром.
Чи був би Ніжин в результаті захоплений? Найімовірніше – так! Не можна забувати про те, що сили махновців, як мінімум, УТРИЧІ переважали залишений для захисту міста загін у двісті чоловік. До того ж, бандити були б натхненні щойно здобутою перемогою і лізли б, що називається, напролом. Відомо, що в багатьох випадках саме вольовий «запал» нападників і вирішує результат бою набагато надійніше, ніж навіть чисельна перевага чи краще озброєння (які, не варто забувати, також мали місце). Імовірно, саме так і сталося б. От тільки нічого цього не було – ні втечі, ні розгрому, ні легкого тріумфу бандитів. Був страшний, тривалий і героїчний бій…
Зі спогадів Походні В. З., учасника бою:
«Момент був дуже тяжкий і загрозливий. Спочатку не лише окремі бійці, навіть і командири здригнулися, розгубилися, що, звичайно, загрожувало в умовах паніки загибеллю загону. Один з командирів, начальник Вертіївської міліції Яків Васильович Загуменний проявив у цьому бою високу мужність, відвагу і холоднокровність. Побачивши бандитів, що скакали в атаку, не залишив своїх бійців у смертельній загрозі. Він зупинився, взяв на себе керівництво найближчої від нього групи бійців і наказав відкрити вогонь по бандитах. Почався запеклий бій. Наслідуючи особистий приклад Загуменного і виконуючи його впевнену команду: «Шикуйся в коло! Вогонь!», група міліціонерів та червоногвардійців на чолі із Загуменним відкрила вогонь… Так було відбито першу атаку… Але наш загін не встиг зайняти кругову оборону в полі і використати вогонь своїх кулеметів для відбиття атаки ворога. Бандитська кіннота налетіла на нас із флангів, оточила наш загін і розбила його. Близько ста червоногвардійців і міліціонерів загинули в тому тяжкому бою. Товариш Загуменний… був оточений, а останню кулю пустив собі в скроню…»
Приблизно та ж картина бою описана й у рапорті Наума Точеного, який він подав згодом:
«Після півторагодинного бою наша піхота через непридатність кулеметів, почала відступати. Під час цього відступу банда мала перевагу в кінноті, вона прорвала наше розташування і вивела з ладу ряди кінноти, яка після цього була нездатна чинити опір. Усіх полонених бандити порубали… Особисто я і п’ять кінних міліціонерів залишилися в районі бою і були відрізані та притиснуті до болота. І лише завдяки знанню місцевості з великими труднощами ми прорвалися з оточення…»
Цікаво, що в усіх спогадах і рапортах, що стосуються бою під Дорогинкою, однією з причин розгрому загону називається відмова всіх трьох наявних у нього кулеметів.
Відтворюючи крок за кроком ці трагічні події, ми ставимо запитання: «Чи могло таке статися?» Як виявилось – цілком… Ще в попередній публікації я згадував, що на озброєнні міліцейського загону були ручні кулемети «Шош», а якщо наводити їх справжню назву – «Chauchat C.S.R.G. Model 1915». Ось що пише про цю «диво-зброю» всезнаюча «Вікіпедія»: «Застосована в кулеметі схема автоматики з довгим ходом ствола обумовила дуже низький темп стрільби. Як боєживлення використовувався унікальний на той час секторний напівкруглий магазин, який був одним із найслабших місць зброї – нерідко останній патрон перевертався задом наперед і спричиняв заклинювання зброї. Кулемет Шоша взагалі вирізнявся невисокою надійністю, чутливістю до забруднень, складністю у виробництві та обслуговуванні».
А ось ще одна цитата:
«Напевно, у світі автоматичної стрілецької зброї знайдеться не так вже й багато моделей, що заслужили славу не своїми бойовими перевагами, а швидше, навпаки, негативними рисами характеру. Типовим представником цієї групи вважається ручний кулемет системи Шоша (Chauchat) зразка 1915 року… Недоліків у системі Шоша виявилось набагато більше, ніж переваг… До слів «ручний кулемет «Шоша» в солдатських окопах прилипли слова: «поганий за якістю, ненадійний за конструкцією»… «Шош» зовсім не був пристосований для стрільби в окопних умовах: бруд, вода неминуче проникали всередину кожуха й особливо магазина – широкі вирізи в його правій стінці всіляко тому сприяли.
Гнів і роздратування солдатів викликала ще одна особливість C.S.R.G.: він виявився неперевершеним за кількістю затримок і відмов під час стрільби. Реальна бойова швидкострільність не перевищувала 60 вистрілів за хвилину, і це при автоматичному вогні! Виходило, що автоматична стрільба мало чим відрізнялась від самозарядної: кулеметна черга часто обривалась після першого ж пострілу – патрон перекошувався чи порушувалась робота автоматики. Часто кулеметники відмовлялись від таких «метальників куль» і брали в руки звичайну магазинну гвинтівку. Вести влучний вогонь із «Шошів» також було вкрай незручно… Підводила і якість виготовлення зброї».
Як і чому саме ці кулемети опинились у міліціонерів? Чому їх не забезпечили надійнішою зброєю? Нині про це вже не дізнатися. З упевненістю можна стверджувати лише те, що, швидше за все, злощасні «Шоші» зберігалися в ніжинському арсеналі, як трофеї після радянсько-польської війни, в якій, якщо вірити історико-архівним даним, вони використовувались тисячами. Що ж – вже 90 років тому життя довело, що ціною забезпечення і озброєння міліції «за залишковим принципом» стають, насамперед міліцейські життя…
А втім, там, де відмовила зброя, не здригнулись людські серця. Протриматися на відкритій місцевості проти сил кінноти, яка переважала в п’ять разів – це не «лише півтори години», це – цілих півтори години! Це – неймовірний героїзм, фантастична стійкість і мужність, незрівнянна військова майстерність. Саме ці дев’яносто хвилин і той відчайдушний опір, який чинили працівники міліції Ніжинського повіту махновцям, назавжди поставили хрест на їхніх планах щодо захоплення Ніжина. Проріджена міліціонерами, які вмирали під Дорогинкою, які не здалися, банда зрозуміла – з ТАКИМИ захисниками міста їх не взяти…
Зграєю скажених псів махновці кружеляли навколишніми селами – Лосинівкою, Макіївкою, Носовкою. Вони вривались туди, грабували, вбивали – і, насамперед, знову гинули працівники міліції, які намагалися захистити своїх односельців від бандитів. Та це була вже агонія смертельно пораненого звіра. 3 травня біля села Лихачов банду перехопив міліцейський загін, підсилений військовими частинами 546-го полку, і її в жорстокому бою практично повністю знищили. Жалюгідні рештки безславно розсіялись…
Загиблих героїв ховали 1 травня 1921 року. Земля Ніжина прийняла своїх рятівників під звуки ніби ридального «Інтернаціоналу» і залпи прощального салюту. У міському парку над свіжою братською могилою відбувся траурний мітинг, а традиційні для Дня солідарності трудящих концерти і масові гуляння були відмінені. Місто оповив траур за тими, ціною чиїх життів воно не перетворилося в згарище.
На могилі був споруджений пам’ятник. Його історія цікава сама собою – перший монумент, встановлений незадовго після поховання, сам став жертвою. Фашистській нечисті, яка окупувала нашу землю, була настільки нестерпна і страшна пам’ять про героїв-міліціонерів, що вони його знищили. Після визволення Ніжина пам’ятник відновили, за ним доглядали не лише працівники міліції, а й місцеві школярі. А втім була одна проблема – боєць, що стояв на постаменті, виглядав (за деталями обмундирування та іншим), як солдат Великої Вітчизняної! Очевидно, скульптори, не розібравшись до пуття, створили фігуру за тими ж лекалами, що і полеглим героям Великої війни, які сотнями споруджувались тоді по всій нашій країні. Після звернення ветеранів про те, що пам’ятник не відповідає реаліям часу, про події якого покликаний нагадувати, і до чергової «жовтневої» ювілейної річниці монумент був ще раз поновлений і набув того вигляду, як виглядає і по цей день – брила червоного граніту, з якої виступає профіль у знаменитій «будьонівці» – вірній прикметі далеких 20-х.
Не можна не віддати належного владі і простим жителям Ніжина – пам’ятник не постраждав ні за часів не будь згаданої проти ночі «перебудови», ні в недавні роки, коли деяких вітчизняних політиків охопила така пристрасть до руйнування без розбору всіх пам’ятників радянських часів, наче їхніми ідейними натхненниками були… читайте вище – хто.
Біда виявилась в іншому – невблаганний час з року в рік стирав людську пам’ять, як морська хвиля камінь, наповнюючи її новими подіями, іменами, датами. Подвиг ніжинських міліціонерів почав нехай і не забуватися, але ставати для нових поколінь чимось неймовірно далеким, знеособленим і абстрактним. Хтось, десь, колись-то…
Дедалі менше жителів Ніжина, проходячи щодня повз пам’ятник, на якому викарбувано «Вічна слава працівникам ніжинської міліції, які віддали своє життя в боротьбі за радянську владу», знають про те, що загинули міліціонери, які упокоєні під цим пам’ятником, не за якусь абстрактну «владу», а захищаючи ціною свого життя конкретно їхніх прадідів і прабабусь. І, в кінцевому підсумку, дали право на життя саме їм, тим, котрі спішать сьогодні у своїх, таких важливих справах.
Звичайно, забули не всі. В Ніжині ми знайшли нащадка одного з дивом уцілілих героїв битви під Дорогинкою, Григорія Вікторовича Клунка – Валентина Мушкетика. З величезною теплотою згадав він про свого прадіда, котрий не раз розповідав йому про події тих далеких днів. Нині ці розповіді слухає донька Женя.
Час змінює все – життєвий устрій і політичні гасла, які здавалися колись непохитними, географічні кордони і навіть самі назви держав. Майже сотня років – чималий період… Та, дивлячись у яскраві, як весняні квіти, оченята праправнучки одного з героїв бою під Дорогинкою, розумієш, ЗА ЩО гинули в далекому 1921-му українські міліціонери. Адже є в цьому світі справді вічні цінності, які ніколи не змінюються. За них і сьогодні готові віддати своє життя їхні далекі нащадки, українські міліціонери ХХІ століття – за рідну землю і за її майбутнє, що дивиться на нас чистими дитячими очима…
Олександр ІВАЩЕНКО, «Моменти»
-
28/08/2015 10:46
Кров для бойових побратимів
-
28/08/2015 10:45
У контексті домовленостей
-
28/08/2015 10:45
На Київщині – експеримент
-
28/08/2015 10:44
Технології дарують час
-
28/08/2015 10:44
Нагороди – достойним
-
17/08/2015 12:28
Мисливці за представницьким класом
-
17/08/2015 12:27
Підробки продавали в Інтернеті
-
17/08/2015 12:27
«Адідас» одеського пошиття
-
17/08/2015 12:26
«Сувеніри» з АТО
-
17/08/2015 12:12
Румунські колеги допоможуть створити гірські підрозділи Нацгвардії
Усі новиниПередрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на imzak.org.ua