Так гартувався "Кобальт"
Про афганську війну, як звично називають участь радянських спецслужб та армії у спершу примусовій зміні влади в цій країні, а потім силовій підтримці «революційно-демократичного» режиму, написано і сказано чимало. Відомі деталі підготовки і проведення підрозділами КДБ та ГРУ захоплення ключових об’єктів у Кабулі і те, що потім з того вийшло. Революція захлиналася у крові власного народу. Потрібна була допомога союзника – «великого брата», який вміє не лише будувати дамби і газопроводи, а й вправно воювати. Тоді СРСР «за річку» десантував військо. Коли шураві прийшли зі зброєю в руках, про нещодавню дружбу афганці, що ставали моджахедами, поволі забули. «Раптом» виявилося: партизанській тактиці повстанців протиставити нічого. Терміново виникла необхідність не лише в 18-20-літніх солдатах, а й у досвідчених розвідниках, оперативниках, аналітиках, котрі знають, як працювати у ворожому криміналізованому середовищі.
Дружина і діти – стимул для повернення
1980-го з’явився овіяний славою підрозділ КДБ «Каскад» (його бійців називали «каскадерами»). Так склалося, що про інше формування, тоді ж створене з особового складу МВС СРСР, яке називалося «Кобальт», ми знаємо значно менше. З-поміж тих, хто був у складі першого «Кобальту», є й наш земляк – Володимир Павловський, який все життя віддав карному розшуку, а нині очолює правління консорціуму «Сатурн-К».
Нагадаємо історію «Кобальту», упродовж «каденції» якого (міліціонерів відряджали на півроку) Афган пройшло понад 3 тис. правоохоронців Країни Рад. Загалом, одна ротація налічувала до 600 осіб, поділених на 23 групи й дислокованих у провінціях (Афганістан трішки більший за Україну), а також тих, хто перебував у резерві в Кабулі. Кістяк загону складали досвідчені сищики, які мали головне завдання – створити царандой (афганську поліцію) і батальйони захисту революції. Тобто, місію планували як дорадчо-інструкторську під орудою «Каскаду». Насправді «кобальти» розбудовували блокпости, налагоджували агентурну та оперативну діяльність. Першим командиром загону став генерал-майор міліції Бексултан Дзіоєв.
– Мої дід і батько були військовими, – розповідає Володимир Павловський. – Я ж начитався детективів і теж став офіцером, але міліції. Причому, потрапив у її горнило – карний розшук. До того був дружинником, служив у повітрянодесантних військах недалеко від дому, де жила сім’я, – тобто, у Фергані. Загалом, ми багато поїздили за татом – Крайня Північ, Сибір, Далекий Схід, Москва, Середня Азія… Кар’єру в «органах» розпочав в Узбекистані – у Ферганському обласному УВС. Дослужився до чільника відділення «А» у званні старшого лейтенанта. Але батько вирішив повернутися на батьківщину – у Черкаси, де я став старшим оперуповноваженим, а згодом очолив відділення. Навесні 1980-го з Москви прийшла рознарядка: для виконання важливого завдання були потрібні оперативники. Невдовзі ми зрозуміли: шукають охочих поїхати в Афганістан. Оскільки я жив у Середній Азії, знав тамтешні звичаї, мову, був кандидатом у майстри спорту зі східних єдиноборств, то мене першим і викликали в кадри з «цікавою пропозицією». Чесно кажучи, про нашу присутність у цій країні правди не писали, тому багатьох сищиків звабили романтика й бажання взяти участь у наданні інтернаціональної допомоги. Мені теж неймовірно «закортілося», та й батьки були не проти. Підтримала і дружина, хоч у нас тоді й підростало двоє дітей: син та дочка. До речі, одруженим віддавали перевагу – щоб був стимул повернутися…
Війна – війною, а день народження – і в окопі свято
Поволі вималювався абрис «роботи». Майбутні «кобальти» з України їхали до Києва, а потім – у Москву, де з ними ґрунтовно працювали хлопці з ГРУ і ЦК КПРС. Дехто на етапі попереднього вивчення відмовився випробовувати долю в чужій країні. Із Білокам’яної кандидати потрапили в Ташкент, затим – у табір підготовки, де вивчали підривну і диверсійну справу, афганську культуру, проводили нічні стрільби. Муштрували неймовірно, причому, під опікою самого генерала ГРУ Бочарова. Під його керівництвом група Павловського перебувала і в Афгані. Як згадує оповідач, лише на їхню базу прибуло 200 сищиків і снайперів ВВ з усього Союзу. Перекладачами стали колеги з Нагірно-Бадахшанської автономії Таджикистану, у Павловського – дільничний-таджик. Там же він зустрівся і з Сергієм Червонопиським – майбутнім генералом, головою Держкомітету у справах ветеранів.
– Вишкіл ми отримували винятково в ізольованих групах, – продовжує колишній «кобальтівець». – Потім зрозуміли: роз’єднували спеціально, щоб не знали один одного. Мій загін, в якому було майже 80 чоловік, готували для роботи в кабульському регіоні. Ніхто не знав, хто виживе…
Їхній Іл-76 приземлився в Кабулі о 4-й ранку 8 вересня. Капітану Павловському тоді виповнилося 32 роки. Війна – війною, а день народження – і в окопі свято. Хлопці, потрапивши в розташовану неподалік аеродрому частину, трішки пригубили «гіркої», вломили ташкентського хліба. Майже одразу дізналися, що братимуть участь у бойових операціях. Деякі офіцери, які вважали, що їхня роль – бути радником, відмовилися ризикувати. З них зірвали погони й відправили в Союз. Іншим довелося жити в наметах, оточених «колючкою» і сигнальними пристроями.
За всяку ціну. Бо треба!
Дебютували «кобальти» спільними рейдами з армійцями й диверсійними вилазками із «каскадерами». Духи-снайпери одразу вираховували командирів по тому, хто з учасників операції активно жестикулює – їх вбивали першими. «Кобальт» опікувався полоненими. Останніх допитували – достовірна інформація про моджахедів особливо цінувалася. Оскільки в афганських буцегарнях затриманих не годували (про це думала рідня), то для отримання наводки операм інколи вистачало візиту до камери із харчем. Налагоджували стосунки і з допомогою сувенірів із символікою Олімпіади-80. Робили все можливе, щоб тих «язиків» «заглибити» до підпілля бойовиків й примусити працювати на шураві. Усі розуміли: від того, як вони спрацюють, залежить безпека тисяч людей. Звісно, повстанці теж викрадали радянських військовиків і представників спецслужб. Це війна, а її без втрат не буває…
– Шураві до війни поважали – вони будували інфраструктуру. Коли ми прийшли зі зброєю, все змінилося. Інколи нас ображали, доходило до погроз, навіть діти кидали камінці. Але ми виявляли стоїчність, рятуючи і тих дітей, які бралися за зброю й гралися в дорослі ігри, стріляючи в нас. Особливого страху не було. Було відчуття небезпеки, яке не зникло навіть у Союзі. У Кабулі тоді почали ставатися НП – приміром, вибухи в різних установах, – веде далі Павловський. – Ми перейшли на суто оперативну роботу: змінили військовий антураж на цивільний, відпустили бороди. Діяли практично самостійно, бо куратор із ГРУ дислокувався в приміщенні МВС Афганістану і з ним зустрічалися лише зрідка. Однак тоді ще були сприятливі умови для налагодження контактів і «вмонтування» своїх агентів, бо війна і неприйняття радянської присутності гостро не відчувалися. Спосіб отримання вісточок із підпілля часто був схожим на торг інтересів. Така ж специфіка є і в Україні: не кожен кримінальник співпрацюватиме з «органами», але треба шукати підходів. Звісно, в Афгані часто ризикували, особливо, коли без серйозної підтримки йшли в народ. Наприклад, хтось із наших домовився про зустріч із «джерелом» у дукані. Коли наставав час «ікс», його вбивали дорогою до явки моджахеди.
– Невдовзі частину групи, 13 чоловік, направили за 200 км на Північ – у Черікар, центр провінції Парван, де активізувалися каравани духів, а наші склади зброї висаджували в повітря, – продовжує оповідач. – Там ми не тільки влаштовували нічні засідки на душманських манівцях, а й створювали відділи царандою. Відтак довелося тісно контактувати із місцевим людом. Треба було за всяку ціну знайти людей, які працювали б на нас. Зокрема, вояків вчили спілкуватися із затриманими й агентурній роботі. Мені підпорядкували відділення афганців – я намагався їх вишколити. Це було непросто, бо поміж офіцерами, які належали до різних політично-кланових груп (Парчам і Халк), що ворогували, спалахували конфлікти. Як і в будь-якій війні, замішаній на ворожнечі, розбрат використовували наші спецслужби. Зрештою афганців навіть привчили пити кишмишівку (самогон) та їсти сало. До речі, якось дружина військовим радникам передала кілька кіло сала. Оце було свято! А якщо серйозно, ми вилучали зброю, яку постачали американці, пакистанці, китайці, шукали будь-які відомості про шпигунів, розкривали крадіжки, вбивства, теракти, викривали наркокур’єрів – з останніми, до речі, царандой вчиняв доволі жорстоко. Їздили ми «нивами» без жодного натяку на броню. Кулі ті бляшанки прошивали наскрізь. Просто на крісла навішували бронежилети – і так захищалися. Ззаду відчиняли дверцята й розміщували там розрахунок кулемета. Цікаво, та водіями тих «тачанок» були афганці. Якось одного з них викрили у зраді – він працював на банду. Шофера передали місцевій розвідці ХАД – його без церемоній розстріляли.
«Кобальту-2» передали досвід, зв’язки і… труни
У жовтні з «Кобальтом-1» сталася трагедія. Під час операції ризько-російська група потрапила в бійню. Група відстала від основних сил, і вночі її оточили та пошматували. Живими залишилися одиниці, серед них – Михайло Ісаков з Риги, який отримав звання Героя Радянського Союзу. Загинув і товариш Павловського – вони мешкали в наметах поряд. Це були перші «вантажі 200». Відтоді «кобальтам» заборонили рейдувати з армією – надалі вони працювали почасти самі, або з «Каскадом». Звісно, були доволі безглузді інциденти – особливо через незнання місцевих звичаїв.
– «Кобальту-2» ми передали досвід, зв’язки і… труни. Колег здивувало, що в одному з наметів було складовано десятки трун «про запас», – каже Володимир Павловський. – Багато хто з новоприбулих, як і ми, розраховував на таку собі дорадчу діяльність у постреволюційній країні, за яку ще й пристойно заплатять…
Повернувся Павловський у квітні 1981-го майором. Дружина майже рік витягала з депресії, лікувала хребет і ліву ногу. Каже, що пощастило: особливо не хворів, серйозних поранень не отримав, якщо не брати до уваги контузії, коли на міні підірвалося авто. Тоді нікого не вбило, але у вантажівці постраждали майже всі. Днями екс-«кобальтівця» оперували – виймали осколок, що засів у животі. Не менше ран – ножових і кульових – Володимир Павлович отримав на мирній службі, бо не боявся затримувати озброєних лиходіїв. Якось на міжміський автобус напали розбійники, які хотіли забрати гроші. У салоні тоді був і Павловський. Не всидів – втрутився. І дістав ножем у горло: лезо пройшло в кількох міліметрах від сонної артерії. Та «вирубив» обох злочинців.
Воїн – то не професія, а покликання!..
Геннадій КАРПЮК, «Моменти»
