Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Досвід
26/02/2011 15:20

Міліціонер до мозку кісток

Січневого ранку в центрі Сум тонкою кригою річки Псел повз чоловік у міліцейській формі. У правій руці – триметрова гілляка. Погляд – і скелю зрушив би! З мосту на нього витріщалося зо два десятки випадкових перехожих, а з берега все це дійство фіксували на відеокамеру. Гадаєте, то черговий фільм про відважних вартових порядку знімали? А зась! То 41-літній працівник прес-служби міської міліції Володимир Кузьменко приїхав разом із журналістами робити сюжет про крадіжки чавунних огорож з мостів, але волею долі став героєм зовсім іншого сюжету. Життєвого. В якому не було команд: «Почали!» і «Стоп! Знято!», повторних дублів та вибору вдалого ракурсу. Була тільки людина в ополонці, що кожної миті могла піти під воду. І рішення – прийти, чи то пак, приповзти їй на допомогу. А камера виявилася лише випадковим свідком – як і ті два десятки перехожих на мосту…

 

Бабусю, ти зараз стоїш? – випалило струнке дівча, ледве дочекавшись відповіді у слухавці.

– Так, стою…

– Ну тоді, бабусю, сядь!

– А що сталося? – від хвилювання літня жінка й справді почала повільно опускатися у крісло.

– А ти знаєш, що наш тато сьогодні людину врятував?!

Так дочка Володимира Кузьменка переповідала його неньці приголомшливу новину, про яку сама кілька хвилин тому випадково дізналася з… телевізійного сюжету. Бо ж батько як ще по обіді додому повернувся – ні пари з вуст. Щось там клопотався по квартирі, але вона й уваги не звертала: готувалася до завтрашнього іспиту. Тільки ввечері звела брови:

– Чого це в тебе, тату, форма мокра?

– Та, виправ... – одказав ніяково.

А сам мовчить, що однострій намок ще вранці, коли крихкою кригою на порятунок повз. Що, заскочивши додому з морозу, думав швиденько його прополоскати й висушити, аби «сліди замести», та на біду в місті колектор прорвало і кран лише «рохкав». Що бігав з відрами аж до джерела… Мовчав, як партизан. Та замість нього сказали інші – вже наступного дня майор міліції, котрого в Сумах і без того добре знали завдяки його про­світницько-профілактичній роботі, став головним місцевим героєм.

До Харківського моста вони приїхали втрьох. Доки оператор розкладав штатив і намагався прилаштувати триногу залізяку на слизькому засніженому узбіччі, Володимир із напарником обговорювали деталі майбутньої зйомки. Аж раптом журналіст махнув рукою: «Дивись!» За півсотні метрів від них, прямо посеред моста якийсь чолов’яга поспіхом забирався на головний об’єкт їхньої уваги – чавунну огорожу. «Невже зараз стрибне?!» – тільки й зміг вимовити міліціонер, як незнайомець зіскочив з неї на трубу теплотраси, що пролягала попід мостом, і став балансувати.

У ту ж мить Кузьменко, неначе досвідчений олімпійський чемпіон на постріл стартового пістолета, рвонув до чоловіка – тільки б встигнути, встигнути схопити його хоч за комір! Вибіг на міст. От лихо: не видно ж за тою огорожею – стоїть він там ще чи ні?! Метрів зо двадцять промчав, аж ззаду телевізійники гукають: «Володю, він уже плигнув!» На місці розвернувся – і бігом до річки. На ходу телефон витягнув, рятувальників викликав, та їм же ще доїхати треба!.. А той, бідолаха, раз пірнув із головою, другий. І руками за лід хапається – вже й топитися передумав. Жити хоче!

Що ж робити? Стояти на березі, спостерігаючи за його бовтанням, і чекати на рятувальників – а раптом устигнуть? Шукати поруч когось сміливішого, відважнішого, хоробрішого – чи то пак дурнішого, бо кому захочеться лізти на кригу й ризикувати власним життям? А, може, взагалі не заважати чоловіку втопитися – по суті, він же за цим сюди йшов? Дарма, що передумав, – раніше думати треба було…

Володимир і досі не може пояснити, чому, але тоді відчував себе відповідальним за життя того незнайомця. І річ навіть не в міліцейських погонах: наш герой раптом чітко усвідомив: якщо він зараз не встигне врятувати цю людину, то до кінця життя носитиме в душі нестерпний тягар провини. Перед цим хлопцем, його рідними та, зрештою, перед собою – бо міг же врятувати. Бо дуже добре, не з чужих слів, знає ціну життя. Знає, що його не повернеш ні за які кошти… Щойно опинившись на березі, Кузьменко скинув бушлат, шапку, виламав вербову гілляку і ступив на кригу. Поперед себе постукав палицею – наче міцна – й пішов. Уже на третьому кроці під ногами почувся зловісний тріскіт. «Лягай, лягай!» – кричав хтось із мосту. Та він і сам знав, що лягати треба – з фізики хоч і «трійку» мав, але елементарні закони щодо розподілу ваги добре пам’ятав. А крига ж місцями засніжена, де-не-де взагалі вода проступає… Хоча, що вдієш? Ліг та поповз – добре пластувати ще радянська армія навчила. Синій однострій за мить набрався крижаної води й липнув до тіла.

Черевики поволі перетворювалися на снігозбиральні «машини». Але в ті хвилини сміливець усього цього просто не відчував – він увесь зосередився на чоловікові, котрий, наче поплавок, раз по раз випірнав із ополонки. Кожен подоланий міліціонером метр збільшував його шанси на життя – життя, яке тепер йому так не хотілося втрачати і яке цей відчайдушний майор узявся йому подарувати. Хрусь! Під рукою Володимира, як картковий будиночок, розкришилася крига, обмочивши його лівицю до ліктя. Не запанікував – спокійно взяв трохи убік. І давай чолов’ягу підбадьорювати: мовляв, витягну, обов’язково, ти тільки тримайся… Той, напевне, через шок, не міг вимовити ні слова, однак, дякувати Богові, швидко й міцно вхопився за простягнуту йому палицю. Задкуючи, міліціонер витяг його з крижаного «полону». І вже за мить заціпенів: незнайомець підвівся на ноги й рушив до нього! «Ну, все! Тепер точно удвох утопимось. А мене ж на завтра сестра на весілля запросила…», – блискавкою сяйнуло в голові. І тут знову хтось із мосту: «Лягай! Бігом лягай!». Допомогло. Так повзком, повзком до берега і дісталися… А там ще ні «швидкої», ні еменесівців. Ошелешені телевізійники чоловіка під руки взяли й повели до найближчої споруди – магазину піротехніки. Там якусь ковдру знайшли, чаєм напоїли – гуртом бідолахою опікувалися, поки лікарі не приїхали. Потім роз’їхалися й самі: Кузьменко попрямував додому форму в порядок приводити, а журналісти – сюжет у вечірній випуск готувати. Тільки вже не про крадіжки чавунних огорож, а про вчинок героя. Героя, що опинився серед них. Котрий, до речі,   таким себе не вважає, ніяковіє від уваги й узагалі просить якомога менше згадувати про нього в цій історії. Позаяк відгуки про свій вчинок довелося почути та побачити різні: якийсь «доброзичливець» навіть написав, що міліціонери – такі недобрі дядьки – взяли й самі… усе влаштували! Уявляєте: знайшли десь безумця, котрий стрибнув з восьмиметрової висоти на лід, та ще й примусили повзати кригою швидкоплинної річки працівника своєї прес-служби, аби тільки покращити власний імідж! Після таких обвинувачень напрошується лишень одне запитання: а може, наше суспільство просто не готове до того, щоб його отак відчайдушно, без зайвих роздумів і власної користі рятували?

 

   Володимир Кузьменко вирушив на порятунок людині не заради подяк, нагород та визнання. І вже точно – не через телекамеру, що стояла за його спиною: він і без того має можливість хоч щодня з’являтись у її об’єктиві. Просто він переконаний: так на його місці вчинив би кожний справжній міліціонер. А він міліціонер – до нутра кісток.

 

Анна ТОРГОНЕНКО , «ІЗ»

друкувати

Коментарi

Усі коментарі
Додати коментар

Інші статті