Відомчі ЗМІ: вітраж чи дзеркало?

Корпоративні медіа – традиційні й визнані інструменти управління та формування довіри між керівництвом і працівниками відомства, структури, організації. У світовій практиці вони здебільшого є засобом комунікації колег, спілкування певної фахової аудиторії з широкою громадськістю або їхніми клієнтами, споживачами сервісу, партнерами поза вузькогалузевими межами. Також такі медіа створюють імідж респектабельності будь-кому, хто їх видає – від уряду й парламенту до окремого державного органу чи приватної компанії. Ми ж підготували низку матеріалів про різні медіа-засоби комунікації в поліції. Наразі поговоримо про друковані видання.

Виявляється, професія військового журналіста потрібна Україні

Корпоративну культуру через інформування й виховання персоналу, встановлення комунікації між складовими частинами таких великих структур, як МВС, творять видання на кшталт того, яке ви тримаєте в руках – тобто «Іменем Закону». Форми існування означених друкованих органів різні. В одних країнах, здебільшого на пострадянському просторі, це – директивна передплата або змішане фінансування (передплата + видатки з бюджету). А в інших – цілком бюджетні проекти, інколи значно залежні від цільових грантів. Приміром, у Збройних силах США тільки журналів зареєстровано понад 40. Свій журнал має піхотинець, миротворець, зв’язківець, і все це – на кошти з бюджету. Друковані ЗМІ мають поліцейські й такі міжнародні інститути, як поліція ООН (її вісник – «UN Police Magazine») та Інтерпол (з 1946-го його офіційне видання – «International Criminal Police Review»).

І відмовлятися від таких «дуже специфічних» видань у багатьох модернових країнах, наповнених різноманітними комерційними медіа й інтернетресурсами, ніхто не збирається. На відміну від пострадянського простору, відомчі видання силовиків у демократичних країнах – не інструмент пропаганди, а джерело офіційної інформації, майданчик обміну досвідом й обговорення певних проблем, порадник.

Звісно, українська традиція державних корпоративних ЗМІ багато в чому скопіювала ще радянські «креативні лекала», коли пропаганді, ідеологічному навіюванню й відвертому передруку рапортів про успіхи приділяли пріоритетну увагу. Але клонувала не елемент виховання, партнерства, а політруківський підхід «творення для своїх» стійкого відчуття абсолютного щастя від самого перебування в тій чи іншій галузевій «родині». Система прагла обігріти увагою всіх, але так і не достукалася до кожного. Конфлікт на сході України показав: наша держава зазнала відчутної поразки в інформаційнім протиборстві не лише на глобальному полі.

Виявилося: ми на Донбасі й у Криму за 23 роки практично втратили ціле покоління офіцерів і бійців силових відомств, про зв’язок з якими на духовному, ціннісному, навіть ментальному рівнях керівництво призабуло. Зовсім відмовлятися від інструментів ідеологічної роботи, що містять елементи патріотичного вишколу, дотримання високої моральної планки, маючи такого сусіда, як Росія, було недоречним. Декотрі люди у формі в час найлютішої української кризи не довіряли командам з Києва, не реагували самостійно відповідно до властивих їм повноважень та прав на ситуацію, бо їхні мізки давно «заточили» на зраду. Причин тут багато. Зокрема, ліквідація низки періодичних видань вузькогалузевого чи локального рівнів, відсунення реалій життя, всього наболілого на задвірки інтересів внутрішньої ідеологічної доктрини. Річ у тім, що інформаційна політика не передбачала модернізації підходів до формування корпоративних цінностей у безпекових відомствах, які стали чи не найбільшими осередками корупції й розкрадання. А діяльність прес-служб була і є в основному налаштована на творення зовнішнього іміджу серед позасистемної аудиторії. І лише коли почалася війна, знову згадали про підготовку військових журналістів. Виявляється, що й така професія Україні потрібна…

Ідеальний солдат у газетній обгортці

А от Росія доволі успішно вдосконалила залишену в спадок від СРСР машину формування «ідеального» солдата, міліціонера (поліцейського), офіцера тощо. У РФ проводили серйозні наукові розробки щодо поліпшення діяльності федерального МВС у сенсі відомчого книговидання й випуску друкованої продукції, призначеної для вирішення службово-бойових і правоохоронних завдань. Зокрема і в умовах воєнного конфлікту. Приміром, Георгій Почепцов у праці «Інформаційно-психологічна війна» зауважує на важливому значенні ЗМІ у формуванні інформаційного простору сучасних держав.

Можливо, приклад Росії декому видасться нині некоректним, та все ж нам не завадить подивитись і на їхній досвід хоча б з цікавості. У цьому світлі є примітною реалізована спроба зібрати всі головні медіа-ресурси поліцейського відомства в потужну структуру об’єднаної редакції МВС. Звісно, вона прославилася не лише вдалими проектами, а й неабиякими скандалами на кшталт звільнення її очільника Миколи Самохвалова й порушення кримінальної справи щодо його заступника Володимира Мироненка через підозру в шахрайстві й фінансових зловживаннях. Так от, товариство, зауважимо: відповідно до рішення уряду, цю міністерську редакцію з структурного підрозділу відомства перетворили на федеральний казенний заклад, що отримав повну самостійність у витрачанні коштів, виділених з бюджету на його утримання!

У складі об’єднаної редакції МВС РФ (почали створювати ще за часів СРСР) – газети «Щит и меч» (наклад 50 тис.) та «Опасный возраст», телередакція, радіостанція «Милицейская волна», періодичне видання «Кавказский меридиан», журнали «Полиция России», «Профессионал» (тираж – 30 тис.), «Экономический вестник МВД», «Медицинский вестник МВД», «Содружество», тижневик «Петровка, 38» і книжкова редакція. На виробництво фільмів, програм про російських копів зі скарбниці виділяють просто шалені кошти. Цікаво, що першим керівником згаданої редакції став 1990-го екс-заступник редактора ідеологічного відділу газети «Правда» Андрій Черненко. Він же у відомстві «доріс» до посади заступника міністра внутрішніх справ, а потім керував апаратом уряду, очолював фельд’єгерську службу, командував Федеральною міграційною службою, був віце-губернатором Санкт-Петербурга. І у званні генерал-полковника внутрішньої служби поставив крапку у списку звершень на чиновницькій ниві.

Загалом дебютним поліцейським журналом на російському терені стало щомісячне видання «Журнал Министерства внутренних дел Российской Империи», що бачив світ з 1829 по 1861 року, наклад якого зріс з 2 тис. до 5,3 тис. примірників. Практично в той же період почала виходити підписна газета «Ведомости Санкт-Петербургского Градоначальства и Столичной полиции», що проіснувала у форматі щоденки (!) до лютого 1917-го (загалом 78 років) з накладом у 4 тис. примірників. Ілюстрований тижневий журнал «Вестник полиции» друкували з 1907 до 1916 року.

Крім того, в Росії виходить раз у квартал спеціалізований журнал «Полицейская деятельность», у тематичному колі якого вивчення правових й організаційних проблем у службовій діяльності поліції, зокрема й за кордоном.

У Білорусі МВС видає газету «На страже» з 1931-го. Звісно, що в усі часи існування вона чітко відображала державну й відомчі ідеологічні доктрини, не вирізняючись особливою оригінальністю у виборі тем для публікацій. Хоча й у ній перо в молоді роки відточували доволі знані в республіці журналісти.

На азійських просторах колишньої радянської імперії органи правопорядку також зберегли «друковану спадщину». Наприклад, у Казахстані МВС з 1997 року видає журнал «Полиция.KZ» – наступник «Казахстанской милиции». Це доволі колоритне і на диво читабельне видання. Окрім традиційних для таких ЗМІ рубрикацій та прийомів, тут почасти вдаються до оригінальщини. Приміром, достойним наслідування є практика підготовки журналістами репортажів у жанрі «включеного спостереження», коли автор приміряє на себе не тільки форму працівника якогось підрозділу поліції, а й виконує його обов’язки, повністю вживаючись у роль вартового порядку.

Коротко оглянемо інші зразки друкованого поліцейського інформкреативу

Приміром, у Великобританії на теренах Англії й Уельсу з 1968 року бачить світ тижнева газета «Police Federation». Її видає своїм коштом Асоціація персоналу поліції для всіх поліцейських констеблів, сержантів та інспекторів. Поліція Федерації Англії та Уельсу – одна з найбільших асоціацій персоналу у Великій Британії. Тижневик докладно й вельми яскраво оповідає як про успіхи правоохоронців, так і проблеми, що турбують згадане колежанське коло. Наприклад, в одному з матеріалів ідеться про те, чи доречним є скорочення посад констеблів, коли економіка йде на підйом? І чи не варто переглянути за таких умов тарифну сітку оплати праці поліцейських у сенсі зростання окладів та формулу фінансування відділків. А в іншому порушено питання «латання» законодавчих пробілів, що заважають підтримувати офіцерів, які опинились у тяжкому життєвому становищі.

А загалом піонером британської поліцейської журналістики, а може й світової, було видання «Police Gazette». Газету друкували в Лондоні з перервами із 1797-го до 1840 року.

Дуже яскравим є журнал Департаменту поліції та прикордонної варти МВС Естонії «Radar», в якому є місце для репортажів, диспутів, зустрічей з важливими персонами. Видання виходить шість разів на рік накладом 7 тис. примірників (населення Естонії удвічі менше київського) на 56 шпальтах та має вебверсію. Воно надходить у великі бібліотеки, а своїм партнерам Департамент надсилає його поштою.

У ФРН головним друкованим органом поліції є щомісячний добротно «скроєний» журнал «Deutsche Polizei». А в сусідній Польщі перша поліцейська газета «Warszawska Gazeta Policyjna», видавали з 1845-го по 1915 рік у Варшаві польською й російською мовами. У Чехії служба превентивної діяльності МВС друкує на 50 сторінках журнал «Policie» – гарно оздоблений чудовими світлинами. У складі його редколегії – шість осіб, керівництвом, підготовкою й друком опікуються троє фахівців.

Найвідоміше американське «прополіцейське» видання – щомісячний журнал «POLICE Magazine» (вартість річної передплати у США – $25, Канаді – $40, іншому світі – $60). Його деклароване призначення – «постачати правоохоронцям усіх рангів інформацію, яка допоможе ефективно та професійно виконувати свою роботу, а головне – безпечно». Про це на його сторінках розповідають автори – зазвичай досвідчені копи й експерти. Тут є такі рубрики, як: «Кар’єра», «Банди», «Зброя», «Технології», «Патруль», «Виживання» тощо.

В поліції Ізраїлю також є друковані органи – «Мар’от а-міштара» («Дзеркало поліції») та академічний журнал «Міштара ве-Хевра» («Поліція і суспільство»).

А доки в Росії режисери серіально славлять тамтешніх «ментів», українська гумористична студія «Мамахохотала» вже оприлюднила в YouTube пробну серію комедійного серіалу «Нова поліція». Семихвилинний ролик складено з набору скетчів про поліцейських, які патрулюють вулиці Києва. Може, це й на краще…

Геннадій КАРПЮК, «Моменти»

друкувати

Коментарi

Cheryle 29/09/2015 13:28
Я прочитав вашу статтю вдруге, щоб я міг взяти всю інформацію Я згоден з багато з ваших поглядів, я насолоджувався цим. SuperiOmega
Rion 14/08/2015 14:59
Я не впевнений, де Youre отримання вашої інформації, але велика тема, я повинен провести якийсь час на вивчення більш чи розуміння більше Спасибі за великий інформацію я шукав цю інформацію для своєї місії. Micheal Baven 10/08/2015 10:06
Корисна Інформація. Nopalea Juice