П'ятниця, 11 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Із району АТО
26/06/2015 14:52

Сектор «М»: оборона – міцна, бойовий дух – ще міцніший

Мабуть, найяскравішим враженням з-поміж тих, що ми, група військових журналістів, отримали під час поїздки до підрозділів Південного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України, які нині виконують службово-бойові завдання в секторі «М» – на півдні району АТО, була сцена на одному з блокпостів: дотримуючись військових традицій навіть у фронтових умовах, командир одеського полку охорони громадського порядку НГУ полковник Віталій Данько привітав із підвищенням у званні двох підлеглих – військовослужбовців за контрактом, перед строєм бойових побратимів вручивши їм нові погони…

Зірки на погони «впали» на передовій

Для кожного професійного воїна присвоєння чергового військового звання – подія радісна, важлива й довгождана, а справді незабутнім є момент отримання первинного офіцерського звання. До миті вручення погонів молодшого лейтенанта старшина Костянтин Дойжа пройшов тривалий шлях: служив у Збройних силах, потім став контрактником внутрішніх військ МВС, після проходження підготовки в золочівському Навчальному центрі обійняв посаду старшини роти, вступив на заочну форму навчання до Національної академії НГУ, де в січні 2015 р. отримав диплом про вищу освіту й був призначений на офіцерську посаду командира взводу.

До слова, одеська частина НГУ є рідною не лише для Костянтина, а й для членів його сім’ї, адже дружина Анастасія служить тут на посаді діловода батальйону у званні старшого солдата, мати, Тамара Степанівна, – лейтенант-фінансист, батько, Василь Васильович, працює в полку водієм. Старший брат, старший лейтенант Віктор Дойжа також проходив службу в цій частині і свого часу звільнився з неї в запас. Після оголошення часткової мобілізації він домігся призову саме до лав рідного полку, і нині прагне змінити статус мобілізованого на укладений із командуванням контракт.

– Що й казати, стати офіцером я мріяв давно, – зауважує Костянтин Дойжа. – Ці зірочки я дуже цінуватиму. Тим більше, що одягнути їх мені довелося саме в районі АТО.

Старшині Денису Пашку військове звання «прапорщик» було присвоєно достроково – за відмінну службу, мужність і професіоналізм, які він, обіймаючи посаду старшини роти, виявив під час двох відряджень на Схід.

– Не буду приховувати: коли дізнався, що став прапорщиком, неймовірно зрадів – це ж нова сходинка у військовій кар’єрі! – каже Денис Леонідович. – Звісно, хочу «рости» й надалі. Однак це – не головне. Я родом із Криму, там живуть мої батьки й батьки моєї дружини. Тож нині найважливіше для мене, щоб Україна знову стала мирною і єдиною. Власне, саме для цього я вже втретє добровільно вирушив у район проведення АТО…

«Суворий комбат»

Саме так іменують між собою підлеглі командира батальйону миколаївського полку НГУ підполковника Олександра Коряйкіна.

«Це, мабуть, від того, що я мало усміхаюсь», – пожартував підполковник Коряйкін, із яким ми познайомилися на одному з блокпостів у секторі «М». Утім, за словами бійців, так із великою повагою називають офіцера за те, що він вміє тримати підлеглих «у кулаці». Проте тримає уміло, як вимагає того тонка і складна командирська наука.

Олександр Миколайович віддав ратній справі 27 років життя. Служив на Далекому Сході, у Монголії, у Групі радянських військ у Німеччині, згодом повернувся в Україну. Протягом року перебував у складі миро­творчої місії ООН у Сьєрра-Леоне, пішов на пенсію з посади командира танкового батальйону. А в лютому 2015-го був призваний за мобілізацією до лав Нацгвардії.

– Кажу від душі: коли був миротворцем в Африці, й уявити не міг, що війна прийде на українську землю, – зауважує підполковник Коряйкін. – Але, якщо це лихо вже сталося, обов’язок кожного чоловіка – захищати рідну країну. Мені дуже приємно й радісно від того, що в моєму підрозділі зібралися однодумці – справжні патріоти, які не на словах, а на ділі доводять, що готові відстоювати свою землю зі зброєю в руках!

Олександр Миколайович наголошує: «гарнізон» його блокпоста щодня наполегливо працює над зміцненням оборони.

– На війні треба бути готовим до всього, – зазначає комбат. – Проте я впевнений, що в разі ворожого наступу вистояти нам допоможуть не тільки добре обладнані окопи, а й міцний бойовий дух, віра в нашу перемогу!

 «Неодноразово перемагали на виборах – переможемо й на війні…»

Серед гвардійців, які несуть службу на блокпостах у секторі «М», ми зустріли двох людей, що донедавна очолювали органи місцевого самоврядування Миколаївщини, за якими вони були заброньовані на період мобілізації та воєнний час. Це разом із поважним віком давало змогу обом чоловікам цілком легально уникнути призову на військову службу у зв’язку з мобілізацією. Але в березні 2015 р. вони добровільно пішли захищати Батьківщину зі зброєю в руках, передавши на час служби свої повноваження секретарям сільрад.

Обидва зізнаються: поштовхом до цього рішення стало почуте від односельців, коли вони, відповідно до Закону і своїх посадових обов’язків, сповіщали військовозобов’язаних про виклик до військкомату…

Командир взводу однієї з військових частин Національної гвардії України лейтенант Валерій Поліщук до призову очолював Краснянську сільську раду Березанського району.

– Я кадровий військовий – 1992-го закінчив Владикавказьке вище військове командне училище МВС. Рік прослужив в одеській конвойній частині внутрішніх військ, потім до 2005 року працював у міліції. 2006-го переміг на місцевих виборах, став сільським головою, згодом земляки мене переобрали, – розповідає Валерій Миколайович. – Після оголошення часткової мобілізації мені довелося вручати повістки військкомату односельцям, і неодноразово я чув за спиною, особливо від жінок, мовляв: «Повістки нашим чоловікам носить, а сам служити не йде!». Скажу відверто: від таких слів на душі було гірко. Навесні не витримав – звернувся до військкомату з проханням мобілізувати мене як добровольця…

До району АТО лейтенант Поліщук прибув 12 травня – до речі, до складу зведеного підрозділу, який вирушав на Схід, до сектора «М», офіцер також «напросився» сам.

– Я йшов до війська не для того, щоб відсиджуватися в тилу, – пояснює своє рішення Валерій Миколайович. – До того ж маю бойовий досвід, оскільки ще курсантом ніс службу в районах міжнаціональних конфліктів у Нагірному Карабаху та Середній Азії. Переконаний: Донбас – це українська земля, і я повинен її захищати!

Лейтенант Поліщук запевнив: у нього та його однополчан високий бойовий дух, гвардійці щиро вірять у перемогу над ворогом (до речі, разом з офіцером служать шість його земляків з його району). Єдине, на що поскаржився Валерій Миколайович – він дуже сумує за родиною:

– Згадую, незадовго до дня, коли моя донька Ірина мала святкувати закінчення школи, вона мені телефонувала. Дізнав­шись, що я не зможу приїхати на її випускний, дуже засмутилася, навіть плакала. Однак сподіваюся: вона почула мої слова й розуміє, що її тато – офіцер, він має боронити країну…

Добровільно став до лав Нац­гвардії у зв’язку з мобілізацією і кривоозерський сільський голова однойменного району, нині – фельдшер військової частини НГУ старший сержант Юрій Сінчук.

– Очолюю сільську раду з 2002 року, загалом тричі перемагав на виборах, – розповідає Юрій Васильович. – Мабуть, це можна вважати оцінкою моєї роботи з керівництва життям громади. У мирному житті клопотів було чимало, адже в населених пунктах, підпорядкованих нашій сільраді, живуть майже три тисячі осіб. А потім на Сході почалася війна, я брав участь у проведенні мобілізації, зокрема розносив людям повістки. Торік влітку в районі АТО загинули два наші односельці, воїни Високомобільних десантних військ ЗСУ прапорщик Микола Люшенко та старшина Олександр Ладиженський. Земляки шанують їхню пам’ять – на будівлях шкіл, у яких вони навчалися, було відкрито меморіальні дошки. А я вирішив для себе: досить сидіти вдома. Потайки від рідних пішов до військкомату й попросився на службу…

– У мене дружина та двоє синів, вони дуже переживають через те, що я нині перебуваю в районі АТО, – зізнається старший сержант Сінчук. – Проте я не міг вчинити інакше. Мусив піти до війська, щоб показати приклад громаді і з гідністю дивитися в очі землякам, не почуваючись боягузом, який ховається від фронту тоді, коли країна в небезпеці…

«Ворога треба зупинити!»

Випускник Севастопольського національного університету ядерної енергії та промисловості Роман Пілявський деякий час працював на Южноукраїнській атомній електростанції, проте згодом відмовився від кар’єри інженера – далося взнаки захоплення змаганнями «Клубу веселих і кмітливих», яким, починаючи від студентських років, він присвятив понад десять років. Його шлях у шоу-бізнесі був успішним: участь в українському проекті «Real Cоmedy», ефіри на провідних телеканалах, згодом – роль лідера й соліста групи «ГадЖе Ти» та контракт з одним зі столичних продюсерських центрів…

Але чотири місяці тому пролунав телефонний дзвінок, на який Роман чекав з травня минулого року: це був наказ прибути до військового комісаріату для проходження медкомісії й подальшого призову на військову службу. 

– 2014-го повістку вручили моїй мамі в Южноукраїнську, де я як офіцер запасу перебував на військовому обліку, хоча й живу в Києві, – розповідає Роман Пілявський. – Дізнавшись про це, одразу з’явився за викликом, проте тоді мене не призвали – лише уточнили особисті дані, зокрема номер телефону. 

І ось – викликали знову. Цього разу я вже одягнув військовий однострій…

Чому він не намагався уникнути мобілізації та направлення до району АТО, хоча мав для цього безліч причин (маленька дитина, кар’єра у столиці), командир взводу однієї з військових частин Національної гвардії України лейтенант Пілявський пояснює просто:

– Я не хочу, щоб війна охопила всю Україну. Ворога треба зупинити! Шкода простих мирних людей на Сході, які хочуть жити в українській державі і страждають від дій сепаратистів – їм треба допомогти. А голов­не – якби сховався від призову, то все життя відчував би, що я – боягуз. Бути чоловіком – означає вміти брати на себе відповідальність, зокрема й за захист країни.

На завершення розмови, коли я попросив напарника сфотографувати Романа, той, беручись до роботи, зауважив:

– Та мені що, важко на кнопку натиснути?

Пілявський на це одразу ж пожартував:

– Головне, щоб так Путін не розмірковував!..

Присутні від душі розсміялися. Отак воно буває. У мирному житті Роман довів, що вміє веселити й розважати людей. А тут, на блокпосту в секторі «М», доводить, що є мужнім захисником своєї Вітчизни, яка покликала його до зброї у скрутний час.

Сергій ДІДИК, з району АТО.

Фото Олександра КОНОВАЛОВА

друкувати

Коментарi

Додати коментар

Інші статті