Майор міліції Микола ЖИГАНОВ: «Окуповану територію покинули ті міліціонери, які готові воювати»

У нещодавньому мирному минулому 39-річний уродженець та житель Луганська, випускник заочного відділення Національної академії внутрішніх справ майор міліції Микола Жиганов працював у Жовтневому райвідділі Луганського міського управління ГУМВС, обіймаючи посаду заступника начальника відділу дільничних інспекторів міліції. Щоденні службові будні керівника «шерифів» перекреслила «неоголошена війна», і нині Микола Анатолійович – досвідчений, у прямому сенсі слова, обстріляний фронтовик, за плечима якого – участь у багатьох запеклих боях, поранення і навіть «партизанська» робота «за лінією фронту».

У липні 2014 року, коли його рідне місто з усіма державними установами й підприємствами захопили озброєні бойовики-сепаратисти та зайди з сусідньої «братської» держави, які проголосили «незалежну народну республіку», майор Жиганов за наказом керівництва у складі групи колег залишився в окупованому терористами обласному центрі для виконання оперативно-бойових завдань. Разом із ним на нелегальне (з погляду сепаратистів) становище перейшов і його син. 21-річний Олександр Жиганов того страшного літа саме закінчив Луганський державний університет внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка та отримав розподіл на Одещину, проте, коли новоспечений лейтенант міліції побачив, що коять у нього вдома прибічники «русского мира», навідріз відмовився їхати в далеку, однак відносно безпечнішу, Південну Пальміру.

Протягом двох місяців ця міліцейська група була «головним болем» для сепаратистів, і з багатьох причин усіх деталей її діяльності повідомляти поки що не можна. Скажемо лише, що діяти доводилося за всіма правилами підпілля («явки», паролі, конспіративні квартири), і завдяки оперативній майстерності, допомозі патріотів з числа місцевого населення група зібрала багато цінної розвідувальної інформації та провела десятки успішних операцій.

Одним із пріоритетних завдань стала боротьба з мобільними мінометними обслугами терористів, які, пересуваючись на автомобілях, влаштовували провокаційні обстріли в різних частинах міста. Мета варварських ударів по житлових кварталах – дестабілізація ситуації та створення відповідної «картинки» для російських телеканалів з відповідними брехливими коментарями про «звірства карателів хунти». Група майора Жиганова знищила, принаймні, три таких міномети, що допомогло врятувати життя багатьох мирних жителів…

У вересні за наказом керівництва ГУМВС у Луганській області Микола Анатолійович із сином прибули до Сєвєродонецька, отримавши нове призначення – майор Жиганов обійняв посаду начальника сектору ДІМ одного з райвідділів, Олександр став оперуповноваженим. А невдовзі батько й син вирушили на фронт – у складі зведеного загону міліції Луганщини вони почали нести службу на одному з «найгарячіших» блокпостів поблизу міста Щастя, яке перебувало під безперервними артилерійськими обстрілами терористів.

Новий міліцейський колектив став для Миколи Анатолійовича справжньою бойовою родиною:

– Тут, на передовій, усвідомлюєш, що за спиною вся країна, а попереду – жорстокий ворог, який приніс на нашу землю горе, смерть і руйнування. Тут всі один одному, як брати. Це товариство скріплено кров’ю полеглих та поранених побратимів, і субординація, чини й посади – все це відійшло на другий план. Авторитет, спроможність керувати кількома десятками бійців тут визначаються не кількістю зірок на погонах, а професіоналізмом, мужністю, безстрашністю. Якщо їх немає – авторитет офіцера дорівнюватиме нулю…

Бойове хрещення на передовій майор Жиганов прийняв 17 вересня, коли близько 16-ї години сепаратисти пішли в наступ на сусідній блокпост Збройних сил:

– Ми почули автоматні черги й приготувалися до бою. Прекрасно розуміли: якщо ворог здолає армійців, то потім піде й на нас, щоб прорвати лінію оборони на ділянці, яка прилягає до мосту через Сіверський Донець. Цього не можна було допустити, адже такий маневр дав би змогу терористам впритул підійти до міста й захопити стратегічний об’єкт – теплоелектростанцію.

Микола Анатолійович вирішив вирушити на допомогу бійцям ЗСУ. Це було дуже ризиковано, оскільки довелося перебігти крізь ділянку відкритої місцевості, що прострілювалася ворожими снайперами. Попри це, міліціонерам вдалося за лічені хвилини дісталися позиції армійців, і вони разом успішно відбили атаку.

Під час цього бою майор Жиганов став свідком справжнього подвигу:

– Ми побачили поблизу мосту український танк, у який влучила протитанкова керована ракета. Він був охоплений полум’ям, але його екіпаж, виявивши неймовірні мужність та героїзм, не залишав машину, продовжуючи вести прицільний вогонь по терористах. Зрештою, бойовики змушені були рятуватися втечею та відступити на вихідні позиції. На щастя, усім трьом хлопцям вдалося вибратись із підбитого танку, і пізніше ми мали честь познайомитися з офіцером, який очолював цей екіпаж – командиром танкової роти 92-ї окремої механізованої бригади капітаном Андрієм Нєвєровим…

За півгодини затишшя противник знову пішов в атаку. Цього разу сепаратисти спробували перехитрити українських силовиків: вони безшумно переправилися через Сіверський Донець на надувних човнах і, несподівано вийшовши з «зеленки», атакували з трьох сторін. Одночасно інші бойовики надали атакуючим вогневу підтримку з боку селища Весела Гора, застосовуючи протитанкові ракетні комплекси, внаслідок чого було знищено багато української бронетехніки. Але, за словами Миколи Анатолійовича, під час ближнього бою, що тривав чотири години, жоден з українських воїнів та правоохоронців не здригнувся під шквалом вогню:

– Ворог був упевнений, що після таких важких втрат оборона українців просто знищена. Однак вони не врахували бойового духу й мужності наших бійців – ми вистояли та відбили цю атаку, завдавши противнику величезних втрат. Мабуть, Боже провидіння того дня було на нашому боці – тієї миті, коли терористи почали відступати, рятуючи свої шкури, у наших бійців уже закінчувалися боєприпаси. Іншими словами, якби ворог продовжував наступ, то за якихось півгодини нам би не було чим відбиватися…

Рівно за тиждень після того бою на блокпост майора Жиганова вчинила напад група розвідників «ЛНР»: близько десятка бойовиків підібралися ближче «зеленкою» і раптово атакували міліціонерів. Ця сутичка була нетривала, проте запекла: сепаратисти боягузливо втекли, залишивши на полі бою трьох «двохсотих». Втрат з нашого боку не було.

– Цього разу вже армійці одразу поспішили до нас на допомогу, – зазначає Микола Анатолійович. – Взагалі, варто зауважити: якщо у стосунках між військовими та міліціонерами і з’являлася якась недовіра (зумовлена насамперед тим, що в нашому загоні всі місцеві, з Луганщини), то вона зникала після першого ж спільного бою. А особливо дружні, справді братерські стосунки у нас зав’язалися з бійцями 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар», пліч-о-пліч з якими ми не раз відбивали ворожі атаки. Саме «Айдар» допомагав нам зброєю та боєприпасами, ділився продуктами та іншим майном, яким добровольців забезпечували патріоти-волонтери.

Свій останній бій 2014 року Микола Анатолійович прийняв 4 жовтня. Перед тим, як піти в атаку на луганських міліціонерів, сепаратисти близько півгодини вели по їхньому блокпосту щільний мінометний вогонь. Під час цього обстрілу майор Жиганов дістав контузію та тяжке поранення правої ноги…

Бойові побратими надали йому першу допомогу й вивезли з поля бою в Щастя. Лікарі військово-польового госпіталю, розгорнутого в місті Сватовому, зробили першу операцію, врятувавши кінцівку від ампутації. Потім були «мандрівки» лікувальними закладами Харкова та Києва, ще кілька операцій, майже півроку боротьби за одужання та повернення у стрій. Нині майор міліції Микола Жиганов знов разом із сином несе службу на одному з блокпостів під Щастям, де, попри Мінські домовленості, щодня лунає стрілянина – сепаратисти не припиняють збройні провокації. На запитання щодо стану здоров’я офіцер жартує, мовляв, все найнебезпечніше давно позаду, дотримується рекомендацій лікарів – якомога більше ходити, щоб повністю відновити функції ноги. Сумнішою була відповідь на запитання щодо визнання:

– Доки лікувався, нібито обласне ГУМВС подавало мене до ордена. Але не те що державної нагороди – навіть статусу учасника бойових дій я поки що не отримав. Ось лише громадська організацій воїнів-«афганців» відзначила мене медаллю… Втім, то все таке – ми ж не заради орденів чи пільг воюємо? Скажу так: ОВС Луганщини пройшли крізь жорстке випробування, очистилися від сотень працівників, які з різних причин залишилися на окупованій території. Хтось із них при цьому звільнився, хтось навіть пішов працювати до створених сепаратистами правоохоронних органів «ЛНР», однак я добре знаю: більшість із цих осіб не стане ризикувати життям за «русский мир», а в разі найменшої небезпеки втече або звільниться. А покинули окуповану територію саме ті міліціонери, які готові не лише працювати в кабінеті чи «на землі», а й воювати в окопах, захищаючи Україну зі зброєю в руках. І ми будемо це робити, повторюю – не заради орденів…

Тетяна ПОГУКАЙ,

Луганська обл.

Сергій КОВАЛЕНКО, «Моменти»

друкувати