П'ятниця, 11 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Наші люди
21/05/2015 12:18

ДІМ полковника, в якому завжди панував порядок

Правду кажуть: колишніх міліціонерів, а тим паче тих, хто присвятив цій справі чи не половину свого життя, не буває. Бездоганні офіцерські виправка та манери, вміння ухвалювати важливі рішення й готовність відповідати за них, талант знайти спільну мову з ким завгодно – усе це й донині притаманне героєві нашої розповіді полковнику міліції у відставці Олександру Логвиновичу Тарасенку, який на початку літа відзначатиме 80-ліття.

 

Свою 34-річну службу в органах внутрішніх справ Олександр Тарасенко розпочав на «землі», дільничним інспектором міліції. Як нині розповідає полковник, виконуючи численні завдання, найголовнішим для себе вважав шанобливе ставлення до людей. «На моїй дільниці обслуговування, як і скрізь, були різні люди. Однак я ніколи й за жодних обставин не дозволяв собі, незалежно від того, хто переді мною – чи чиновник із „високого” кабінету, чи пенсіонер, що все життя пропрацював у колгоспі, – одним служити, а від інших відмахуватись, як від надо­кучливих мух. Тим паче, не виконувати обіцянок чи не відповідати за свої слова. Цього неухильного принципу намагався дотримувати і згодом, коли мені довірили обіймати керівні посади в апараті МВС України», – зазначає Олександр Логвинович.

Служби в правоохоронних органах, що завжди була для Тарасенка більшим, аніж просто роботою, могло взагалі не бути. Виходець зі звичайної родини трударів, які все своє життя провели в невеличкому селі на Житомирщині, і мріяти не міг про службу в органах внутрішніх справ та великі зірки на погонах. Важке повоєнне дитинство змалку привчило Олександра, найстаршого сина в сім’ї, працювати. Як і решта його братів, він мав свої обов’язки по господарству. Через вій­ну до першого класу Олександр Тарасенко пішов із запізненням. І хоч старанний та відповідальний хлопець у школі зірок з неба не хапав (гарні оцінки мав здебільшого з гуманітарних предметів, особливо з географії), планував продовжити навчання. Та спершу, як і всі чоловіки його покоління, пішов служити строкову. Демобілізувавшись, вступив до професійно-технічного училища, де вчився на спеціаліста широкого профілю: слюсаря, електрика й теслі.

За поріг училища Олександр Тарасенко вийшов з атестатом з відзнакою та з листами подяки за активну участь у громадському житті альма-матер. Їх дирекція навчального закладу двічі надсилала батькам відмінника. Родич Тарасенків, який працював секретарем райвиконкому, дізнавшись про те, що здібний племінник шукає роботу, порадив його кандидатуру начальнику міліції району.

«Мені переказали, що голова райвиконкому чекає на мене, – згадує той час Олександр Логвинович. – Заходжу до кабінету, а там сидить майор, як згодом з’я­су­ва­ло­ся – начальник міліції. Перша думка, яка промайнула в голові: що я такого накоїв? Мене запитали: чим я займаюсь, що планую робити. Відповів, що вирішив відпочити, адже після армії одразу вступив до училища. Тоді почув: „Пропонуємо тобі службу в органах внут­рішніх справ”. Я відказав, що нічого не вмію і не знаю в цій професії. А майор міліції мовив: „Ти – здібний, усьому навчишся, поки що ж можеш розраховувати на мою підтримку. А для початку направимо тебе на фахові курси в Жданов”» (зараз – місто Маріуполь. – Авт.).

Протягом трьох місяців новоспечений дільничний Тарасенко опановував ази професії. Той незначний проміжок часу й люди, які зустрілись на життєвому шляху, багато в чому визначили його подальше ставлення до служби в міліції. «У нас був чудовий викладач лейтенант Фодлаш, грек за походженням, який, окрім спеціальних дисциплін, навчав нас етики поведінки на службі: як, наприклад, правильно спілкуватися з громадянами, що звернення „товаришу громадянине” – це цілковита безграмотність. Здавалось би – дрібниці, але насправді такі речі й формують ставлення суспільства до працівників правоохоронних органів, – веде далі мій співрозмовник. – Я добре запам’ятав усе, що він говорив, і намагався дотримуватись цих постулатів упродовж життя».

 Здобувши «книжкову» науку, Олександр Тарасенко повернувся на Житомирщину, де потрібно було опановувати науку життя: вивчати свою дільницю, людей, що жили на ній, шукати підхід до кожного. І це молодому дільничному вдавалося напрочуд добре. Забігаючи в нашій розповіді дещо наперед, зазначимо, що коли Олександра Логвиновича направили на навчання до Львова, а замість нього призначили нового «шерифа», жителі села не давали спокою начальникові міліції й вимагали повернути на їхню дільницю Тарасенка.

Після навчання у Львові Олександра Тарасенка направили в місто Коростень, що на Житомирщині, оперуповноваженим відділу карного розшуку, де він прослужив два роки. Бойове хрещення новою службою не забарилося. «В одному із сіл району вбили пенсіонера. Односельці знали, що це подружжя жило не на саму пенсію, оскільки тримало чимале господарство, мало багато худоби та ще й великий сад з фруктовими деревами, плоди яких продавали. Тому нам одразу стало зрозуміло, що діда позбавили життя через гроші, – розповідає полковник Тарасенко. – Тоді саме поспівав урожай яблук, і щоб їх не покрали, бабця відрядила старого вночі стерегти дерева. Там, у саду, його й убили, вдаривши по голові якимось важким предметом. А ось грошей, за якими прийшли, відшукати не вдалося. Я обійшов увесь двір і знайшов інструмент, який використовують на цегельному заводі. Завдяки цій зачіпці – знаряддю вбивства – нам і вдалося вийти на лиходія, адже він був працівником місцевого цегельного заводу. Коли вбивцю впіймали, мені доручили проконтролювати, щоб пенсіонерка поклала гроші (а сума і справді була чималою) до ощадної каси, як кажуть, від гріха подалі. За розкриття того злочину начальник мене похвалив і напророкував велике майбутнє в карному розшуку. Однак я все одно більше тяжів до своєї колишньої служби – дільничних».

За активною практичною роботою Олександр Логвинович не забув про свою давню мрію – здобути вищу фахову освіту, – тож уже втретє сів за парту профільного столичного вишу – Київської вищої школи МВС СРСР. Разом із дипломом про закінчення навчального закладу Тарасенко дістав направлення на службу в головний «офіс» МВС, на Богомольця, 10, в Управління адміністративної служби. Це була перша серйозна «вершина», яку підкорив майбутній полковник. Загалом у цент­ральному апараті Олександр Тарасенко прослужив понад два десятиліття.

«Працюючи в Управлінні адміністративної служби міліції, я вніс пропозицію проводити щомісячний звіт дільничних міліції перед громадськістю. Сам не раз виїжджав на такі зустрічі, – розповідає Олександр Логвинович. – Скажу щиро: деяким „шерифам” було вельми несолодко під час цих звітів, адже одна річ, коли доповідаєш керівникові в кабінеті, й зовсім інша, коли перед тобою, окрім начальника, ще й люди, яким маєш дивитись у вічі. На мою думку, така практика не завадила б і нині».

А коли Олександр Логвинович став до керма відділу, ретельно стежив за тим, щоб дільничні дотримувалися графіку прийому громадян на дільниці. «Я звертався до начальників, щоб у цей час не забирали їх на чергування та не залучали на заходи з охорони громадського порядку, адже важливо, щоб люди дійсно могли зустрітися зі своїм дільничним міліціонером і вирішити всі питання», – пояснює ветеран.

Підлеглі Олександра Тарасенка знали: їхній керівник у курсі всіх законодавчих новацій. Поза очі його називали «ходячим довідником»: що не запитай – відповідь на все готова. У ті роки, коли ще не було такого помічника, як Інтернет, Олександр Логвинович винайшов свій спосіб, як усе знати. «Я завів записну книжку, у якій позначав ключові моменти. Тож, коли мав швидко знайти якусь інформацію, зазирав у неї, поновлював потрібне у своїй пам’яті й був готовий доповідати», – розповідає мій співрозмовник.

Олександра Тарасенка журналісти можуть сміливо вважати своїм колегою. Його перша публікація з’явилася менше ніж за рік після початку служби в органах внутрішніх справ, та ще й на сторінках «Радянського міліціонера» (попередня назва тижневика «Іменем Закону». – Авт.). Відтоді фахові матеріали за підписом Тарасенка друкували на шпальтах спеціалізованого видання постійно. Навіть нині, перебуваючи на заслуженому відпочинку, Олександр Логвинович час від часу береться за перо.

…Доля винагородила Олександра Тарасенка щастям і в особистому житті. Разом із дружиною Оленою Володимирівною, з якою у шлюбі вже понад півстоліття, вони виховали сина Вадима, що обрав батькову стежку і присвятив себе правоохоронній справі. На заслужений відпочинок підполковник Тарасенко пішов з посади начальника відділу пенсійної служби МВС України. А нині головною гордістю Олександра Логвиновича є його онук Юрій, який навчається на четвертому курсі КНЕУ ім. В. Гетьмана. Хто знає, можливо й він продовжить славетну династію, започатковану дідом. 

Марія САЛЬНІК, «ІЗ» 

 

друкувати
Додати коментар

Інші статті