Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Із району АТО
30/04/2015 11:15

На гостині в Щасті

Кореспонденту «Моментів» днями випала нагода навідати район проведення АТО. Довідавшись, що очільник ПАП ОВС Олександр Козленко і керівник міліцейської профспілки Київщини Ігор Задорожний збираються вкотре й не з порожніми руками поїхати на гостину до добровольчих батальйонів МВС, журналіст вирішив долучитися до згаданого «десанту». Тим паче, компаньйонами в поїздці стали досвідчені офіцери, які з торішньої весни здійснили з кількадесят поїздок у різні куточки теперішнього фронту. Отже, прямуємо до головного пункту відрядження – відомого вже на весь світ містечка Щастя на Луганщині. Одразу зауважимо, що основою матеріалу стали зустрічі із бійцями та командирами на передовій – людьми непересічними, із загостреним почуттям справедливості…

Не з порожніми руками

Спершу їдемо в Харків – там у нас ночівля, – а потім – виїзд до Луганщини на позашляховику «Ніссан», що має місткий багажний відсік. Уранці заходимо на продовольчий базар першої столиці й скуповуємося. З-поміж подарунків бійцям до домашньої консервації й великого ящика яєць додалися цибуля, капуста, свиняча тушка, солодка вода, мінералка, хліб, м’ясні копченості, яблука, зелень. Продавці покупців у камуфляжі обслуговували напрочуд чемно, допомагаючи вибрати найкращий товар.

З Харкова прямуємо в бік Ізюма, потім, щоб скоротити шлях, з’їжджаємо на другорядну дорогу, а згодом – і зовсім на польову ґрунтівку. Перед тим бачимо чималенький ставок неподалік села Вишнева Балаклійського району й вирішуємо придбати риби для бійців. Розмовляємо з представником тамтешнього кооперативу Володимиром, над імпровізованою конторою якого майорить український стяг. Довідавшись про мету нашої мандрівки, він одразу повів нас у ремонтну майстерню, де стояло кілька великих пластикових бочок.

– Хлопці, давайте всі ємності, що є, – каже рибалка. – Наллю солдатам березового соку.

За лічені хвилини кілька наших та рибгоспівських пляшок було наповнено цілющим напоєм.

– Приїздіть за тиждень-другий – ми вже насмажили ячменю й засипали в діжку березового соку: буде смачнючий квас, – мовить Володя. – Пригостимо!

Володимир повертається до рибної теми: «Ходімо, подивимося, що там зловилося. Хлопці карасів уже продали, але ще є кількадесят хвостів товстолобика». І бере об’ємного мішка, підсаку та виловлює з сіті, в якій плавала вранішня здобич, найгарніші екземпляри. Коли мішок добряче наповнився, поніс його до виходу з дебаркадера.

– Скільки ми вам винні? – запитуємо у Володі. Той у відповідь, дещо з образою:

– Навіть не подумаю щось брати. Везіть хлопцям, нехай варять юшку і смакують на здоров’я. Це така наша їм допомога – як кажуть, чим можемо. 

Погомонівши хвильку за життя, мандруємо далі – на польову дорогу поміж днями засіяною нивою й ще чорною від браку листя «зеленкою» густих заростей.

Робимо привал у полі за кілька кілометрів від «репера» – газорозподільної станції. Луганщина – за горизонтом. Рвучкий вітер зі степу наганяє не найкращі думки. Їх далі підсилюють видовища депресивних і занехаяних сіл та містечок, що трапляються шляхом.

Співпраця з підрозділами допомогла чітко формувати запити

Неприємності тривалої трясучки по далеких від ідеалу дорогах намагаюся компенсувати розмовою зі своїми попутниками. Про надання допомоги проф­організацією міліції Київської області правоохоронцям, яких регіон відрядив на буремний Схід, поговорили із Задорожним.

– Наші поїздки в район АТО розпочалися рік тому. Досвіду, що потрібно в таких ситуаціях робити, майже не було. В Ізюм саме направили для несення служби підрозділ колишнього «Беркуту» (нині полк міліції особливого призначення. – Авт.), який обслуговував блокпости в напрямку Слов’янська. Логістика забезпечення тієї місії була невідпрацьованою, оскільки у практиці МВС не було навіть подібного за складністю відрядження, – пояснює співрозмовник. – Тоді мені зателефонував голова первинної профорганізації спецпідрозділу й повідомив про брак харчів та питної води для бійців. Місця дислокації почасти були віддаленими від магазинів, а деякі заклади зовсім позакривалися. Поволі налагодили постачання продуктів вітамінної групи, тушкованки, вермішелі тощо. Бойові дії тільки розпочиналися – не вистачало індивідуальних аптечок, а особливо таких протишокових засобів, як буторфанол (потужний опіоїдний анальгетик, близький до морфіну, але з меншим наркогенним потенціалом. – Авт.). Ми тоді завезли 200 аптечок зі згаданим препаратом, два прилади нічного бачення – їх узагалі у хлопців не було. Хоча то не військові зразки, а виготовлені в Білорусі мисливські «ґаджети», проте бійці могли розгледіти в темряві ворога за 200-300 метрів від позиції.

– Стягували з усієї України каремати, одяг, бронежилети, пральні машинки, спальники, електрогенератори, – долучається до розмови Олександр Козленко. – Силами ПАП ОВС загалом за рік надано різноманітної допомоги на потреби АТО, якщо оціночно, бо все підрахувати просто неможливо, приблизно на 10 мільйонів гривень. Річ у тім, що, особливо на початку конфлікту, ніхто особливо не рахував кошти й не обліковував. Закупляли необхідне й везли на передову. Хлопці телефонують: «Треба такі-то речі». Кидаєш усі справи й оперативно намагаєшся відреагувати на їхні потреби.

– Справді, щойно батальйони «Київщина» й «Миротворець», полк спецпризначення вийшли до місць призначення, як ми їх стовідсотково забезпечили карематами, плащ-наметами, спальними мішками, – перехоплює ініціативу в діалозі Задорожний. – Співпраця з керівниками підрозділів допомагала чітко формувати запити й бачити мету наших пошуків. Якось, коли ми якраз їхали трасою Київ – Харків, телефонують з району АТО і просять привезти гумові чоботи, бо берці в болоті швидко промокають. У Харкові профспілчани, доки ми їхали, зібрали 40 пар нових «гумовиків».

– Відверто кажучи, тоді в Ізю­мі багато що зробила форма «Беркуту», – зізнається Козленко. – Бійці стояли ще у своїй старій формі. Це заспокоювало місцевий люд, який адекватніше реагував на таких правоохоронців, що, своєю чергою, згладжувало конфліктні ситуації. Тим часом наші профспілчани, такі, як новообраний голова донецького осередку ПАП ОВС Миронов, до останнього захищали відомчі приміщення – від сепаратистів і зрадників. Завдяки Миронову вижив Донецький інститут внут­рішніх справ, хоч вишу й довелося переїхати в Кривий Ріг.

Голова ПАП ОВС зауважує на низці проблем, які наразі варто вирішити. Приміром, норми термінів носіння й якості міліцейського форменого одягу в нас діють ще застосовні до мирного часу. Профспілка завезла майже 800 комплектів форми, але це дуже мало, бо в умовах бойових дій важко передбачити, скільки вона прослужить реально. Але однозначно менше, аніж в умовах менш інтенсивної експлуатації. Подібне можна сказати й про інші «статті» забезпечення – озброєння, боєприпаси, харчування. Недосконалість галузевого законодавства щодо норм належності тут очевидна. Міліціонери починали службу на передовій з короткоствольними автоматами АКС-74У. Вони вимагали «нормальної» зброї, хоча б 7,62-мм Калашникових і снайперських гвинтівок, щоб адекватно відповідати на вилазки сепаратистів. Деколи доводилося довго й нудно вибивати в керівників хоча б по одному кулемету на блокпост. Витоки такої проблеми в тім, що міліція не є повноцінним військовим формуванням, у неї інші норми: кулемет «не положено», але без нього ніяк не вижити в умовах війни. І справді: як оборонятися з легкою зброєю, коли по тобі гатять з гранатометів?

«Каюта» запитань

…Дорогою натрапляємо на безліч блокпостів та інженерної техніки, що бере участь в інтенсивному укріпленні ліній оборони. Публіка на тих пунктах різношерста. Подеколи – статні, добре екіпіровані молоді люди, а буває – у доволі обшарпаному однострої чоловіки, що давно розміняли п’ятий десяток літ. А ось і Сєвєродонецьк – тут тепер тимчасова столиця Луганщини. В одному з колишніх дитячих таборів розмістилася основна база й штаб батальйону «Золоті ворота».

Гостей зі столиці зустрічали комбат Володимир Проволовський та його заступник Сергій Свідерський. Спілкування з вулиці було перенесено в облаштований по-спартанському «офіс», де командирський «трон» прикрашає чудернацьке звірятко в камуфляжі, касці та з автоматом на плечі. Це символ підрозділу, який хлопці назвали Смерсіком (від «смерть сепарам і колорадам»).

– Чому наших людей не заохочують, хоч би скільки ми не писали рапортів? – запитує Володимир Проволовський. – Я доповідав, що 80 % особового складу вперше в житті святкують День міліції, і надсилав у Київ свої пропозиції. Але нам навіть грамот ніхто не прислав! Чому багато добровольців, які служать у міліцейському підрозділі з липня, не можуть поновитись у званнях? Чому не виконується 480-й указ Президента України № 480/2014 «Про заохочення військовослужбовців – учасників антитерористичної операції», згідно з яким силовикам дозволено в АТО присвоювати як за­охочення чергові звання до полковника (капітана 1-го рангу) включно незалежно від посади і строків вислуги у відповідному званні? У мене немає жодного сержанта: не присвоюють, хоч ми подавали рапорти. За дев’ять місяців участі батальйону в цій війні в нього було майже 180 прямих бойових зіткнень. Ці дані зафіксовані у відповідних документах. Але жодного учасника бойових дій «Золоті ворота» – а в нас 11 поранених і нуль убитих – ще не мають у своїх лавах! Ми ще кілька місяців тому відправили близько двох сотень справ у Київ на присвоєння статусу УБД, але й досі (станом на 16 квітня. – Авт.) нічого не відомо з того питання. Також у батальйоні служать люди з окупованих територій – у них там залишилися сім’ї, декому погрожували вбивством за те, що чоловік одягнув українську форму. Декого з дружин і дітей таємно вивозили з ворожих теренів у багажниках авто. Нас мало хто з главку тут провідує і запитує, що їдять мої хлопці. Знаєте, як ми тут виживаємо? Нам виділили відрядних 30 гривень на добу – і будьте здорові, викручуйтеся. І то дають на 10 днів у місяць, а решту, мовляв, потім доберете. А з 1 січня припинили нараховувати так звані бойові, мотивуючи браком якихось наказів керівництва АТО. Ми звертались у МВС з цих та інших проблем, навіть виказували свої підозри щодо внутрішньовідомчої корупції, але, з огляду на все, нас погано чують.

– Призначали й комісію з розгляду звернення «Золотих воріт», – продовжує комбат. – Якось зателефонували звідти стосовно того, що ми не направляли рапорти щодо наявності серед особового складу біженців, переселенців. Це так відреагували на наш закид про те, що відомство не звертає уваги на таку категорію колег! А в одного з моїх підлеглих у будинок в Дебальцевому влучила «градина». Добре, що родина вціліла: дружина з дитиною нині біля нас туляться. Що з такими людьми робити далі? Наступний пункт – до мене хотіли «засунути» цілого полковника, який свого часу був одним з керівників слідства в одеському главку Міндоходів і котрого активно критикували тамтешні євромайданівці, щоб він в АТО «пройшов люстрацію». Ця людина торік у січні наказала відкрити провадження на всіх підприємців, які підтримували Євромайдан. І люди зібралися та сказали йому «Геть!». І от цю персону влаштовують у батальйон без моєї згоди! Звісно, я відмовляю в тім. Навзаєм із столичного ГУ присилають перевірку, і за «виявлені недоліки у профпідготовці», тобто брак конспектів лекцій (?!), намагаються зняти з посади. Але бійці та офіцери збурилися, тож покарання обмежилося доганою. Дивно, але ми жодних матеріалів, методичок з такої підготовки в зоні АТО не отримували. Невже в міністерстві не розуміють, що структура батальйонів на кшталт нашого значно змінилася? Передовсім, МИ ВОЮЄМО! По-друге, у нашому штаті є снайпери, сапери тощо. Відомству також потрібно перебудовувати свою роботу, а не жити вчорашнім днем. Наприклад, мені «впаяли» догану, але ж зі столиці ніхто не завітав і не спитав, що ми насправді тут зробили. Я їм так скажу: приїдьте в Щастя, Попаснянський район і побачите, який потужний оборонний рубіж нам вдалося під ворожим вогнем розбудувати, навіть військові в захваті. А вони кажуть – конспекти…

«Заради чого я тоді приїхав на Майдан?»Накипіло в «золотоворотців» і з інших приводів.

– От нам закидали, що в пе­ріод поміж ротаціями ми погано охороняли громадський порядок у Києві. Ми ж під час парламентських виборів вартували ЦВК, нас залучали до охорони Кабміну й парламенту, – каже Володимир Анатолійович. – Але кому цікаво знати, де жили весь цей час люди, де проходили підготовку? А це відбувалось у київському приймальнику-розподільнику для неповнолітніх! На першому поверсі розміщувалися «кримінальні діти», а на другому, де не було ремонту, а серед обшарпаних стін зависли туберкульозні «хмари», – бійці «Золотих воріт». Ліжок і постелі не було. Спати запропонували на бетоні, розстеливши каремати. Скажу чесно: мої люди були обурені. Зрештою, нам вдалося знайти значно пристойніше місце в Бучі для дислокації – завдяки зверненню до Кожем’якіна. Виникає запитання: «Заради чого я приїхав о шостій ранку 1 грудня 2013-го на майдан Незалежності?». Немає чіткості в питанні щодо скорочення нашої штатної структури, постійна тяганина з оформленням особових справ... Питання заповнення вакансій вирішили «закрити» шляхом ліквідації останніх. А куди діти патріотів із батальйону Джохара Дудаєва, які до нас просяться, що сказати майже сотні кандидатів із нашого резерву на призначення? І це в той час, коли сепари «нарощують м’язи», збільшують чисельно сили.

Знаєте, коли створювали батальйон торік у березні-квітні, відбирали професіоналів: із 40 лише 10 ставало бійцями, – веде далі комбат. – Щоправда, спершу чимало добровольців ремствували: «з нас роблять ментів!». Якось я зібрав хлопців і сказав: «Побратими! Ми з вами йшли на Майдан і тому, що бачили, наскільки міліція прогнила. Не варто чекати манни небесної. Нам треба заходити в міліцію й змінювати її зсередини, щоб довести: вона насправді здатна бути іншою, зруйнувавши негативні традиції у відомстві. Для того й люди на Майдані гинули й воюють на Сході». Нині чую про те, що бійців наших батальйонів називають з високих трибун золотим фондом, майбутнім нової правоохоронної системи. Насправді ж картина, м’яко кажучи, дещо інша...

Чули ми за тим столом і про проблеми міліціонерів, які покинули домівки в Донецьку, Луганську й інших містах, наразі окупованих, і тепер служать Україні. Вони вимушені винаймати житло, не маючи статусу біженців. До того ж над ними нависла загроза неможливості нарахування їм пенсій, оскільки значна частина особових справ залишилась у ворога. Треба вирішувати ці проблеми, а їх не меншає.

– Не вистачає справедливості та гласності, – в один голос кажуть офіцери. – Ми не знаємо, скільки виділив бюджет на батальйони МВС, чекаємо на взуття та літню форму, але не таку, яку привезли (про це докладно – далі. – Авт.), повноцінне забезпечення боєприпасами. Ми не просимо БТРи й літаки. Дайте хоча б підствольні гранатомети! Наші завдання тут передбачають неабияку необхідність такого пристрою. І це вирішувана проблема. Повірте: якби продавали, ми придбали б підствольники.

– Торік у грудні ми поїхали на армійські склади в районі АТО в Краматорську, – розповідає заступник комбата з озброєння Сергій Шаповал. – Тамтешній керівник відповів, що вони запросто допоможуть зі стрілецькою зброєю. Але потрібен лист з МВС. Він навіть сміявся з нашої заявки, де ми «скромно» просили 150 тис. патронів: «Та ми вам можемо і 2 мільйони їх дати. Принесіть лише документ». Листа підготували, передали. Проте він «помер», заснув під сукном?

– Ми теж торік писали листи щодо допомоги в забезпеченні батальйонів підствольними гранатометами. Тяганина тривала три тижні, доки проблему не було вирішено, хоч і не так, як треба, – підтверджує наявність проблеми Олександр Козленко. – Тоді вибили замість сотні лише 40 підствольників, до яких видали… 60 гранат. Але питання неабияк актуальне й досі. Чи можливі такі речі на війні, хай і не­оголошеній, хай і гібридній? І це ми говоримо про підрозділи, які перебувають на передовій. Що ж казати про другу й третю лінії оборони? І в хлопців, і в комбата виникають прості запитання, зовсім не захмарні вимоги. Вони просять елементарного!

А от Сергій Свідерський наголосив, що доволі актуальним є питання визначення правового статусу блокпоста, де правоохоронці й військові почасти застосовують зброю.

Друга війна страшніша за першу

У заступника комбата Олега Ластовського (позивний «Дунай») бачу штурмову гвинтівку – ліцензійну копію ізраїльського автомата, яку виробляє вінницький «Форт». Намагаюся змінити тему, запитую про її бойові кондиції.

– За ті більш як два місяці, упродовж яких я воюю із гвинтівкою «Форт-221», виріб зарекомендував себе позитивно через ергономічність, зручність у використанні й транспортуванні завдяки меншим габаритам та застосуванню системи булпап, – з іскрою в очах говорить бойовий офіцер. – При тому в нього ствол навіть трішки довший, аніж у Калашникова, і початкова швидкість кулі більша. На собі гвинтівку майже не відчуваєш, і в бойову готовність зводиш одним рухом. Тут стоїть штатний коліматор. Цілитись дуже зручно й кучність стрільби висока. Постріл буде туди, куди наведена точка прицілювання. Я був із «Фортом» і в піску, і в болоті – жодного разу не підвів. Якось практично безперервно вистрілив з нього 23 магазини! Калашников за таких розкладів міг би і заклинити, але не «Форт», в якого ресурс ствола – 15 тис. пострілів (АК у кращому разі – 10 тис. – Авт.). Україна здатна продукувати озброєння, яке відповідає потребам оборони. Наразі таких «апаратів» у нас 25. Хотілося б, аби було більше. Він згодиться для універсальних завдань: хоча в ньому не передбачено штик-ніж чи підствольник, проте це незамінна зброя для штурмових дій і міського бою.

Цікавлюсь у «Дуная», наскільки психологічно важко тривалий час перебувати в такій напрузі.

– Є ті, хто не витримує практично зразу. Я знав людину, яка зламалася через півроку війни, – відповідає Ластовський. – Якось ми потрапили під сильний обстріл. Трьох бійців так «перемкнуло», що вони з підвалу кілька днів не виходили. Потім їх відправили додому. Ми не засуджуємо хлопців – вони просто дійшли тієї межі, коли страх керує не як конструктивна сила, а як знищувач волі. 9 січня «здоровий» страх мене і «Якута» врятував від загибелі. Тоді майже шестигодинний бій неподалік Станиці Луганської ніби завершився, й ми з нього виходили. Дісталися місця, де збирали до купи «двохсотих» і «трьохсотих». Якась «чуйка», досвід підказали: треба звідти вшиватися, бо надто привабливе для «Градів» скупчення мішеней зібралося. Щойно останнє авто покинуло галявину, як її накрив ракетний залп – було сорок вибухів. І таких «днів народжень» у мене й побратимів дуже багато.

– А хто ви в минулому, «Дунаю»?

– Я військовий, закінчив училище в Кам’янці-Подільському, факультет спецназу, маю 11 років реальної служби. А ця війна – вже друга. Перша була у При­дністров’ї. Звісно, її не варто порівнювати з ситуацією на Донбасі. Тоді я був старшим лейтенантом, ми навіть вели окремі бойові дії на терені України, оскільки 1992-го кордону в класичному розумінні не було.

Супербліндаж колись стане «патріоткав’ярнею»

Ночували ми в кімнаті бійців, які перебували на службі. Спали, як убиті, попри відчутний холод. А наступного дня вирушили в супроводі «Дуная» на «передок». Рота батальйону «Золоті ворота» стоїть у Щасті – фактично в зоні оборони 92-ї окремої механізованої бригади, яку ще називають «Чугуївською». Тут проходить лінія зіткнення з ворогом, де міліціонери облаштовують і тримають бойові позиції. До сепарів – рукою сягнути. Спершу заїжджаємо в «офіс» роти. Хлопці саме збираються на роботу – надійшла інформація, що неподалік зайшла добре озброєна ворожа ДРГ. Доки було трішки часу, вдалося побачити саморобну техніку, на якій бійці вирушали виконувати небезпечну місію. «Швидку» на базі УАЗа переобладнали в маневровий гантрак. Зняли всередині все зайве, зрізали частину даху і встановили там 12,7-мм станковий кулемет ДШКМ.

– Вийшов хороший апарат: маневровий, прохідний. Полювання на диверсантів – його спеціальність, – коментує «Дунай». – Ще з серйозної техніки є два БТРи – їх волонтери з Києва відновили. Один був в УВС Хмельницького, інший – в Тернополі. Позашляховики, на яких їздять правоохоронці, – також заслуга волонтерів.

Бійці кажуть, що їм бракує важкого озброєння – у них навіть немає АГС, дефіцит підствольників.

Джип гальмує на блокпості. Виходимо, оглядаємо оборонну позицію, що контролює міст неподалік Луганської ТЕС і є важливим запобіжником захопленню станції та її чималої промзони. Блокпост, як і дислокацію підрозділу «Золотих воріт», раніше постійно обстрілювали з «Градів». Подеколи снаряди влучали в канал – спливало багато товстолобика, коропа, білого амура. Єдиною втіхою після такого обстрілу ставала смачна юшка. Тепер тут тихіше, щоправда, снайпери з того боку «розважаються», інколи долітають снаряди й міни, а наші зенітники повсякчас полюють за безпілотниками.

Один з тамтешніх командирів з позивним «Радік» проводить екскурсію супербліндажем, збудованим «Золотими воротами». На глибині 5 метрів безпечно, оскільки над головою – кілька шарів бетонних плит і де­рев’яних колод, сухо й комфортно, а також напрочуд затишно: стіни схову розписані рівненськими художниками з «Майстерні Огня». Тут бійці перепочивають перед чергуванням, ховаються від обстрілів, харчуються, навіть приймають гостей. Спершу на сірому тлі хотіли зобразити комікси з Путіним у головній ролі, але майстри відмовили й запропонували зобразити суто українські мотиви. Краще вже споглядати козака Мамая, аніж відпочивати під гнітючим поглядом лідера «рашистів»». Коли закінчиться війна, тут можна зробити мікрокав’ярню в патріотичному стилі. Митці з Рівного також прикрасили й один з блокпостів. Будували під обстрілами – заливали бетон, клали стінові панелі, виводили вентиляцію. На все знадобилося близько місяця.

– Ми самі будували фортифікації, вивчали або повторювали колись здобуті знання з військової інженерії, – розповідає «Радік». – Тепер чи не кожен боєць знає, що балка-розпірка із затисненим кінцем є запорукою довговічності й міцності земляного укриття – того ж окопу. Навіть важко уявити, скільки життів за цей рік врятувала окопна наука.

– А з місцевим людом знаходите контакт? – запитую в «гіда».

– Так, але це не просто, – відповідає той. – Психологія багатьох місцевих дивує: їм потрібен мир, а якою ціною, за чиєї влади – байдуже, головне, щоб була робота й холодильник не пустував. Люди «консервуються» у своєму регіоні, мало їздять не те, що Україною, в сусідню область не вириваються. Це різновид деградації.

До блокпоста приїздить суворого вигляду автівка. З неї виходить високий чоловік. Знайомимось: командир «щасливої» роти з романтичним позивним «Море».

– З настанням відносного затишшя в нас роботи не поменшало, навіть з’явився час на гуманітарні операції, – каже він. – От буквально за кілька годин до нашої зустрічі ми їздили в «нічийне» село Лопаскине, де неподалік за річкою бродять козачки. Там важко з продуктами й медикаментами, тож ми поділилися з місцевими, що залишилися, деякими запасами й вивісили український стяг. А ще два місяці тому аборигени мітингували проти нас. Наразі ставлення знач­но приязніше.

«Море» з вересня на ротацію не їздить – його рідне місто окуповане. Він – колишній армійський офіцер, перебував у запасі, мав власний бізнес. Каже, що й досі не кращої думки про міліцію: «Ми боремося з хабарництвом, незаконною вирубкою лісу, контрабандою, кришуванням кримінальних оборудок. Деяким корупціонерам у час війни навпаки вільніше стало. Але ми збираємо бази даних на всіх – нехай не розслабляються».

Вдалося нам зустрітись і з комбригом 92-ї бригади Віктором Николюком (позивний «Вітер»), в якого запитали думки про хлопців з «Золотих воріт».

– Ці бійці класно воюють, їх можна назвати «нормальними міліціонерами» на відміну від декотрих їхніх очільників, – переконаний комбриг. – На мою думку, у правоохоронній системі мало що змінилося. Якщо там не зроблять адекватних виснов­ків, жодна реформаторська потуга не трансформується в реальне покращання. Треба оновлювати управлінський апарат, зокрема тими, хто нині в окопах.

Чиновники, частіше навідуйтесь на передову!

Затим був не менш цікавий візит у батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Київщина» в Новому Айдарі зі штатом 200 «багнетів», створений торік у квітні. Тут дещо більше колишніх міліціонерів, аніж у «Золотих воротах». Озброєння добровольців: АК, великокаліберні кулемети Дегтярьова – Шпагіна 12,7-мм зразка 1938 р., випущені у 1950–1970 рр. автоматичні й одноразові гранатомети. Пізніше батальйону надали бронетехніку, а облрада придбала два КамАЗи. На перше відрядження спецпризначенців у зону АТО жителі регіону купили для бійців бронежилети й кевларові шоломи. Волонтери – часті гості «Київщини».

Ми ж приїхали в Новий Айдар, коли саме відбувся розвід, і хлопці роз’їжджалися по позиціях. Усім дали свіженький номер «Іменем Закону». Із одним 43-річним бійцем з Чернігівщини, доки колеги з профспілки передавали «гуманітарку», вдалося поспілкуватися кілька хвилин. Кажуть, у нього найгарніша усмішка в усьому батальйоні.

– Служу тут давно, – каже боєць. – Тривалий час працював у міліції, починав у патрульно-постовій службі в Ніжині, потім у Києві в «Титані». В зоні АТО спершу було дуже важко спілкуватися з місцевим населенням. Нині  налаштування змінюється, вони краще розуміють, хто і за що воює. На жаль, в інформаційній війні Україна програє. Із хлопцями вмикаємо телевізор, а там лише російські та сепарські канали. Ми їх не дивимося, бо там суцільна брехня. Якось влаштували експеримент й переглянули всі 40 хвилин новин «Росія 24». Там лише 3 хвилини розповідали про події в РФ, 5 – про світ, а решта – «страшилки» на українську тему. 

Спілкування із заступником комбата «Київщини» Юрієм Оруджовим підтвердило: проб­леми батальйонів здебільшого типові.

– Багато наших проблем мають київське «коріння», – упевнений Оруджов. – Подивіться, яку нам прислали літню форму. Це жах! Колись, ще за часів СРСР, ми називали її «скляною», оскільки пошита вона з синтетики й у разі загорання просто плавиться на тілі й прилипає до шкіри. До того ж у неї незручний крій і дивна ростовка. Ми не можемо її видавати людям, які вою­ють! Оті відповідальні посадовці нахабно плюють в обличчя бійцям. Невже так важко знайти прийнятний за ціною матеріал?! Чому німці можуть зробити однострій, приміром зразка 1989-го, в якому багато хто тут ходить, і який ще треба постаратися «убити»? Хлопці придбавали його власним коштом. А що робити, адже він так не горить, як і наш старий камуфляж «дубок», до речі. Ми писали доповідну «на гору» про певні, як на нас, зловживання, але результату не відчули. Хочемо, щоб наші чиновники, які відповідальні за ухвалення важливих для фронту рішень, частіше навідували передову. Тоді, можливо, поменшає дурниць на кшталт отієї огидної форми.  Чому міліцейській профспілці ніщо не заважає регулярно сюди приїздити? Коли рік тому все починалося, вони привозили інструмент, лопати, ломи, цвяхи, зварювальні апарати, електроди, болгарки, генератори...

Мистецтво живе, навіть коли вибухають снаряди

Насамкінець розповімо про дивовижну дівчину Ірину з Він­ниці, яка з осені допомагає воювати побратимам із «Золотих воріт». Іпостасі вона різні тут випробовувала. А останнім часом згадала про свій даний від Бога талант і засіла за петриківський розпис. Орнаменти народного малярства майстриня виводить на суто воєнних предметах – ящиках з-під гранат і корпусах використаних РПГ-18 «муха». Наразі вона готує власний проект: вінничанку запросили на козацький фестиваль «Холодний яр» (відбувся днями в Чигирині в річницю загибелі Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупаки і створення Холодноярської бригади та Степової дивізії – легендарних добровольчих формувань, що повстали проти російських окупантів 1920-го).

– Українцям потрібно показати, що мистецтво має право на існування, навіть коли вибухають снаряди, – захоплено мовить дівчина. – До нас приїздили волонтери з іспанської діаспори, запрошували зробити закордонну експозицію. А велику виставку я планую зробити наступної весни. Ідей багато: це й розпис осколків ворожих «градів», і малювання на тканині... Словом, доживемо – побачимо.

Іринко, навіть не сумнівайся: і доживемо, і переможемо!

Геннадій КАРПЮК, «Моменти».Фото автора

друкувати
Додати коментар

Інші статті