Опромінення не зломило

Службове відрядження до чорнобильської зони інспектора карного розшуку Городенківського райвідділу міліції Івано-Франківщини Миколи Павлова тривало 18 діб. За цей час він встиг затримати злочинця, озброєного ножем, і отримати велику дозу опромінення.

Микола Леонідович жартує, що ще школярем був залучений до роботи в правоохоронному відомстві. На початку 1970-х у селі Стрільчому Городенківського району було затримано групу неповнолітніх, які цупили товар з магазинів. «Тоді мене, старшокласника місцевої школи, вибрали для „масовки” в упізнанні підозрюваних у злодійстві, – усміхаючись, розповідає про знайомство з органами співрозмовник. – А ще якось мені довелось лежати в одній лікарняній палаті зі Степаном Гуцуляком, що в ті роки займався кадровою роботою в Городенківському райвідділі міліції». Вдруге доля їх звела, коли Микола відбув строкову службу в Збройних силах. «Після демобілізації я поїхав у райвійськкомат ставати на облік і на вулиці випадково зустрівся із Степаном Васильовичем. Розговорилися». Наступного дня юнак написав заяву з проханням взяти його на роботу в ОВС.

Після шестимісячних курсів у Донецьку новобранця Павлова направили в Коломийський взвод дорожньо-патрульної служби. Незабаром він перевівся в чергову частину, де працював міліціонером-водієм. Найчастіше виїздив на місце події з фахівцями карного розшуку. Спостерігаючи за їхньою роботою, рішучий старшина збагнув, що саме ця служба – його покликання. А відтак, отримавши належну освіту у Львівській спеціальній середній школі міліції, інспектор карного розшуку Павлов здобував перший професійний досвід у Косівському та Снятинському райвідділах міліції Івано-Франківщини, а згодом – у Городенківському. Туди 11 травня 1986 року й надійшла телеграма з вимогою відрядити одного працівника карного розшуку в розпорядження УВС Київської області. «Часу на збори в мене фактично не було. Того ж дня мене відправили в обласне УВС, а звідти літаком – до столиці, – розповідає ліквідатор. – У залі засідань УВС Київщини зібрали по троє працівників карного розшуку з кожного обласного управління. З Прикарпаття разом зі мною відрядили Василя Шпитька з Надвірнянського РВ, на жаль, уже покійного, і Василя Бойчука з Долини. Після інструктажу нас автобусом відвезли в Чорнобиль».

Перші три доби Павлов і Шпитько чергували в селах поблизу Чорнобиля, де відбувалася евакуація місцевих жителів. «Ми з Василем постійно відчували сухість у горлі, – веде далі Микола Леонідович. – Ящик мінералки, який нам залишили, випили першого ж дня. Нас попереджали, що воду з колодязів пити не можна. Але що було робити, коли мучила спрага?». На четверту добу напарників-прикарпатців перевели в Поліський РВ. Павлова призначили старшим групи з дев’яти правоохоронців. «Ми патрулювали селище Вільча, де була вузлова залізнична станція перед ЧАЕС. Поряд – Білорусь. До Прип’яті – навпростець через ліс вісім кілометрів». За два тижні група Павлова затримала двох осіб, що перебували у всесоюзному розшуку, розкрила крадіжку з магазину. А керівник групи та його земляк Шпитько затримали злочинця, що ледь не вбив власну дружину. «Вранці секретарка селищної ради не прийшла на роботу, – розповідає про той випадок Микола Леонідович. – Голова попросив нас із Василем навідатися до її садиби, подивитися, чи не сталося чого, бо чоловік секретарки пив, часто бешкетував. Двері будинку були зачинені. Заглянули у вікно – а на підлозі жінка в калюжі крові. Коли ми ввірвалися до хати, зловмисник із ножем у руках вискочив через вікно. Ми – за ним, наздогнали на колії». Потім з’ясувалося, що чоловік заподіяв дружині 24 ножових поранення. На щастя, лікарі врятували її.

Головним завданням групи Павлова була охорона громадського порядку. Раз було, що інкасаторів довелося супроводжувати. «Лантухи з грошима важелезними виявилися – самому й не зрушити з місця! Удвох один заносили, – жартує ліквідатор. – Та гроші носити лише раз довелось. А от із мародерами постійно мали справу». Траплялося, що вилучали справжні раритети – ікони, стародруки.

…Із засобів індивідуального захисту міліціонери мали лише респіратори, але й тими фактично не користувалися: спробуй походи в такій масці у спеку! На десятий день відрядження їхнє самопочуття значно погіршилося. Заслаб і 29-річний Микола Павлов, який раніше не скаржився на здоров’я, активно займався спортом: тиск підіймався до 180. «Мене відрядили на місяць, але стан здоров’я так погіршився, що на вісімнадцятий день перебування в Чорнобильській зоні відправили в госпіталь МВС, – зітхає Микола Леонідович. – У палаті зі мною лежав пожежник, який одним із перших прийняв на себе удар радіації. Чоловік не приходив до тями, по його обличчю стікав піт, а з ним – злізала клаптями шкіра... Ніколи цього не забуду».

Дванадцять серйозних хвороб діагностували лікарі Миколі Леонідовичу. Він із вдячністю згадує свого однокласника хіміка Тріщука, який допоміг здолати деякі з тих болячок: «До обіду я приймав процедури в госпіталі, а потім їздив до Любомира – він лікував прополісом, сухими винами. Лікарка, яка мене вела, дивувалася, адже склад крові швидко покращувався, і почала допитуватися, що я вживаю, крім призначеного нею».

Та, мабуть, не лише лікування, а й нестримна любов до життя, яку не загасило опромінення, допомагала Павлову оклигати. «Якось я побачив на сусідньому з госпіталем подвір’ї робітників, що тягнули телефонну лінію і викладали з цегли шахту для кабелю. Згадав, як в армії командир взводу навчив мене розбивати долонею цеглину», – розповідає курйозну історію співрозмовник. Не довго думаючи, він перескочив через паркан, роздобув там три цеглини й повернувся на територію госпіталю. «Дві поставив ребром, а третю – зверху, на неї поклав кепку, почав налаштовуватися. Не пам’ятаю, скільки це тривало, але зрештою я вдарив – і розбив цеглину на дві половинки. І наче відлягло: якщо зміг це зробити, то я ще ого-го!». А тим часом медики, що помітили пацієнта, який, схилившись над цеглинами, щось бурмоче, вирішили, що той збожеволів, і послали санітарів за «гамівною сорочкою». Коли ж дізналися, у чому річ, довго сміялися.

Микола Леонідович не повідомляв дружині, що лікується. Не хотів її тривожити. Відлежав у госпіталі десять діб і попросився додому. Та вже наступного дня після повернення з Києва його відвезли в медчастину обласного УВС. Півроку чоловік провів у лікарнях… А ставши на ноги, повернувся в карний розшук. Згодом перейшов на посаду дільничного інспектора. Завершив службу майор міліції Микола Павлов помічником начальника райвідділу – оперативним черговим. Та на заслуженому відпочинку не засидівся – поїхав на заробітки за кордон, бо діти вчилися. Шість років трудився в Португалії та Італії. Але це вже інша історія…

Прес-служба УМВС

в Івано-Франківській обл.

друкувати

Коментарi

Gandhijee 25/04/2015 9:56
Great post! I am actually getting ready to across this information, is very helpful my friend. Also great blog here with all of the valuable information you have. Keep up the good work you are doing here.

Додати коментар