Рятівник у двох стихіях
Непересічну долю нашого сьогоднішнього героя, полковника Івана Микитовича Лозового, напевно, визначила його незвична професія – вибухотехнік, – якій він присвятив понад три десятиліття свого життя. Саме вона подарувала йому визначальні зустрічі з Героями Радянського Союзу Іваном Кожедубом та Мелітоном Кантарією, відрядження до далеких Куби та Алжиру, а ще – вміння цінувати кожну мить життя.
Настанови від легенд
Найстарший син у багатодітній родині Лозових – Іван – народився 27 травня 1940 року. Його мала батьківщина – село Перше Травня, що в Обухівському районі Київщині, – має історичну назву Гудимівка, яке дістало на честь свого засновника – козацького сотника Павла Гудими. Дід героя нашої оповіді, Іван Лозовий, служив у сотні цього славетного українського звитяжця. Такий особливий родовід, без сумніву, позначився й на долі Івана Микитовича, до слова, названого на честь свого пращура. Дещо порушуючи хронологію викладу, зазначимо, що наш полковник на пошанування діда вступив до лав Міжнародної Асоціації Козацтва.
Шкільну науку Іван спершу здобував у сільській початковій школі, а потому, закінчивши семирічку (з похвальним листом), сів за парту Обухівської середньої школи ім. А. Малишка. Навчався залюбки: отримував гарні оцінки і з точних предметів, і з гуманітарних. «Відмінний» атестат став останнім аргументом для суворих офіцерів Сумського вищого артилерійського командного училища ім. М. В. Фрунзе (де хлопець мріяв навчатися понад усе) і запевнив їх, що він гідний одягнути військовий однострій. Роки гарту в згаданому навчальному закладі перетворили вчорашнього безвусого хлопчака на серйозного юнака, майбутнього офіцера. Саме тоді в житті Івана Микитовича сталися зустрічі, які й визначили його подальший життєвий шлях.
«Дізнаюся, що на запрошення начальника училища генерала Паризького до нас має прибути легендарний український льотчик, тричі Герой Радянського Союзу Іван Микитович Кожедуб, який тоді саме гостював на малій батьківщині, – згадує ті роки наш співрозмовник. – І мені, як відміннику, та ще й тезці тоді ще полковника, а в майбутньому маршала авіації, належить його зустріти. Той день назавжди закарбувався в моїй пам’яті. Розповідаю це вам, і наче знову переживаю ту мить. Іван Микитович підійшов до мене, потиснув руку і сказав, що наша професія – військових – нелегка, але дуже важлива, тому необхідно їй відповідати сповна».
Настанову людини-легенди Іван Микитович Лозовий запам’ятав на все життя й кожен свій вчинок, навіть підсвідомо, змірював із цими словами.
Коли в училище прийшов запит з Управління кадрів Міністерства оборони СРСР на інженерів-технологів з виробництва вибухових речовин і боєприпасів для авіації, із кандидатурою довго не визначалися – відмінник Лозовий як ніхто інший відповідав усім вимогам й був направлений на вищі академічні курси при Військово-повітряній інженерній академії ім. Можайського. Півроку в місті на Неві новоспечений інженер-технолог знайомився з «небом», зокрема здійснив близько двох десятків стрибків з парашутом. Однак на цьому жага до нового не вичерпалась. Вже працюючи за фахом першого диплому, Іван Микитович здобув другий, закінчивши юридичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.
Потому на Лозового чекала служба у 43-й Повітряній армії під командуванням легендарного командира авіації генерал-полковника Тупікова, на посаді заступника начальника піротехнічної служби дивізії. Тут молодий фахівець зіткнувся з першими реальними завданнями й такою ж реальною небезпекою. На запитання про те, чи відчуває страх людина, якій щодня доводиться ризикувати життям, полковник із властивим йому гумором відповідає: «Не бояться лише дурні. Так, з часом звикаєш до думки, що наступна хвилина може бути останньою, однак інстинкт самозбереження нікуди не зникає». За три з лишком десятиліття служби Іван Лозовий врятував сотні людських життів і не раз сам опинявся на волосині від смерті. Був випадок, коли, діставши поранення, Іван Микитович вже подумки попрощався з життям, та Всевишній його помилував.
«Географія» професії: від Куби до Алжиру
Коли 1969-го Івану Микитовичу запропонували змінити військовий однострій на міліцейський, він, як людина, що не боїться випробовувати власні сили в нових, незвіданих обставинах, погодився. У правоохоронному відомстві Лозовому спершу запропонували посаду піротехніка відділу озброєння Управління Південно-Західного округу МВС СРСР, а згодом перевели до апарату МВС, у відділ контролю за об’єктами з вибухонебезпечними предметами Управління охорони громадського порядку МВС УРСР. Тоді спеціалістів такого профілю в міністерстві можна було полічити на пальцях однієї руки, тому роботи було чимало. Зокрема, в олімпійський, 1980-й рік, Іван Микитович разом із фахівцями КДБ відповідав за безпечне пронесення олімпійського вогню територією України.
Напевно, на карті України не знайти точки, де він не побував би у відрядженні. «Зазвичай, я виїжджав на підприємства – шахти Донбасу, рудники Кривого Рогу, – де траплялася якась НП. Наприклад, вибух на шахті, – веде мій співрозмовник. – І, звісно ж, великий сегмент роботи займала профілактика».
Окрім України, до зони відповідальності Івана Микитовича належала й Молдова. Щоб якісно виконувати свої професійні обов’язки в сусідній республіці, йому довелося вивчити молдавську. «Бувало, приходжу на об’єкт з перевіркою, а керівники, особливо ті, які знали, що мають якісь огріхи, удають, начебто не розуміють мене. Кажу їм: „Добре, поговоримо наступного разу”. І до чергової поїздки вивчив бодай кілька елементарних фраз, – розповідає полковник. – Отак за роки роботи освоїв розмовну молдавську».
А ще Івана Лозового можна сміливо назвати колегою по перу, адже його публікації щодо правильного поводження з вибухонебезпечними предметами з’являлися на шпальтах чи не всіх тогочасних видань: від «Юного ленінця» до «Радянського міліціонера» (колишня назва «Іменем Закону». – Авт.). Довівши свій професіоналізм на ділі, Іван Микитович дістав підвищення по службі – йому довірили посаду начальника інспекції з мобілізаційної роботи МВС УРСР. Про рівень відповідальності, що звалився на нього, годі й говорити.
Окрема сторінка в життєписі нашого героя – два спецвідрядження: 1962-го до Куби (де Іван Лозовий провів сім місяців і брав участь у секретній операції «Анадир») та 1964 року – до Алжиру, куди його направили як мінера-підривника. Навіть сьогодні, десятиліття потому, Іван Микитович не може відкрити всіх таємниць тих місій. Але про те, що його професіоналізм і людські якості оцінили за океаном, свідчить бодай той факт, що й нині на всі свята полковник отримує вітальні листівки від Послів Куби. Позначилася на долі Івана Микитовича й одна, вже українська, «місія» – трагічна, у зону радіаційного лиха, куди Лозовий прибув у перші, «найгарячіші», тижні. У Чорнобилі Лозовий працював у складі комісії, яка наглядала за рівнем радіації. Його робота на території атомного лиха відзначена чисельними грамотами та медалями.
Піротехнік-педагог
Напевно, найбільше щастя для будь-якого професіонала – мати змогу передати свої знання та вміння наступним поколінням. Близько двох десятиліть Іван Лозовий викладав предмет «Піротехнічна служба» студентам Київського механіко-металургійного технікуму та Київського політехнічного інституту. Те, що тоді Лозовому, який носив погони правоохоронця, дозволили викладати в цивільних навчальних закладах, потрібно було заслужити.
«До мене висунули єдину умову: педагогічна діяльність не повинна перешкоджати основній роботі в міністерстві, – розповідає ветеран. – Тому лекції доводилося читати щосуботи, а для заочників – у будні, у вечірню пору. О шостій годині вибігав із МВС і чимдуж поспішав на Ленінградську площу, де на мене чекали студенти. Вони з розумінням ставилися до моїх запізнень, а я в таких випадках жартував: „Ну, як запізнився, то хоч піду раніше”. Звісно, жарти жартами, але до студентів був вимогливим. А як же інакше? Це ж – піротехнічна справа, тут найменша помилка вартує життя! П’ятірку в мене отримати було нелегко. Однак і двійок ніколи не ставив». Нині його вихованці вже висококласні фахівці, та про мудрого вчителя не забувають, адже завдячують йому знаннями.
Пропрацювавши понад тридцять років, та ще й у такому активному темпі, Іван Микитович після виходу на пенсію вдома не всидів. На запрошення друга подався в рятувальники. Йому довірили посаду голови районної ради Товариства рятування на воді. Так, присвятивши все життя безпеці людей на землі, віднині Лозовий опікувався їхньою безпекою в іншій стихії – на водах Дніпра.
Багаторічну сумлінну працю та високий професіоналізм Івана Микитовича відзначено чисельними нагородами: орденами «За мужність», «За бойові заслуги», медалями «Ветерану-інтернаціоналісту», «Захиснику Вітчизни» та ще безліччю відомчих відзнак. А поза службою йому вдалося збудувати міцний тил, щоправда, це швидше заслуга дбайливої дружини Любові Михайлівни, з якою разом – уже майже півстоліття. Подружжя виховало двох дітей: сина Володимира та доньку Світлану, які обрали своєю професією «службу Гіппократу».
Цього року у травні Івану Микитовичу виповнюється 75 років. Проте поважні цифри віку йому не додають. Як і раніше всього себе віддає роботі. Він член Асоціації ветеранів МВС України та організації Спілки ветеранів-інтернаціоналістів Дарницького району. А ще – готує фахові публікації у ЗМІ, приходить у школи, щоб поспілкуватись і навчити основ безпеки молоде покоління. І якщо він та справа його життя все ще потрібні іншим, чи не є це доказом того, що життя прожито недарма?
Марія САЛЬНІК, «ІЗ»
