Стоятимемо тут стільки, скільки потрібно – заради наших дітей!
Карачун. Цю гору, розташовану в околицях Слов’янська, тепер знають не лише в Україні, але й в усьому світі. З квітня по липень 2014 року на підступах до цього важливого стратегічного пункту точилися запеклі бої між українськими військами й угрупованням проросійських терористів на чолі зі «Стрєлковим» – колишнім офіцером ФСБ РФ Гіркиним.
У червні сепаратисти «ДНР» навіть намагалися підняти хвилю ентузіазму у своїх прихильників фейковими «новинами» про нібито захоплення Карачуна «ополченцями». Але захисники гори встояли, попри жорстокі обстріли, від одного з яких 1 липня внаслідок пошкоджень опорних тросів упала телевежа передавального центру, понівечивши сусідню будівлю…
Нині тут усе виглядає практично так, як і влітку 2014-го: руїни телевежі, окопи і бліндажі… Але багато що змінилось. І головне, Карачун – наш!
Ми йшли територією, де нині розташований підрозділ 5-ї Слобожанської окремої бригади Національної гвардії України, в супроводі молодого офіцера, старшого лейтенанта Дмитра. Біля однієї з будівель солдати старанно скопували… клумбу.
– Навіщо це? – здивовано запитали ми.
– Як навіщо?! – Діма аж зупинився. – Весна ж настала! А ми тут щонайменше на два місяці – треба обжитися, впорядкувати територію, навести скрізь лад…
Неподалік ще кілька воїнів щось майстрували – задерикувато дзвінко «співала» пилка, стукали молотки. За півгодини стало зрозуміло – хлопці зробили пристосування для чищення взуття.
– Ну, не тягти ж за собою бруд у приміщення.., – прокоментували солдати своє творіння.
– Дмитре, а хлопці давно служать?
– Ні, нещодавно, всі – мобілізовані у «четвертій хвилі». До того ж практично всі вони – добровольці, всі – харківські.
Серед солдатів – як молодь, так і ті, кому далеко за 45. Біля польової кухні «чаклував» сухорлявий чоловік. Це Ігор Костюченко. Йому 47 років. До війни працював шліфувальником-заточувальником на одному з харківських заводів. Родина, яка живе в Лозовій, до останнього часу нічого не знала про рішення Ігоря йти на фронт.
– У мене вік «непризовний», але я розумів, що повинен бути тут. Іде неоголошена війна. Це – мій вибір: пішов у військкомат, попросив поновити мене на військовому обліку. Взяли – стрільцем-радіотелеграфістом.
– А як біля плити опинилися?
– З дитинства відчуваю потяг до кулінарії – люблю готувати й смачно попоїсти. Тож нині намагаюся все робити для того, щоб підрозділ був забезпечений харчуванням «по-домашньому».
– І як, виходить?
– Гадаю, про це у хлопців запитати треба, – усміхається Ігор. – Але ми з напарником робимо все можливе… Намагаємося максимально урізноманітнити меню, виходячи з того, які маємо продукти. Готуємо багато, великі порції, варимо супи: польовий, бобовий, розсольник і, звісно ж, справжній український борщ. Хіба що смажену картоплю приготувати ніяк – немає в нас підхожої місткої сковороди, утім, сподіваємось, що волонтери нам і з цим допоможуть.
– А допомагають?
– Ще й як! Щире спасибі їм! Знаєте, саме завдяки волонтерам ми відчуваємо, що за нами стоїть уся країна, що в нас вірять. Це справді надто важливо! Дуже хочеться, щоб ця війна швидше закінчилася… Зверніть увагу: в нас у батальйоні більшість – саме мого віку. А знаєте, чому? Ми таки вже прожили до піввіку і прийшли сюди заради того, щоб молодь спокійно жила у вільній країні. Повірте, стоятимемо тут стільки, скільки потрібно буде – заради наших дітей!
Бойового товариша одразу ж підтримав колоритний бородань з позивним «Дикий»:
– Мені 48 років, у мене двоє синів. Один навчається в одеській Військовій академії Сухопутних військ, другий пішов на фронт добровольцем захищати країну. Я теж кадровий військовий, все життя до виходу на пенсію служив в авіації. І нині – не можу залишатися осторонь, відсиджуючись у тилу, коли наші сини борються за свою країну. Тож хочу, щоб після нашої Перемоги мені не соромно було дивитися в очі своїм дітям, онукам, друзям. Тому пішов у військкомат і зажадав мобілізувати мене добровольцем…
– І як до Вашого рішення поставилися дружина, діти?
– Я завжди виховував у синах почуття любові й поваги до своєї Вітчизни. Наша Батьківщина – Україна. Як професійний військовий можу відповідально сказати – у нас іде війна. Всім давно пора це зрозуміти і сприйняти. Звісно, наш ворог – Росія. Так уже сталося. Але не ми розпочали цю війну. Не вірте, що тут ідуть бої з якимись «проросійськи налаштованими жителями Донбасу». Проти нас воює добре підготовлена російська армія. Це я розумію, це розуміють мої сини, це розуміє моя дружина, життя якої теж завжди було пов’язане з військом. Тому вони підтримали моє рішення, хоча, звичайно, дружині, як будь-якій жінці, страшно за дітей і за мене. Але вона розуміє: якщо сьогодні ми не станемо на захист країни, то ворог прийде вже в нашу домівку, в Харків…
– Харків’яни, і цим усе сказано, – коментує думки підлеглих старший лейтенант Дмитро. Й одразу ж додає:
– Ходімо, познайомлю зі ще одним добровольцем. У людини вже онуки, а він тут – і дасть фору багатьом молодим!..
Старшині Сергію Бражнику 57 років, родом із селища Комсомольського Зміївського району Харківщини. Відслужив строкову службу ще 38 років тому в Південній групі військ, що дислокувалася в Угорщині. До війни займався власним, цілком прибутковим бізнесом. Побратими шанобливо називають його Сергій Васильович і люблять жартувати відомою фразою російських пропагандистів: мовляв, Васильовича «зняли з поїзда й забрали в Нацгвардію».
– Була така справа. Я хотів записатись у будь-який добровольчий батальйон, але дружина заховала мій паспорт і військовий квиток – два місяці не міг знайти. Хвилювався, думав, що вона не зрозуміє мого рішення. Тому пішов і домовився з військовим комісаром, що мені принесуть повістку про мобілізацію – для дружини, мовляв, я не сам, мене покликали, – усміхаючись, розповідає старшина. – У мене зять теж рветься добровольцем. Але я йому сказав: «Ти молодий, займайся сім’єю, а я захищатиму вас і країну».
– А чому Ви так вирішили?
– Все дуже просто. Тому, що я – українець, Україна – моя країна. На мою Батьківщину напала Росія. Я – чоловік, і не можу не захищати свою сім’ю, країну, друзів! А якою мовою спілкуємося в своїй країні, в своєму будинку – це тільки наша з вами справа, а не Росії! Більше того, я вільно спілкуюсь українською мовою, гадаю, що Ви – також!
– А як Ви вважаєте, те, що тепер відбувається тут, на Донбасі, – це що?
– Я впевнений, що це – війна з Росією. Будь ласка, напишіть мої слова саме російською мовою – може, хтось з росіян прочитає. То, что сегодня происходит, это наш цивилизационный выбор. В России хотят, чтобы мы жили в их мире и по их законам, а мы выбрали свой путь – в совершенно иной, европейский мир. За этот путь мы вынуждены бороться и воевать. Ничего! «Борітеся – поборете!»
– Сергію, а як Вам вдається вибудовувати стосунки і спілкування з бойовими товаришами? Адже багато хто з них Вам у діти годяться, включаючи офіцерів. Не виникає бажання іноді чогось їх «повчити» по-батьківськи, зробити зауваження, дати пораду?..
– Відверто кажучи, виникає, але тільки «по-батьківськи». До того ж я багато років працював на керівних посадах, що наклало певний відбиток на мій характер… Але нічого – змінююсь сам, змінюю своє ставлення до колег. Ми тут усі рівні!
За нашою розмовою з цікавістю спостерігав молодий хлопець у балаклаві, з яким ми попросили Дмитра нас познайомити. Старший лейтенант з гордістю відповів:
– Дійсно, молодь теж охоче «мобілізується». Це – командир одного з наших взводів…
Офіцер із позивним «Тур» – харків’янин, випускник Харківської державної академії залізничного транспорту, водночас пройшов підготовку на військовій кафедрі Харківського «політеху». Він стверджує, що головне – прагнення захищати країну, а навчитися можна всьому, було б бажання:
– Я потрапив до Національної гвардії в останній хвилі мобілізації. Щойно отримав повістку, одразу подався до військкомату, пройшов медкомісію і з 10 лютого вже служу. У мене навіть не виникало ніяких сумнівів – країну потрібно захищати! Звісно ж, де в чому відчуваю нестачу знань і навичок, але погодьтеся: у будь-якій справі, якщо хочеш бути фахівцем, завжди потрібно вдосконалюватись і чогось нового вчитися. На своєму прикладі скажу: військового досвіду набуваєш досить швидко…
– А як Вам вдається командувати підлеглими, які Вам годяться в батьки і навіть – у діди? Складно?
– Я б не сказав, – усміхається наш герой. – Якщо ви – єдиний колектив, одне ціле, то все буде гаразд. Я і сам багато чого у своїх солдатів вчуся…
– А що Вам особисто дає впевненість у перемозі?
– Усвідомлення того, що я тут заради своєї родини і своєї країни. У мене маленька донька, скоро народиться син. Якщо я і мої друзі сьогодні звідси підемо, то що завтра буде в моєму місті? Зрозумійте, у нас навіть думки такої немає – відступати. Ми націлені йти вперед – і до Перемоги!
Олексій ЛЕБЕДЬ, з району АТО.
Фото автора
