Це бій не лише за Донбас!
На момент публікації цього матеріалу четверо його героїв, військовослужбовців Західного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України, у складі своїх підрозділів повернулися до пунктів постійної дислокації. Спогади про фронтові будні на Донбасі залишилися не лише у їхній пам’яті…
«Я просто показав приклад підлеглим»
Ми із групою журналістів спеціально поїхали на той, один із найвіддаленіших блокпостів НГУ на дорозі у бік Луганська, бо кількома днями раніше в штабі АТО до нас удавано-грізно звернувся один полковник: «Преса? Слухай мою команду!» – але одразу перейшовши на «цивільний» тон, сказав: «Хлопці, у нас на одному з блокпостів є унікальний лейтенант. Кажу не тільки як офіцер, але й як батько…».
Командир блокпоста до нашого раптового візиту поставився з розумінням:
– Справді, якщо вже щось писати – поговоріть з лейтенантом Ігорем Наконечним. Хлопцеві лише 21 рік, а підлеглі, які йому в батьки і діди годяться, звертаються до нього шанобливо – «Ігор Петрович». З усіма підлеглими він знаходить спільну мову, водночас добиваючись чіткого виконання наказів. Та ось він і сам...
– Привіт, я Ігор, – молоденький хлопчина з виразними очима простягнув кожному з гостей руку для вітання. – Кияни?
– Ні, харків’яни...
– А я в Харкові в Національній академії НГУ вчився. Минулого року закінчив, за розподілом був направлений до Вінниці, де з мобілізованих із запасу формувався новий оперативний батальйон. Відверто кажучи, спочатку багато що було незрозуміло й незвично, бо я потрапив у коло людей, більшість з яких старші за мене в два рази. А мені ж ними якось командувати потрібно, вчити...
Довелося, як то кажуть, шукати підходи… Але я анітрохи не шкодую, що потрапив саме в цю частину і до цих людей. Гадаю, зумів «мужикам» допомогти відновити армійські знання та навички, та й сам у них багато чого навчився. Головне, що всі вони патріоти, безстрашні, порядні, дуже надійні люди!
– А тут – давно?
– Це вже друге моє відрядження. Під час першого ми 52 доби провели на 31-му блокпосту в районі Кримського, в тому самому, який цілодобово обстрілювався. Але жоден із мобілізованих не злякався, не дезертирував!..
– А що за історія була у вас там з вивезенням боєкомплекту під обстрілом?
Ігор здивувався:
– Звідки знаєте?!
– У штабі офіцери розповіли. Пишаються, що в Нацгвардії служать такі герої...
– Та не герой я, – лейтенант зніяковіло опускає очі. – Просто робив те, що зобов’язаний був робити як офіцер. Того дня ми були змушені залишити 31-й блокпост. Обстрілювали нас безупинно, причому так: «закинуть» кілька мін і якусь мить чекають, знову «закинуть» – і знову чекають. Це для того, щоб тиснути на нас психологічно, не давати можливості «поворухнутися». А нам поставили завдання – евакуювати значну кількість боєприпасів.
Я розумів, що це небезпечно, і не міг просто так дати команду – під обстрілом вантажити снаряди на машину. Я сам повинен був показати приклад підлеглим. Тому пішов і став тягати ящики з боєприпасами. І солдати одразу прийшли мені на допомогу… Пам’ятаю, разів з п’ять довелося переривати роботу, ховаючись у бліндаж від вибухів мін, але, нарешті, ми вивезли весь боєкомплект. Сам би я нічого не зробив, це хлопці мобілізовані – молодці!..
– Петрович! – гукнули з блокпоста, де щойно зупинилася вантажівка...
– Вибачте, хлопці, – служба!..
Ігор побіг до блокпоста, а до нас звернувся один із солдатів років п’ятдесяти, що курив осторонь, прислухаючись до нашої розмови.
– Він мені в сини годиться, а я до нього беззаперечно прислухаюсь. Коли мені, як батькові, доля не дала такого сина, як Ігор, хоч би послала такого зятя, бо ж маю доньку. Так і напишіть: золотий хлопець і справжній офіцер!..
Днями за сумлінне виконання службових обов’язків у районі АТО лейтенанта Ігоря Наконечного представлено до присвоєння чергового військового звання «старший лейтенант» (достроково).
«Права на помилку тут немає»
Друге відрядження у район АТО івано-франківця, командира взводу розвідки капітана резерву Ігоря проходить у Кримському. Розповідає, що від блокпоста до позицій сепаратистів – трохи більше кілометра. До слова «перемир’я» тут майже завжди додають: «умовне», адже провокації з боку «ополченців» трапляються щодня.
У мирному житті гвардієць обіймає посаду заступника директора фірми, яка займається продажем комп’ютерної техніки, але він, не вагаючись, проміняв затишний офіс на бліндаж у районі АТО…
– Це, напевно – дається взнаки моя неспокійна душа. Я брав участь у громадських акціях, починаючи зі студентської «революції на граніті» 1991 року, бо вважав це своїм обов’язком. Як офіцер, дотримуюся Військової присяги – хоча я не «кадровий», звання здобув після навчання на військовій кафедрі…
Протягом кількох останніх років Ігор брав участь у навчальних зборах, які на громадських засадах проводила одна з військово-патріотичних організацій. Жартує – мовляв, напевно, було передчуття, що у майбутньому ці навички стануть у пригоді…
Під час першого відрядження боронив Попасну. Тоді, як і зараз, їхній блокпост обстрілювався – «режим тиші» порушувався щодня:
– Нас обстрілювали з мінометів – під Попасною тривали активні бойові дії. Проте там була трохи більша відстань між нашими кордонами і кордонами сепаратистів, ніж у тут, у Кримському…
Селище, де нині діє взвод Ігоря, майже повністю зруйноване. Місцевих жителів залишилось дуже мало, є проблеми зі світлом, теплом та водою. Нині бойовики його не обстрілюють, але й провокаційних дій не припиняють…
– Перемир’я – поняття доволі умовне, «сепари» продовжують «ворушитися». Так, артилерія по нас не б’є, але чи не щодня відбуваються збройні провокації: постійно фіксуємо діяльність розвідувально-диверсійних груп, пострілювати продовжують... Ось ввечері стріляли у наш бік з протитанкових та автоматичних гранатометів, зі стрілецької зброї. Буває, навіть, виїжджає танк, постріляє – і ховається. Ми на це не реагуємо, без крайньої потреби навіть у відповідь не стріляємо…
На території блокпоста поміж бліндажів є дорога, яку бійці не переходять, а перебігають – надто вона небезпечна. Ігор каже:
– У такій близькості від сепаратистів права на помилку не має… Страшно, звичайно. Якщо вам тут хтось скаже, що не боїться – брехня… Просто у нас є сила волі і розуміння обов’язку…
«У нас теж є діти, ми не можемо бути байдужими»
Солдат Роман Сенін також вдруге у районі АТО, він боронить блокпост, який відіграє роль «воріт» Попасної. До Нацгвардії експерт з коштовних металів пішов добровольцем, буквально змусивши військкомат мобілізувати його. Пройшовши підготовку, здобув спеціальність кулеметника БТР.
Нині Роман забезпечує контрольно-перепускний режим на одному із блокпостів, водночас, «позаштатно», виконуючи обов’язки старшини. Каже, якщо буде потрібно, без вагань піде на передову. Йому є що боронити: у рідній Вінниці в нього родина – дружина та двоє дітей…
– Я строкову служив у 24-й механізованій дивізії, нині – це окрема бригада, відома насамперед за почесним найменуванням «Залізна». Не чекав, поки мене мобілізують – сам пішов, проте виявилося, що до війська потрапити не так вже й легко. Після загарбання Криму три місяці ходив у військкомат, просив, щоб мене взяли в армію. Воєнком казав, що вакансій немає, а потім запропонував посаду у частині Нацгвардії. Я не вагався, одразу погодився, – розповідає Роман.
Не тільки цей блокпост, а й усе місто тривалий час перебували під обстрілами. Незважаючи на це, до хлопців (а вони, до речі, теж усі добровольці) часто приїздять волонтери.
– Своєрідний індикатор забезпеченості продуктами – це борщ. Якщо ми в змозі його зварити, вистачає всього, щоб його приготувати – значить з продовольством усе гаразд …
– А як до вас ставляться місцеві?
– По-різному: одні кажуть, добре, що ви тут є, інші бурчать, мовляв, «Якби ви не прийшли – не було б війни…». Та ми на це не зважаємо – прагнемо всіляко допомагати будь-кому з мирного населення. Ми знаємо, де, незважаючи на обстріли, продовжують жити люди, постійно ділимося з ними продуктами, питною водою, ліками – в нас цього вистачає. Ми маємо допомагати цим людям, особливо дітям, які змушені жити по підвалах. У мене в самого є діти, як і в більшості наших хлопців. У трьох бійців нашого підрозділу ще під час першого відрядження народилися малюки. Тож ми не можемо бути байдужими…
– Чому вирішили піти до війська добровольцем?
– Я не хочу, щоб завтра якісь «сепари» прийшли до мого дому. Україна – це наша Батьківщина, наша країна, і я не можу миритися з тим, що їй намагаються диктувати чужу волю, вказувати, що і як у нас вдома повинно відбуватися, або кажуть: «Ми сьогодні заберемо Донбас, завтра – лівобережну Україну, потім – правобережну, і взагалі, ви живете завдяки спадщині Радянського Союзу…». Ми вже втратили Крим і не можемо повторювати таких помилок. Маємо боротися, адже це бій не лише за Донбас – це бій за наше майбутнє!
– Як діти реагують на те, що тато служить у районі АТО?
– Донечці 6 років, вона чемпіонка України з художньої гімнастики. Синові 12 літ – він добре малює, напевно, майбутній художник, дуже мною пишається, розповідає про мене в школі… А доця каже: «Давай, вже виганяй цих бандитів з України і приїжджай додому скоріше». Коли сказав, що повернуся до Міжнародного жіночого дня, до вашого з мамою свята, дуже зраділа…
«Я не міг покинути поранених!»
Олексій ЛЕБЕДЬ, із району АТО.
Фото автора
