«Ми розуміємо, за що боремося!»
Цей матеріал було підготовлено до того, як відповідно до «мінських домовленостей» у районі АТО українські війська запровадили «режим тиші» і почали відведення важких озброєнь. Проте, за повідомленнями останніх днів, на Донбасі продовжують лунати постріли і ллється кров...
«Донбаський шлях»: головне – «не проскочити»
…Вечір, проведений напередодні над картою Донбасу, виявився марною тратою часу: як і куди проїхати, вирішували зранку, виходячи з мінливої «оперативної ситуації». Шлях був довгий і досить тернистий: у Донбасі, який ніколи не славився своїми дорогами, нині замість них – хіба що «напрямки», більше схожі на голландський сир: суцільні ями, між якими частково збереглися «перешийки» з асфальту.
Навігатор і стільниковий зв’язок працюють лише час від часу. Фактично, їхати доводиться «наосліп», орієнтуючись по сонцю й покладаючись на професіоналізм водія Національної гвардії Сергія. Дорогою впираємося в міст, який «нависає» над глибоким яром. Одного боку в цієї споруди немає – підірвали під час відступу бойовики, – але наш водій впевнено долає небезпечну ділянку, хоча в машині повисає гнітюча тиша – праві колеса буквально прослизають над краєм прірви.
«Прорвемося! – заспокоює Сергій, – у Нацгвардії поганих водіїв не буває!..».
Прорвалися. В об’їзд довелося б на години дві довше їхати, а відстань і час сьогодні на Донбасі – поняття досить умовні. Наступний міст «проскочити» не вдається – зруйнований вщент. Рухаємося за знаком «Об’їзд»: посадка, поле, посадка, поле. Дорога до Лисичанська забирає, замість розрахункових півтори, понад три години – і це лише половина шляху.
Блокпост за Лисичанськом. Зупиняємося: перевірка документів, уточнення шляху й мети пересування. Бійці пояснюють, як безпечно дістатися до потрібного пункту, попереджають, що «безпечно» – теж поняття умовне:
– Преса, ви там акуратніше! Не проскочте потрібний поворот!
У машині знову повисає тиша: вся увага на повороти – потрібно «не проскочити». З’їжджаємо вбік від основної траси. За гірняцьким селищем починається невелике село. Насамперед, впадають в очі справжні слобожанські хати, які видніються в населеному пункті, заснованому, як свідчить покажчик, аж 1754-го…
За селом «дорога» закінчується. Починається «донбаський шлях», пересуватися яким можна зі швидкістю не більш як 20 км/год. Ще хвилин 20 жахливого трясіння –
і на шляху чергове селище: велике, але порожнє й безлюдне. Блокпост, український прапор. Доїхали!
До війни у цьому селищі жили приблизно дві тисячі осіб. Нині залишилося близько трьохсот. Нацгвардійці розповідають, що останній автобус з біженцями відправили вчора – люди довго не хотіли залишати рідний дім, попри безперервні обстріли «Градів».
– Знаєте, коли вони (російські війська. – Авт.) стали обстрілювати селище? У ніч на Різдво – ось вам справжні цінності «русского міра». А потім нові обстріли – на Хрещення… Дивіться, зруйнований будинок – це три дні тому.
На щастя, жінка, яка живе в ньому, не постраждала.
Командир блокпоста, підполковник із позивним «Збруч», веде нас далі – на територію однієї з насосних станцій, яка забезпечує постачання води не лише в одне з найбільших міст Донбасу, а й на більшу частину всієї області. Саме цю станцію постійно шматували масованими артобстрілами.
– Поясніть мені, який сенс російським військам обстрілювати цей об’єкт, якщо вони ж самі й решта населення Луганська залишаться без води. Де логіка?..
Через те, що більшість жителів селища виїхала на безпечні території, бійцям НГУ доводиться допомагати обслуговувати станцію працівникам, що залишилися. Вся територія тут поцяткована величезними ямами від снарядів «Граду» і встелена уламками.
– У нас позавчора один хлопець загинув – не встиг сховатись у безпечне місце. Ось той самий снаряд, осколки якого його вбили, – підполковник показує на величезний металевий циліндр, що стирчить із ями значних розмірів…
– Подивіться, б’ють спеціально так, щоб постраждало якомога більше людей: у центр селища, біля клубу, у відділення міліції, сюди – на територію насосної станції, по залишках поромної переправи…
Підполковник підходить до чергової воронки і звертає нашу увагу на стовп – велику металеву трубу:
– Дивіться, товщина металу – приблизно 2 см. А осколки пронизали її наскрізь, мов зварювальний апарат! Ходімо, покажу майже триметрові воронки біля переправи – там від вибухів вода в річці аж «закипала»…
– Як ваші хлопці це все витримують?
– Вони добровольці, які свідомо йшли захищати свою землю. Ми розуміємо, за що ми боремося, усвідомлюємо, що від нас залежить, чи дійде ворог до наших осель і родин. Та навіщо я буду за хлопців говорити – запитайте в них самі…
«Настрій бойовий, віримо в перемогу»
Підходимо до однієї з вогневих точок. Двоє чоловіків виходять нам назустріч:
– Добрий день! Ви до нас в гості чи на підкріплення?..
На прохання хлопців переказуємо подробиці останньої «мінської зустрічі».
– Ми тут більш як місяць стоїмо, – розповідає боєць із позивним «Шерлок», – звичайно, чекаємо на ротацію, хочеться додому. Але готові й далі захищати свою землю. Настрій бойовий, віримо в перемогу. Це, мабуть, головне! А в домовленості ми не віримо. Путін не виконуватиме того, що пообіцяв…
Майже всім маршрутом нас, крім «місцевих» гвардійців,
супроводжували кілька собак. Варто зазначити, що протягом тижня, проведеного на багатьох блокпостах НГУ, ми не бачили жодного, де воїни не завели б власну «хатню тваринку» – кішку чи пса…
– Місцеві їдуть, а тварин – кидають. Ми вже рятували собак, яких посадили на ланцюг чи навіть закрили в будці. Підгодовуємо їх, а ті відповідають взаємністю. Бачите: «групу супроводу» організували, – усміхається Збруч. – Є у нас і «штатний», службовий собака.
На вулиці неподалік штабу помічаємо німецьку вівчарку, яка насторожено обнюхує гостей.
– Ось і господар знайшовся!
– Так, це я! – відповідає чоловік у балаклаві. – Аріша, до мене!
Собака миттєво, за всіма правилами дресування вмощується біля лівої ноги кінолога.
– Їй чотири роки, тож вона вже все знає й усе вміє. Відмінно шукає вибухівку й наркотики. А який відданий і надійний друг!..
– А чим годуєте?
– Сухі корми – вона ж у нас «на забезпеченні». А ще солодощі їй частенько перепадають. Наші хлопці Арішу люблять, приносять мені для неї то печиво, то ще щось…
– Ну як, – втручається в розмову підполковник, – ще не передумали їхати на далекі блокпости? Тоді в машину!
Б’ємо ворогайого ж зброєю
Встрибуємо в кузов новенького КрАЗу.
– Ви тільки тримайтеся там міцніше! – просить водій. До найближчого «далекого блокпоста» повним бездоріжжям добиралися майже 40 хвилин. Звідси до позицій терористів – менш як кілометр. Нас зустрічає капітан
резерву Володимир Гусєв, командир роти оперативного призначення НГУ – і одразу запрошує до столу. На багатті в казані кипить навариста каша з тушкованкою. Бійці зізнаються: їм пощастило – у підрозділі відмінний кухар.
– Ми тут з 5 січня. Приїхали, облаштувалися – все скромно, але по-домашньому.
У глибокому бліндажі є світло, працює радіо, у буржуйці потріскують дрова.
– У нас служать і старий, і молодий, вони свідомо прийшли в Національну гвардію, і, повірте, дадуть фору багатьом професіоналам. У нас є і зенітники, і артилеристи, і снайпери, і зв’язківці, і прикордонники, і танкісти, ті, хто служив строкову службу, і ті, хто колись закінчив військову кафедру. Я, наприклад, зенітник.
Капітан підводить нас до замаскованої гармати:
– Це наш трофей – захоплена у ворога 100-мм протитанкова МТ-12 «Рапіра». Є ще один трофей – зенітна установка ЗУ-23-2. Ми їх полагодили і тепер б’ємо ворога його ж зброєю. Знищили кілька ворожих бойових машин, лише за два дні – два прямих влучення.
– Як Ви оцінюєте обстановку тут – на передовій?
– Приховувати не буду – ситуація складна. На «тій стороні» працює добре навчений ворог. Діють, але в атаку не йдуть – для цього в них сил не вистачає. Але постійно обстрілюють наші позиції: і вдень, і вночі. Ми розуміємо, що вони роблять – намагаються деморалізувати нас, тиснуть психологічно. Але й ми не мовчимо – відповідаємо. При цьому, відповідаємо точніше. У наших хлопців настрій бойовий, не падаємо духом – я впевнений у кожному зі своїх бійців. Всі розуміють, що ми тут робимо, для чого й заради кого – заради своєї країни, своїх сімей, батьків, дітей, друзів...
Земля Донбасу – наша, українська
Такої ж думки й командир резервного батальйону оперативного призначення НГУ підполковник Сергій Шуляк.
– У нашому батальйоні всі – добровольці. З усієї України, зокрема Сходу і Криму. Наймолодшому – трохи за вісімнадцять, але він уже вдруге у відрядженні до району АТО, відмінний і досвідчений розвідник. Найстаршому – 60 років. Викладачі вишів, вчителі шкіл, успішні бізнесмени, робітники, фермери, лікарі – мені складно назвати всі професії людей, які залишили свою роботу та сім’ї й пішли захищати Батьківщину. У деяких – по троє дітей, і вони могли б спокійно й цілком законно сидіти вдома, проте кожен із нас прийняв рішення щодо служби цілком усвідомлено. Тому всі ми сьогодні тут і звільнятимемо землю Донбасу, бо це наша, українська земля.
– А чи відчуваються якісь відмінності між бійцями з різних регіонів країни?
– У жодному разі! Ми всі спілкуємося між собою і українською, і російською мовами, їмо з одного казана, як кажуть, ділимося останнім…
– Як у вас складаються стосунки з місцевим населенням?
– Все залежить від людей. Селище, в якому ми перебуваємо, умовно можна розділити на три частини: в одній живуть етнічні українці, у другій – молдавани, а в третій – росіяни. Перших тут називали «хохлами» тільки за те, що вони розмовляли українською, вони разом із молдованами переважно виїхали на безпечні території. А ось так званий «русскій мір» (більшість із них – люди пенсійного віку) – залишилися. І уявіть собі: ми завозимо їм воду, продукти, патрулюємо селище, ловимо мародерів, допомагаємо в евакуації до Лисичанська, ділимося з населенням усім, що нам привозять волонтери, а вони приносять нам молоко і... пропонують його купити! Звісно ж, ми ставимося до цього спокійно, адже розуміємо, що ми для «русского міра» якщо й не окупанти (оскільки ця земля – наша), то вже точно – не друзі. Але це стосується саме тієї частини населення, чиїх предків свого часу пригнали «копати вугілля» в нелюдських умовах. Вони виховані в традиціях ще Радянського Союзу: їм всі винні, а вони нікому й нічим не зобов’язані. І така ситуація не лише в цьому селі, а й у багатьох навколишніх населених пунктах.
Утім, на околиці Лисичанська ми зупинилися біля невеликого магазину, щоб купити пляшку води. Продавчиня, побачивши людей у військовій формі, трохи напружилася, але, вгледівши синьо-жовті нашивки, запитала:
– Хлопці, ви ЗВІДТИ? Як там наші? Вистоять?
– Вистоять, – хором запевнили ми, – не сумнівайтеся!
Олексій ЛЕБЕДЬ,
із району АТО. Фото автора
