У Новоайдарському райвідділі міліції задзвонив телефон. Додзвонювачем була фельдшер Трьохізбенського медпункту, яка схвильовано повідомила, що внаслідок мінометного обстрілу, відкритого по селу сепаратистами, поранено жінку. Терористи стріляли з району селища Слов’яносербського. Напередодні, під час такого ж залпу, від вибуху загинула п’ятирічна дівчинка й дістала тяжкі поранення її мати. Тепер ось знову лихо прилетіло сюди на стабілізаторі ворожої міни.
Черговий відділку чув у слухавці гуркіт вибухів.
– Ви «швидку» викликали? – запитав він у фельдшера.
– У нас триває обстріл. На «швидкій» відповіли, що приїдуть, коли все стихне. А коли все стихне, ніхто не знає.
Цієї миті в чергову частину зайшов начальник Новоайдарського райвідділу міліції Леонід Пантикін:
– Доповісти обстановку.
– Надійшло повідомлення, що в Трьохізбенці тяжко поранено жінку. «Швидка» до неї доїхати не може. Не припиняється мінометний обстріл. Деякі будинки зруйновано. Фельдшер каже, що потрібна термінова госпіталізація: часу в потерпілої небагато.
– Тоді негайно піднімай по тривозі групу в повному складі. Виїжджаємо на двох машинах. За старшого буду я. Виїзд за дві хвилини. Якщо там інтенсивний обстріл, то можуть бути й інші жертви. На «швидку» передай, щоб були постійно на зв’язку. Хлопці, хуткіше!
Збори в таких ситуаціях недовгі: хапаєш бронежилет, каску, автомат, індивідуальні аптечки – й гайда виконувати наказ.
Попри суцільні вибоїни, міліцейські авто мчали на граничній швидкості. Уже в полі, далеко за околицею села Райгородка пролунала команда: «Зброю до бою!». Місцевість на під’їзді до Трьохізбенки прострілюють терористи, тож треба бути готовим відкрити вогонь у відповідь. У селі наряд з райвідділу вже чекали. Міліціонерів скерували до місця події:
– Будь ласка, швидше! Вас там дуже чекають.
А в селі продовжували вибухати міни. Для того, щоб дочекатися транспорту з Новоайдару, трьохізбенцям необхідно було запастися мужністю. Тут саме час спуститися в підвал, де безпечніше, але ж поруч стікає кров’ю землячка й машину, яка проривається, щоб надати допомогу, треба зустріти.
– Дякую, що дочекалися, – мовив Леонід Пантикін. – А тепер хутко в укриття, а дорогу ми знайдемо.
На місці трагедії ні краплини переполоху: фельдшер намагається зупинити кров, постійно розмовляє з потерпілою. Поставила їй крапельницю.
– У мене зовсім немає знеболювального. Боюся, не витримає больового шоку. Кров вдалося зупинити...
– Тепер від больового шоку не помре. Хлопці, несіть її акуратно в машину. Чоловік нехай побуде поруч: усе ж підтримка.
Автівки зірвалися з місця, набираючи швидкість. У Пантикіна задзвонив телефон.
– На зв’язку голова райдержадміністрації Коваленко. Що там у вас, Леоніде Леонідовичу?
– Ситуація непроста, Сергію Михайловичу. Веземо жінку з важким пораненням. Телефонуватиму в лікарню. Ми домовилися, що «швидка» виїде назустріч, і дорогою передамо їм поранену. Але в такій ситуації, якщо почнемо її переносити з машини в машину, вона може втратити багато крові.
– Зрозуміло. Зробимо так: я сам зв’яжуся з лікарнею. Медики чекатимуть вас.
На шаленій швидкості промчали ділянку інтенсивного обстрілу, спустилися в Райгородку і далі – до лікарні. Минуло з півгодини, як біля приймального відділення хірургії зупинилися два міліцейські авто. Хлопці винесли жінку, яку одразу ж повезли в операційну...
Ось так і закінчився один з виїздів міліцейського наряду в районі АТО на Луганщині. Але історія на цьому не завершилася. Наступного дня очільник райвідділу зателефонував головлікарю Торбі:
– Ніно Іванівно, як там наша пацієнтка?
– Стан важкий, довелося ампутувати ногу. Їй потрібна кров.
І знову Леонід Пантикін звернувся до колег:
– Я не можу вам наказувати, можу тільки попросити… Жінка, яку ми вчора вивезли з Трьохізбенки, втратила багато крові, потрібна допомога. Є охочі стати донорами?
О 10-й ранку до станції переливання крові підійшли працівники райвідділу Роман Оніпко, Катерина Алісова, Віталій Бєліков, Андрій Анопрієнко, Сергій Бордюг, Дмитро Овчаренко, Сергій Смолін і Павло Чуйкін.
– Нині час такий, що люди повинні один одному допомагати, – сказав під час переливання Віталій Бєліков. – Тим більше, ми – міліціонери. Як бачите, здатні не тільки рятувати, ризикуючи своїм життям, надавати постраждалим першу меддопомогу, а й ділитися власною кров’ю.