На «Південному фронті» – без змін…
«ІЗ» завершує цикл публікацій, автор яких, поїхавши на передову АТО, на власні очі побачив і передав нашим читачам кілька порцій тамтешньої, пропахлої порохом та мужністю, «атмосфери» війни за незалежність.
За кілька метрів від КПП вирує робота. Двоє бійців за допомогою бензопилки (до речі, подарованої волонтерами), ріжуть дрова для «буржуйок». Ще далі кілька гвардійців укріплюють бліндаж: довгі колоди кладуть рівними рядами на попередньо поставлені по кутках колодки-опори – щоб своєю вагою не продавили «дах». Зверху шар дерева накривають мішками з землею, на які знову будуть покладені колоди. Таких шарів буде кілька (що їх більше – то надійніше укриття). В районі бойових дій для укріплення позицій використовується кожна година затишшя, тож працюють усі, хто не залучений на чергуванні на бойових постах, і не лише строковики та контрактники, а й багато хто з офіцерів.
Ми з комбатом вирушаємо на перевірку вогневих точок, яку кожен військовослужбовець готує самостійно за допомогою старовинного солдатського інструмента – «малої піхотної лопати». Підполковник Глуховець прискіпливо оглядає кожну позицію, водночас вказуючи підлеглим на недоліки: ось тут, зверху, не прикрито мішком із землею, он там – недостатня оглядовість місцевості й низько насипаний бруствер, а поряд навпаки – зависоко.
– Товаришу солдате, з таким оглядом ви з правого флангу не бачитимете не те що піхоти, а й навіть танка! – зі «статутними» нотками в голосі, які означають, що командир незадоволений, комбат критикує чергового бійця з розпашілим від копання й ніяковості обличчям. – Щоб до завтра недолік було усунуто, я особисто перевірю…
Рухаємося далі по окопу.
– Ну, тут начебто непогано – сектор ведення вогню достатній, можна стріляти в положеннях сидячи і стоячи, зверху прикрито, – не виказуючи задоволення роботою підлеглого, Руслан Анатолійович з автоматом в руках випробовує позицію. Й одразу ж запитує її «власника», високого сержанта-контрактника: – А ніша для «Мухи» не замала?
Сержант каже, що приміряв – гранатомет там поміщається без проблем. Загалом комбат задоволений результатом роботи підлеглих, однак про недолік кожного він ще нагадає на вечірньому шикуванні. Розслаблятися в умовах війни – означає наражатися на небезпеку.
Закінчується черговий день на передовій. Тепло від «буржуйки» дозволяє зняти важкий верхній одяг і «берці», взути капці й, нарешті, бодай на короткий час, дати відпочити втомленому тілу після денної метушні й холоду. Тут, на триметровій глибині, зарито переобладнаний під бліндаж вантажний контейнер, де мешкає 12 військовослужбовців. Мобільний зв’язок усередині не працює – щоб поспілкуватися з рідними, треба виходити назовні, в мороз чи вітрюган. Тож хлопці коротають вечір звичними справами: хтось перевіряє зброю та спорядження, готуючись до нічної зміни на бойових постах, інші, вмостившись зручніше, дивляться на смартфонах фільми. Виявляється, чи не кожен перед виїздом у район АТО «закачав» з Інтернету з десяток різних блокбастерів та бойовиків. Переглянув, обмінявся з товаришем – і є чим прогаяти час до відбою.
Через приєднану до однієї з «трубок» портативну аудіоколонку гучно лине музика. За якусь мить «попсова» пісня змінюється «Воїнами світла» групи «Ляпіса Трубецького». «Вимкни це!» – з неприязню звертається один з бійців до власника телефона. «А чого раптом? – дивується той. – Це ж пісня про нас, ми і є воїни!». «Це не про нас! – не відстає товариш. – Це пісня тих, з Майдану, ти, взагалі, кліп бачив!?» Спомин про революційні події минулої зими, коли ці хлопці, тоді ще військовослужбовці внутрішніх військ МВС, багато днів і ночей стояли на столичних вулицях, зокрема – і під «обстрілом» з каміння та «коктейлю Молотова» – й досі для них болюча тема.
Намагаюся помирити солдатів, пояснюючи, що й пісня, й оригінальне відео були записані за рік до Майдану, а зміст у її слова кожен вкладає на свій смак. «Ось бачиш, я ж казав, що про нас!» – радісно усміхається «діджей» в «камуфляжі», відчувши підтримку, і повторює: «Я ж кажу, що про нас, ми ж і є воїни!» Його опонент бурчить, але, врешті-решт, погоджується з аргументами й композицію ми дослухуємо до кінця.
-Ви журналіст? – побачивши мене з фотоапаратом в руках, з цікавістю запитує високий худорлявий хлопець років 25-ти, що стоїть біля бронетранспортера. Я дивлюся на нього й намагаюся згадати, де раніше бачив це обличчя із зосередженим і серйозним поглядом – таким, яким дивляться люди, що вже встигли повоювати й заглянути у вічі смерті. Здогад підтверджується його відповіддю: «Так, ми з вами бачилися в червні, під Слов’янськом. До речі, а напишіть-но про нашого водія. Він справжній „профі”: під час першого нашого відрядження до АТО виводив машину з багатьох вогненних вирів. Часом здавалося, що нас рятувало диво…»
Екіпаж БТР-3Е у складі командира, старшого лейтенанта Олексія Солонецького, мого знайомого по Слов’янську, та двох військовослужбовців за контрактом, водія старшого солдата Станіслава Гончарова та навідника-оператора солдата Євгена Дагоєва, мешкає в одній з кімнат покинутої їдальні. Їхня бойова машина стоїть на відстані близько трьохсот метрів від основної вогневої позиції, куди БТР за наказом командування має прибути максимум за півтори хвилини в будь-яку пору доби. Хлопці кажуть, що вже не раз перевіряли – у цей жорсткий норматив «укладаються». Як-не-як, а досвід, набутий у боях, дається взнаки – для всіх трьох це вже друге відрядження «на фронт». Щоправда, під час першого Олексій і Станіслав були в одному екіпажі, а Євген – в іншому. Та й воювали раніше на БТР-4, а тут довелося пересісти на «трійку», яку попередній екіпаж назвав «Барсом». За традицією, ім’я машині (на яке вказує й зображення хижака на її борту) присвоюється один раз і змінювати його – погана прикмета.
За словами хлопців, як порівняти з попереднім відрядженням до Слов’янська, тут, у секторі «М», набагато небезпечніше. І це попри те, що влітку їм не раз доводилося потрапляти в засідки, їздити на «зачистки», ризикувавши життям, прикривати вогнем наших військовослужбовців та вивозити поранених з-під обстрілів.
– Під Слов’янськом нам протистояла, по суті, лише піхота, яка переважно обстрілювала нас із «зеленки» зі стрілецької зброї та ручних гранатометів, та деяка кількість бронетехніки, – пояснює старший лейтенант Солонецький. – А тут точаться бойові дії вже іншого типу – війна артилерії! Ти не знаєш, у який момент може початися обстріл, куди вони поцілять. А сховатися на бетеері посеред поля – досить проблематично…
Лише під кінець нашої розмови Олексій побіжно згадує про зустріч з Президентом України, на якій він разом з побратимами-фронтовиками побував наприкінці липня. Ось так випадково дізнаюся, що офіцера нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня! А ще за три дні до від’їзду на передову старший лейтенант Солонецький одружився. Кохана, коли дізналася, що його чекає «Південний фронт», почала благати не їхати.
– Ми з нею чудово розуміємося, тож коли я їй пояснив, що це моя робота, що я не зможу спокійно відсиджуватися «в тилу», коли мої хлопці воюють, вона погодилася відпустити. Тепер треба дочекатися ротації і з почуттям виконаного обов’язку повернутися додому, до своєї судженої…
Олександр КОНОВАЛОВ,
із району АТО.
Фото автора.
Коментарi
-
auto title loans chicago
13/12/2014 19:19
We unit of movement throughout this content that's in Associate in Nursing passing position to assist you watch your short economical desires. The $64000 development unit of
