«Служити буду, скільки треба!»
Так сказав солдат Національної гвардії, який пройшов «і Крим, і Рим...»
Кожен візит до госпіталю, де лікуються поранені бійці, – це завжди випробування на стресостійкість, адже біль співрозмовників починаєш сприймати як свій, і кожен герой із перших хвилин розмови стає ніби рідним… Про військовослужбовця строкової служби Національної гвардії України солдата Андрія Білика мені розповіли медики: «Обов’язково поспілкуйтеся з цим юнаком! Таких світлих людей треба ще пошукати – хоча на його долю випало чимало випробувань. Як то кажуть, він пройшов і Крим, і Рим – до того ж щодо Криму – це в буквальному сенсі…».
Андрій зустрів журналістів щирою усмішкою. Позитив молодого гвардійця, здавалось, осяює всю палату, й починаєш вірити: усе буде гаразд. Трохи сором’язливий і надзвичайно доброзичливий юнак попросив лише про одне: «Тільки не треба мене показувати по телебаченню, бо ж батьки не знають, що я лікуюся в госпіталі…».
Не сказав Андрій батькам і того, що добровільно зголосився у складі одного з підрозділів НГУ їхати на Донбас для участі в антитерористичній операції.
– Досить із них, – каже хлопець. – І так за час служби хвилювалися за мене…
Його призвали на строкову службу невдовзі після закінчення Сумського державного педагогічного університету імені А. С. Макаренка – і невдовзі він став до лав дислокованої у Криму військової частини спецпризначення «Тигр» внутрішніх військ МВС. Протягом останнього року Андрій побував у гущі всіх найважливіших подій: виконував завдання з охорони громадського порядку в столиці під час Революції Гідності, протистояв російським окупантам у Криму, бачив, як починалися бойові дії в Донецьку.
Під час розмови він захоплено згадував про мальовничу природу Криму й водночас – із сумом, про те, як йому з товаришами довелося покидати частину, що вже стала рідною. Після виведення військ із Кримського півострова солдата направили для подальшого проходження служби у військову частину НГУ, дислоковану в Донецьку. Андрій згадує:
– Уже тоді в місті панували сепаратистські настрої. Але ніхто й уявити не міг, до чого зрештою призведуть мітинги під прапорами сусідньої країни. Ми до останнього несли службу з охорони важливого державного об’єкта…
Наприкінці червня під прикриттям натовпу «мирних демонстрантів» терористи захопили військову частину, де вже кілька місяців служив Андрій (на той момент до закінчення терміну його строкової служби залишалося 15 днів). Виведених із Донецька строковиків-гвардійців відправили «дослужувати» до інших частин – зокрема Андрія на його прохання відправили до кременчуцького окремого батальйону НГУ. У зв’язку з подіями на сході держави й виданим Указом Президента про часткову мобілізацію, повернення солдата до рідної домівки відклалося на невизначений термін…
Утім, на відміну від однолітків-строковиків, які нещодавно мітингували під Адміністрацією Президента, вимагаючи демобілізації, юнак на долю не нарікає:
– Україна – наш спільний дім: Кременчук, Київ, Донецьк, Сімферополь – це все Україна. Коли у двері твоєї домівки нахабно вривається ворог – мусиш боронити її! – пояснює Андрій свою позицію. – Допоки країна потребує захисту – я їй служитиму.
У вересні гвардієць як справжній син Вітчизни вирушив у район проведення АТО, щоб відстояти мир і спокій для рідних і близьких. Андрій разом із побратимами ніс службу на блокпосту поблизу Лисичанська. Він згадує, як гвардійців зустрічали місцеві жителі – і коли настороженість у їхніх очах поступово змінювалася на вдячність і повагу, це переконувало воїнів у тому, що їхня присутність тут і саме тепер недаремна…
– Перше, що бентежить і шокує, – це наслідки бойових дій: безлюдні вулиці, вщент зруйновані будинки, налякані люди, – пригадує хлопець. – Там, на блокпосту, під систематичними ворожими обстрілами з мінометів, гармат і «Градів», страху не відчуваєш. Життя триває й на війні – ти просто виконуєш свої обов’язки, шукаючи розраду в маленьких радощах: у переданому волонтерами дитячому малюнку, у новому жарті з мережі Інтернет…
27 вересня під час чергового обстрілу Андрій дістав тяжке вогнепальне поранення лівої гомілки. Каже, що в момент поранення спочатку відчув нестерпний біль, а розуміння того, що сталося, прийшло набагато пізніше. Нині гвардієць лікується в одному з відомчих госпіталів. За словами лікарів, для остаточного одужання знадобиться щонайменше півроку.
На моє запитання, про що мріє гвардієць, Андрій відповів: «Мрію про мир і про те, щоб мої рідні й усі люди усміхалися…».
Ірина МАКАРЧЕНКО, м. Київ.
Фото Дмитра ЖМОВКИ
