Місце служби – блокпост

Думка побувати в зоні АТО й на власні очі побачити, як там несуть службу миколаївські міліціонери, виникла ще тоді, коли на Донбас вирушив перший зведений загін. Але там точились активні бойові дії. А коли вони дещо затихли, керівництво УМВС погодилось на цю поїздку. І ось, нарешті, команда: «Виїжджаємо!». У зазначений час я прибув на плац, де стояв автобус, куди бійці спецроти міліції вантажили ящики з патронами, рюкзаки з речами й прикріпленими до них карематами (килимки для відпочинку на землі), воду. Частина вояків була в плямистій формі й у крапових беретах. Це ті, хто прослужив у підрозділі не один рік. На молодих бійцях – польовий однострій нового зразка «гірка». Усі – у бронежилетах, розвантажках із безліччю кишень, озброєні автоматами й пістолетами. А в проході хтось поставив кулемет РПК...

Їхав козак із міста ланом…

Як виявилося, цього разу на ротацію, терміном на місяць, вирушала група бійців, половина – уперше. Проводити чоловіків у небезпечну місію прийшли матері, дружини й навіть маленькі дітки. Серед них помітив знайоме обличчя. Своїх вихованців проводжав колишній командир «Беркуту», а нині пенсіонер ОВС Іван Коленченко. Іван Григорович дав настанову: «Не зганьбити честь спецназу й повернутися живими-здоровими».

Лунає заклик: «Шикуйсь!» – і заступник очільника УМВС полковник Сергій Драчевський рапортує головному міліціонеру краю підполковнику Віталію Гончарову: особовий склад готовий до поїздки. Напевно, для годиться, керівник, привітавшись, запитав, чи є такі, які передумали їхати? Звісно, ні. Тоді він по-батьківському поспілкувався з колегами, а отець Віктор прочитав бійцям благословенну молитву, окропив їх освяченою водою й роздав кожному охоронну іконку. Її міліціонери сховали в кишенях бушлатів, ближче до серця.

І от всідаємося в автобус. Побачивши незнайомця, хлопці цікавляться в командира: «А це хто?». На що офіцер відповів: «З нами їде спецкор, мовляв, він висвітлюватиме героїчні будні. Тож прошу любити-жалувати». Бійці пообіцяли «кореспондента не ображати й всіляко сприяти». Відверто скажу, що слово своє стримали – повсякчас пригощали мене бутербродами й чаєм...

Після необхідних формальностей автобус рушив. У вікні зникли схвильовані жінки, які його проводжали й махали услід руками, витираючи набіглі на очі сльози. У салоні народ спершу стих, але варто було виїхати на вулиці Миколаєва, як хлопці, намагаючись зняти напругу, стали кепкувати один з одного. А вже на заміській трасі в руках одного з бійців з’явилася гітара. І полинула пісня Віктора Цоя «Капля крови на рукаве». Деякі слова з приспіву дещо інтерпретували – відповідно до «сучасного моменту». Замість слів «Не дай мне остаться в этой траве», звучало «Не дай мне остаться в донецкой траве». До співу долучилися навіть ті, у кого взагалі «бракувало» голосу. Горло дерли так, що у вікні тремтіло скло! Виконували тут і лірику, і народний фольклор, – це неабияк покращило настрій.

А я не гаяв часу й звернувся до одного з бійців на ім’я Олег, за плечима якого понад 20 літ служби в спецназі. Дізнавшись, що той раніше вже був в АТО, поставив йому банальне запитання. Мовляв, чи страшно там? Олег відповів: «Нестрашно тільки мертвим!». Краще й не скажеш. Потім Олег розповів, як проходила служба минулої ротації...

Їхали всю ніч. Уранці швидкість довелося знизити через туман. На під’їзді до місця дислокації нас зустріло яскраве сонце й у багрець одягнений ліс. Навіть не вірилось, що нещодавно тут точилися запеклі бої. Про них нагадували лише залишки вже розібраних на дальніх підступах до міста блокпостів. А на полях уздовж траси Харків – Ростов чорніли ще не засипані траншеї й окопи. Впала в око особливість: на лобовому й задньому склі багатьох тутешніх легковиків наклеєні білі аркуші з написами «Діти». Бійці пояснили: так водії прагнуть убезпечитися від обстрілу сепаратистами із «зеленки».

Спартанці в степах України

А ось і наш блокпост, розташований на окраїні недавно звільненого від терористів міста. Нас із нетерпінням чекали служиві, які боронилися тут упродовж місяця. Зустріч видалася дуже емоційною: обійми, жарти. Але той гармидер присік голос командира: «Шикуйсь!». Після короткого переклику, бійці, які прибули для ротації, швидко розвантажили автобус. А ті, що мали їхати додому, почали підготовку до повернення. Одразу було помітно: майже всі вони за цей час (виявляється за негласною традицією) відпустили бороди. Через те ці козаки були схожими на легендарного Че Гевару. Водій автобуса теж не бив байдики – ретельно оглядав техніку, бо й раніше возив сюди вояків, добре розуміючи: хлопці скучили за домом і їх потрібно доправити до рідних без затримок.

А я спробував «озирнутися на місцевості». Мій запал швидко охолодив командир: «У зеленку не заходити! Тут на кожному кроці поставлені „розтяжки”, міни й сигнальні ракети».

Послухавши його порад, ознайомився з умовами, в яких живуть правоохоронці. Звісно, то не пансіонат і тут немає м’яких ліжок із перинами: відпочивати доводиться в приміщенні колишньої СТО, їжу готувати у дворі на вогнищі, а митися – у літньому душі. Утім у таких спартанських умовах живуть і служать на більшості блокпостів зони АТО. Миколаївці хоч мають водопровід й електрику, тож є змога зарядити мобілки. Тому вони не ремствують. Хлопці, які були тут місяць, охоче пішли на контакт, коли дізнались у якій газеті прочитають про себе матеріал. Звісно, їхні розповіді вражають подробицями й змістом.

…Однієї ночі під час сильної зливи наші бійці сховалися під брезентовий навіс і прислухалися до всього, що коїться навколо блокпоста, складеного з мішків із піском. Ближче до ранку вони почули якийсь свист, але не зауважили на нього, так сильно тарабанив дощ. Однак, оглянувши пізніше зовнішню сторону укриття, побачили численні дірки в мішках. З однієї з них випала куля від СВД. Виходить, уночі по блокпосту вів вогонь снайпер. Добре, що не надто досвідчений, інакше ті постріли були б влучнішими.

Куля – «привіт» від сепаратистів

Але то були лише «квіточки». «Ягідки» з’явилися наступної ночі. Саме світало, через блокпост на передову мчала колона з 23 БМП. Раптом почулося: ніби хтось стукає молотком по залізу. Хлопці визирнули з амбразури й зрозуміли: то рикошетять від «броні» кулі – «привіт» від сепаратистів, що засіли в «зеленці». Добре, що на техніці не сидів десант. Піхотинці відреагували миттєво: розвернувши башти, вони добряче «покосили» кущі кулеметами. Бійці з блокпоста також підтримали їх вогнем із РПК, АК і підствольних гранатометів. «Зеленка» надовго затихла. Військові, щиро подякувавши міліціонерам зі спецроти, без втрат вирушили на фронт, де їх чекали з нетерпінням. Миколаївці, охоловши від швидкоплинного бою, ретельно проаналізували ситуацію. І зробили висновок: якщо сепаратисти не застосували гранатомети, значить це не спланована засідка. Найпевніше, напад – справа рук диверсійної групи терористів. Лише як розвиднилось, командир дав команду прочесати зарості.

За 800 м від блокпоста виявили лежанку снайпера, влаштовану на териконі, що панує над місцевістю. А в заростях вдалося помітити трьох людей. Їх швидко оточили, запропонували здатися, інакше… За декілька хвилин із піднятими руками вийшли двоє чоловіків із «калашами» й жінка зі снайперською гвинтівкою. Саме ця пані, яку охороняли автоматники, минулої ночі стріляла по блокпосту. Після чого, відлежавшись у заростях, диверсанти обрали новий об’єкт для обстрілу – колону БМП. Абсурдність цієї авантюри вони зрозуміли запізно та й набої в гарячці всі витратили. Тому не змогли чинити опору. Того самого ранку їх передали контррозвідці.

Це непоодинокий приклад роботи снайперів. На блокпості мені показали автобус ПАЗ, який став об’єктом розстрілу. Раніше на віддалені позиції ним доставляли бійців. Куля, випущена із СВД, що призначалася водієві, увійшла в гумовий ущільнювач вікна дверцят, просвистівши над головою шофера, вп’ялась у стелю автобуса. Транспорт «літає» по трасі на великій швидкості саме для того, щоб уникнути обстрілу. І снайпери про це добре знають, прагнучи вразити водія, щоб той випустив кермо. Тоді керманич ПАЗа не втратив самовладання, а навпаки – додав газу. Та й бійці повелись адекватно: через відчинені кватирки відкрили шквальний вогонь.

Нині терористи відчувають щораз більший професіоналізм українських силовиків, тому дедалі частіше у відкриті бої не вступають. Розбившись на групи по 10-15 осіб, сепаратисти баражують, вишукуючи нагоду для нападу. Зазвичай – підлого. Одним з об’єктів обстрілу снайпера стала СТО, де відпочивали наші бійці. Помітивши вночі у вікнах ледь вловимий відблиск сигарети чи мобільного телефону, стріляли в тому напрямку, де є, як висловилася затримана снайперка, ненависні їй «укропи».

Два світи – війни та миру – поряд

Час мого відрядження сплив і я знову пішов до автобуса – везти чергову ротацію додому. Їхали містом. Про те, що тут точилися жорстокі бої, масовані обстріли, свідчили лише дірки в стінах деяких будівель, пробиті снарядами «Градів» і мінами, щербини від куль й осколків. Тішила око картина великої кількості українських прапорів, пофарбованих у жовто-блакитні кольори решіток на мостах. А однією з вулиць, шумлячи клаксонами, рухався заквітчаний весільний кортеж.

…Потому поїхали через інше місто, що постраждало значно більше. На виїзді – вщент розбитий артилерією й згорілий дотла базар. А на тлі облитих золотом осені дерев мертво лежала поіржавіла башта розбитого «Градом» Т-64. Далі на південь краєвиди свідчили, що війна тут ще не скінчилася. На кожному кроці виднілися добре обладнані блокпости, а в густих лісосмугах бійці старанно облаштовували вогневі позиції: бліндажі, окопи, маскували техніку. Наш подальший шлях лежав безлюдними селами – у деяких навіть не горіло світло. Щоб звірити маршрут, зупинилися в одному з них. Літній чоловік на узбіччі переливав молоко вечірньої дійки в цистерну скупника. Один з бійців іронічно запитав: «Що діду, чекаєш у гості сепаратистів?». А той, переконавшись, що ми свої, відрізав: «Щоб вони прийшли і зжерли моїх корів? А як ми з бабою житимемо?..»

Незабаром автобус виїхав на трасу до Дніпропетровська. Тут уже цивілізація: горять яскраві вогні, працюють магазини, АЗС. Уранці ми були в Миколаєві. Люд поспішав у своїх справах: хто на роботу, на базар, на дачу. І після видовища руйнувань, побачених недавно, навіть не хотілося думати, що така доля може спіткати і це славне місто. А щоб цього не допустити, й несуть нелегку службу бійці спецроти міліції – мої земляки.

Володимир ЗАЦЕРКЛЯНИЙ,

член Національної спілки журналістів України.

Миколаїв – район АТО – Миколаїв

друкувати