В окопах атеїстів немає…
Теперішні воєнні дії антитерористичних сил пришвидшили процеси осучаснення й модернізації залучених у них відомств. Ідеться не лише про інакші, значно прогресивніші, принципи матеріально-технічного, фінансового забезпечення, підготовки кадрів, а й взяття на озброєння найкращого світового досвіду духовного опікування воїнства та правоохоронців. Правду кажучи, Україна йшла тим шляхом, але донині неквапливо, немов вишукуючи властивий саме їй варіант взаємодії Церкви й Захисника. Те, про що йшлося роками, те, що колись давно за діда-прадіда в нас було, повернулось у казарми, полігони, управлінські офіси і, на жаль, в окопи передової. Нещодавно Кабмін зініціював створення капеланської служби в підрозділах більшості силових структур.
Капелан – не політрук
На одному із засідань Уряду Прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк доволі чітко й лаконічно висловився з цього приводу: «Це необхідно для підтримки бойового духу в українській армії». І звернувся до представників усіх конфесій підтримати наше військо. За кілька днів очільник Кабміну підписав розпорядження про запровадження у Збройних силах, Нацгвардії й Держприкордонслужбі капеланської служби (служби військового духовенства). Відповідні відомства вже завершують роботу із розробки та затвердження належних положень про капеланську службу й самостійно проводять відбір до неї священнослужителів. Представників духовенства, делегованих релігійними організаціями і які успішно пройшли відбір, працевлаштують у відповідні відомства з укладенням трудових договорів. Також духівників навчать основам військової справи, а також вишколять у сенсі військово-гуманітарної та військово-психологічної підготовки. Щоквартально Кабінет Міністрів і Мінкультури (як координатор взаємодії релігійних організацій із силовиками) заслуховуватимуть звіти про стан служби військового духовенства. Тим часом Мінсоцполітики доручено підготувати пропозицію щодо внесення капеланів до класифікатора професій.
За великим рахунком, сталася формалізація вже давніх, традиційних зв’язків воїнства із певними релігійними громадами, представниками та священнослужителями різних конфесій, що знайшли своїх прибічників в Україні. Є суто наші традиції такого душпастирства, сформовані ще в добу Козаччини, в період подальших визвольних змагань за незалежність, воєнного лихоліття Другої світової, боротьби загонів повстанців із комуністичною диктатурою. Згадаймо похідні церкви Київської Русі, козацькі ради з обов’язковою присутністю священика.
Першим знаним українським капеланом (фельдкуратом) був професор Львівського університету доктор наук священик УГКЦ отець Яків Гаровський (1794–1860 рр.) у Батальйоні руських гірських стрільців австро-угорської армії. І навіть епоха брежнєвського застою відома неофіційними зв’язками служивих зі священиками, які допомагали поодиноким радянським офіцерам залишатися повноцінними вірянами, що загрожувало їм крахом кар’єри. Найрішучіший крок на шляху до запровадження в Україні військового капеланства відбувся в березні 2011-го. У столичному Будинку офіцерів на спецзасіданні був ухвалений текст проекту Концепції душпастирської опіки військовослужбовців ЗСУ. Доопрацьований його варіант став формальним підмурком початку існування в силових структурах згаданого інституту духовного наставництва.
Звісно, і досі точаться дискусії, навіть і в різних церквах, з приводу формату функціонування капеланської служби. Певна частина експертів схвалює безпосередню інкорпорацію священика в лоно певного відомства. А інші ратують за збереження дотеперішніх порядків, тобто, щоб релігійні діячі не ставали частиною військової чи правоохоронної структури. Мотивують це тим, що пастві при погонах краще бачити поруч себе капелана як незалежну особу, котрій варто довіряти сокровенне, і що певну «інтимну» інформацію в неї не вимагатиме жоден командир-начальник. Наприклад, військові священики бундесверу не є кадровими військовими, вони – держслужбовці. З іншого боку, офіційний статус (введення штатних одиниць, капеланського звання, трудові угоди тощо) дає відчутні переваги. Приміром, це створює можливість відправляти душпастирів у гарячі точки, надавати їм весь пакет захисту, зокрема соціального, нарівні із бійцями, котрими він опікуватиметься. Адже у військах відомою є прописна істина – в окопах атеїстів не буває. Той, хто воював, потім розповідає, що в найважчі, відповідальні моменти він завше звертався до Вищих сил по допомогу.
Інституалізація українського капеланства в національній нормативній системі є доцільною й тому, що правовий статус таких духівників закріплений міжнародними нормами. Зокрема, згідно із Женевською конвенцією 1949-го, священнослужителів не вважають особами, які беруть участь у бойових діях («нонкомбатанти»). Потрапляючи в полон, вони зберігають цей статус і вправі продовжувати служіння серед полонених. Під час військових дій їх, як і лікарів, міжнародне право забороняє вбивати.
Поки радянська влада й відомча пропаганда на чолі із політруками витравлювала серед наших силовиків (та й не лише їх) будь-які прояви релігійності, чимала кількість країн не тільки запровадила, а й розвинула потужну душпастирську службу як серед воїнства, так і в поліцейських та пенітенціарних структурах. А у США і Франції капелани, які проходять сертифіковану спецпідготовку, навіть перебувають на держзабезпеченні, оскільки безпосередньо відповідають за моральне виховання не тільки солдатів і офіцерів, а й їхніх родин та опікуються ветеранами. Панотців в уніформі можна побачити в поліційних офісах, установах неволі, пожежній охороні, кораблях і миротворчих місіях. До того ж американські духівники серед колег вирізняються поліконфесійністю. Капеланами німецького Бундесверу (винятково священики із вищою теологічною освітою) керують військові єпископи, прямо підпорядковані міністру оборони. Є військові священики в силових структурах Польщі (із 1690-го(!)), Італії, Великобританії (тут головний капелан ЗС має звання генерал-майора), багатьох ісламських країнах (військові мулли) і навіть місіях ООН. Капелани також взаємодіють із волонтерами, доброчинними організаціями. А офіційно заборонена діяльність військових духівників у Китаї та КНДР.
Осередки вікопомності
Нині місцем контакту українських правоохоронців або вояків сил Нацгвардії є каплички та храми, збудовані на території відділів та управлінь. Останнім часом через бойові дії на сході України узвичаєною практикою стало розміщення польових молитовних наметів, в яких служить священик, перебуваючи там, де воює його «паства».
За роки здобуття Україною незалежності чи не в кожному регіональному управлінні внутрішніх справ, окремій міліцейській службі, а подекуди й райвідділі, були збудовані чи відновлені об’єкти, де міліціонери, нацгвардійці та їхні рідні можуть займатися духовними практиками. Зазвичай споруджували й відкривали згадані молитовні кімнати, каплички, храми з метою вияву вічної пам’яті до загиблих під час виконання службового обов’язку. Тому становлення інституту душпастирства лише зміцнюватиме патріотичну вікопомність і нерозривну наступність різних поколінь правоохоронців, виховуватиме в них твердість духу й віру в успіх їхньої справи. Приміром, є такі осередки вікопомності та духовності, зокрема й на Одещині, де свого часу побували наші кореспонденти.
У 2011-му під час затримання озброєних злочинців неподалік с. Кошари на Одещині загинув боєць місцевого «Беркута» Віктор Кожеко. Йому виповнився лише 21 рік. Той хлопець став єдиним, хто за всю історію цього спецпідрозділу склав голову. На честь і пам’ять про таку пожертву на території підрозділу встановлено меморіальну дошку, а за рік вирішено збудувати капличку – кам’яну, «на віки», доволі простору, щоб там можна було проводити повноцінні богослужіння. Відкриття цієї невеличкої обителі для наших споминів про полеглих, думок про вічне й молитов освячував митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел. Владика тоді зауважив, що правоохоронці не належать лише собі, вони вдень і вночі служать народу України, захищаючи життя мирних людей.
– Я бачив, як почасти колеги, виїжджаючи на службу, починають хреститися, звертаючись до Всевишнього. Певний час я за тим спостерігав й поволі дійшов думки, що нам потрібне спеціальне місце для духовних практик, – зауважує командир Спецпідрозділу міліції Одещини Микола Паньків. – Останнім аргументом «за» стали сумнозвісні події із сутичкою з членами банди Аслана Дикаєва, коли загинув один з найкращих одеських «беркутів». Ми вирішили увічнити ім’я полеглого побратима, щоб закликати наших янголів-охоронців, підняти моральний, зрештою й бойовий, дух спецпризначенців і звести капличку Святого великомученика Георгія Побідоносця. У тій справі допомогло Головне управління й небайдужі люди. За згаданою культовою спорудою, що завше відкрита для будь-кого з правоохоронців, закріпили настоятеля – священика Свято-Іверського чоловічого монастиря. Повноцінна служба за його участі тут проходить щоп’ятниці та у великі релігійні свята, якраз тоді збираємо повний склад підрозділу для проведення години духовності. Це дуже важливо, оскільки так бійці стають розважливішими, морально стійкішими. Ми віримо, що Георгій Побідоносець нас захистить.
А от територію в розташуванні Управління Південного територіального командування Нацгвардії прикрашає дерев’яна каплиця-зруб у західноукраїнському стилі, що гармонує із тутешнім внутрішнім міні-парком. Вона зібрана із Божою поміччю прикарпатськими майстрами зі смерек, привезених до Одеси. Духовним куратором вояків і священиком у цім невеличкім храмі вже понад 8 років є отець Ілля – настоятель Свято-Іллінського храму. Капличку постійно хтось відвідує, особливо часто туди почали навідуватися гвардійці з початком теперішньої суспільно-політичної кризи.Чимось схожою на нацгвардійську, передусім, архітектурою у стилі зрубу, є каплиця на території УМВС на Одеській залізниці, споруджена на честь святого преподобного Іллі Муромця та вічну пам’ять про загиблих вартових порядку, котру відкрито майже три роки тому. Духівником міліціонерів-транспортників є отець Миколай – настоятель храму лікарні залізничників. За потреби правоохоронці завше звертаються до нього за моральною підтримкою, порадою.
Молитва на ящиках з-під снарядів
Та чи не найбільшої уваги духовних наставників нині потребують наші об’єднані сили, що беруть участь у визвольній АТО. Саме на Донбас і Луганщину разом із військом, добровольцями й правоохоронцями поїхали і священики різних конфесій. І здобули першу реальну бойову практику воєнного капеланства. Вочевидь, саме вони мають сформувати кістяк капеланської служби українських силовиків. Це такі священики, як отець Володимир Олійник, що добровільно поїхав на схід разом зі Львівським батальйоном територіальної оборони, бо відчув гостру потребу підтримки наших бійців. Попервах місцем молитов слугував збитий із двох ящиків з-під боєприпасів стіл, а вже згодом з’явився й освячений намет. А от інший військовий капелан із зони АТО – отець Андрій Зелінський (УГКЦ), що піднімав бойовий дух вояків у боях за Слов’янськ, вважає: на передовій – зовсім інша реальність. Військові, на відміну від решти українців, котрі, відірвавшись від телевізора чи Інтернету, можуть відволіктися від воєнних перипетій, не мають такої розкоші, бо перебувають у гущині подій і кожна мить життя може стати останньою. У таких умовах капелану варто виявляти певну гнучкість, аби знайти спосіб, щоб якнайкраще послужити. Його завданням є навіть допомога командиру в об’єднанні підрозділу, піднятті морального, а, значить, і бойового духу, подоланні природних страхів.
Геннадій КАРПЮК, «ІЗ».
Коментарi
-
scalett
27/09/2014 9:20
Andy saw the Rolex watch on and felt so jealous about that Graduations, promotions and celebratory
Додати коментар
