Легенді української міліції – 85!

У розпал літа, 24 липня, виповнюється 85 літ від дня народження легенди української міліції – людини, яка присвятила міліцейській службі шість десятиліть свого життя, пройшовши шлях від лейтенанта до генерала, від автоінспектора до міністра – Івана Дмитровича Гладуша. Саме в період, коли Іван Гладуш стояв біля керма системи – у 1982–1991 рр. – сформувалося покоління вартових порядку, на чиї плечі лягло випробування Чорнобилем, завдяки яким творення суверенної України відбулося в умовах демократії, яке не допустило панування криміналітету на теренах ще зовсім молодої держави. Як відомо, колишніх міністрів не буває: бездоганні офіцерські виправка та манери, гострий розум, вміння приймати важливі рішення й готовність відповідати за них, талант знайти спільну мову з ким завгодно – від кримінальника до дипломата, почуття відповідальності за тих, хто працює під твоїм керівництвом – усе це притаманне нашому ювілярові й нині, у не менш насиченому, ніж у його молоді роки, житті. А безцінні досвід та авторитет, здобуті за роки служби, допомагають залишатися при справах й успішно працювати вже на громадських засадах.

За походженням – «дворянин»

За походженням майбутній міністр, як він сам жартує, – дворянин – тобто народжений на колгоспному дворі, у селі Мишурин Ріг, що на Дніпропетровщині. Батьки, Дмитро Федотович і Орина Прокопівна, все життя трудилися в сільськогосподарській артілі. Трудитися з малих літ був привчений і сьогоднішній ювіляр. У свої хлопчачі чотири-шість рочків він уже мав свої обов’язки по господарству, власне, як і решта його братів та сестер, яких у родині Гладушів разом з Іваном було семеро. По черзі, під наглядом старшого, дітлахи випасали череду, за що отримували п’ятак. Справжньою розкішшю було витратити зароблені гроші на улюблені цукерки «подушечки», які продавались у кооперації, та здебільшого «зарплата» йшла на сім’ю, тому що час був голодний.

З початком Великої Вітчизняної війни всі чоловіки сімейства Гладушів пішли на фронт, виконувати свій священний обов’язок перед Батьківщиною. Із берегинею родини, Ориною Прокопівною, залишилося троє неповнолітніх синів: 16-річний Мітя, 11-річний Ваня та найменший, чотирирічний, Вітя. Восени 1943-го, коли радянські війська визволили Дніпропетровщину, потрібно було повертатися до звичного життя: орати поля, засівати, збирати врожай. Робоча сила – самі жінки й діти-підлітки, серед яких був і майбутній міністр. Його вірна помічниця в нелегкій праці – корова Голубка – залишила про той час нагадування: відмахуючись від мух, крутнула головою, й розсікла рогом малому господареві підборіддя…

Після закінчення школи, з атестатом, у якому було саме лише «відмінно», здібний юнак подався вступати до Дніпропетровського автотранспортного технікуму. Навчався із жагою, коптів над підручниками, напрацьовував практичні навички. За поріг технікуму Іван Гладуш теж вийшов із самими п’ятірками. Звісно, на середньому навчальному закладі освіта майбутнього міністра не завершилася: згодом буде навчання в Московському машинобудівному інституті та Київській вищій школі МВС СРСР. Та все це ще попереду, а поки що повернемось у 1951 рік. «Червоний диплом» та офіцерське військове звання відіграли визначальну роль у подальшому, вважай доленосному, партійному розподілі: Івана Гладуша призвали до лав міліції. Наказ про присвоєння новоспеченому інспектору ДАІ першого звання – «молодший лейтенант» – 18 липня 1951 року підписав особисто міністр державної безпеки СРСР (тоді міліція підпорядковувалася саме цьому відомству. – Ред.) Лаврентій Берія.

Перед посадою міністра – естафета олімпійського вогню

З посади автоінспектора почалася тринадцятирічна служба Івана Гладуша в Державтоінспекції. Не перестрибуючи через «сходини» ані в посадах, ані в званнях, як каже про цей період наш ювіляр, «зносивши не одну пару кирзових чобіт», він дослужився до начальника відділу Державтоінспекції УОГП Дніпропетровського облвиконкому. А потому йому запропонували посаду заступника начальника управління охорони громадського порядку Дніпропетровського облвиконкому УРСР, на якій він прослужив три роки.

Перша серйозна «вершина», яку підкорив майбутній генерал, – посада очільника УВС Дніпропетровщини. Майже одразу після призначення Гладушу довелося доводити іншим і, передусім, собі, що він вартий такого поста. Саме 1969 року відбулася блискавична спецоперація із затримання дніпропетровського серійного маніяка Берлізова, який тримав у страху кількасоттисячне місто та його околиці.

А через вісім років, 1977-го, на Івана Гладуша очікував черговий кар’єрний поворот – потрібно було зміцнювати керівний склад донецької міліції. Як згадує той час Іван Дмитрович: «Сказати, що ані я, ані моя родина не хотіли полишати рідну Дніпропетровщину, – нічого не сказати». Це й справді була не просто забаганка: син саме закінчував школу й турботливому батькові не хотілося «зривати» його з місця. А як було залишити літніх батьків без догляду?... Втім, вірність справі стала вище за всі життєві складнощі – довелося їхати на Донеччину.

Відповідальність на плечі новопризначеного керманича донецької міліції тоді звалилася колосальна. Регіон, без жодного перебільшення, виявився складним. У той період на весь Союз прогримів бунт ув’язнених однієї з колоній міста Дзержинська, який, із ризиком для власного життя, вдалося «загасити» особисто Івану Гладушу. Працювати доводилося по 18 годин на добу. Організм такого навантаження не витримав, дав збій: Гладуш «заробив» аритмію й понад місяць лікарі намагалися поставити його на ноги. Та як виявилося, той шалений темп роботи був своєрідною підготовкою до Києва. Тоді, 1972 року, перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький дав доручення секретарю ЦК з кадрових питань готувати для «центру» перспективні кадри. Ось так готували і Гладуша...

Після керівництва донецькою міліцією Івана Гладуша направили до столиці. Робочу прописку він одразу ж здобув на Богомольця, 10, сівши у крісло заступника міністра внутрішніх справ УРСР. Забігаючи дещо наперед, зазначимо: ця службова адреса буде незмінною для Івана Дмитровича впродовж подальших двох десятиліть. 1979-го Івана Гладуша призначають першим заступником міністра внутрішніх справ. А в «олімпійський» 80-й рік йому довіряють керівництво республіканським оперативним штабом з охорони громадського порядку й безпеки. На службі тоді, як мовиться, днював і ночував, адже проводилася потужна антикримінальна «зачистка» на території всієї країни. Але з надважливим завданням, покладеним на його плечі, Іван Гладуш впорався. Кульмінацією стала естафета олімпійського вогню від румунського кордону до межі з РРФСР. Деякі міліціонери навіть долучилися до пам’ятної пробіжки. А процесію вів особисто перший заступник міністра внутрішніх справ УРСР. Держава оцінила працю Івана Гладуша на цій відповідальній ділянці й нагородила його орденом Трудового Червоного Прапора.

1982 року тодішній міністр внутрішніх справ УРСР Іван Харитонович Головченко вийшов на заслужений відпочинок, передавши естафету своєму першому заступнику – Івану Гладушу.

Останній міністр Української РСР

Як зізнається сам ювіляр, одним із найбагатших на події, а разом із тим – найскладнішим, був період роботи на посаді міністра. Щоранку очільник правоохоронного відомства напряму доповідав про стан справ першому секретареві ЦК КПУ. На ті роки припало й кілька знакових для всієї держави подій: смерть Генерального секретаря ЦК КПРС, зміна вищого керівництва, Чорнобильська трагедія. Про останню надзвичайну подію – катастрофу планетарного масштабу – окрема мова.

…Тривожний дзвінок тієї далекої ночі, 26 квітня 1986 року, застав міністра внутрішніх справ УРСР у Харкові, де мала відбутися союзна нарада. О другій годині йому телефоном повідомили, що на Чорнобильській АЕС сталася пожежа, чергові охоронці ВВ вже працюють над її ліквідацією. Іван Гладуш, як людина досвідчена, відразу зрозумів, що це була напівправда – якби сталася звичайна пожежа, посеред ночі його навряд чи турбували б… Припущення підтвердилося вже за якихось 10 хвилин, коли, прибувши до обласного управління внутрішніх справ, він додзвонився до МВС лінією урядового зв’язку. Вже на ранок, пересівши в аеропорту «Жуляни» з літака на вертоліт, Іван Гладуш полетів до Прип’яті.

Ліквідація аварії на Чорнобильській АЕС була справою всенародною. Утім, як потрібно діяти в цій ситуації, достеменно ніхто не знав: одна справа – теоретична підготовка з цивільної оборони й зовсім інша – необхідність діяти в екстремальній, незвіданій доти ситуації. А тоді, кожна не то що втрачена хвилина, а й секунда, могла коштувати людського життя. Ось як згадує той період сам Іван Дмитрович:

«Про реальну загрозу перебування поряд з ядерним реактором ми майже нічого не знали. Захист людей – був нікудишній: до такої біди ніхто не готувався, тож, зрозуміло, вона застала зненацька. Костюми для пожежників захищали від вогню, але аж ніяк не від впливу радіації. Вже в ході масштабної операції з ліквідації наслідків аварії доводилося вносити певні корективи. І все ж, шкода, що ми не зуміли вберегти здоров’я і життя багатьох ліквідаторів. Я як тодішній міністр внутрішніх справ і сьогодні відчуваю моральну відповідальність за всіх працівників органів внутрішніх справ, які втратили здоров’я в Чорнобилі…».

Саме завдяки вмілому керівництву міністра Івана Гладуша, його першого заступника – очільника республіканського оперативного штабу МВС з питань охорони громадського порядку в зоні ЧАЕС – Василя Дурдинця, начальників міліції Київщини та Прип’яті Володимира Корнійчука й Василя Кучеренка вдалося за лічені години евакуювати кількатисячне місто енергетиків.

До слова, у той період міністр внутрішніх справ Іван Гладуш за всіх, здавалося б, можливостей, що відкривають такі «високі» посади, не вивозив із Києва ні сина, який на той час вже мав свою родину, ні доньку-студентку. Лише невістку з новонародженою онукою відправив під Київ, на службову дачу. Для когось те лихо давно подолане й пережите, та не для генерала Гладуша. Сьогодні його опіка чорнобильським питанням втілюється в роботі на посаді очільника Національного музею «Чорнобиль». Та про це детальніше згадаємо дещо згодом.

За керівництва Івана Гладуша в МВС зберігалася класична система підготовки кадрів: обов’язкова служба в армії, потім середня школа міліції і лише після кількох років практики – вища школа МВС. Як згадують тодішні підлеглі Івана Дмитровича, він нерідко брав на ознайомлення справи, особисто відвідував усі засідання. Вирішуючи складні завдання, пов’язані з оперативним реагуванням на будь-які криміногенні прояви в державі, міністр Гладуш ніколи не випускав з поля зору питання соціального благополуччя своїх підлеглих: це й гідна оплата праці, і належне лікування та оздоровлення, і перспектива отримання житла.

Місяць і шість днів відпочинку

У травні 1991-го Іван Гладуш за власним бажанням вирішив полишити пост міністра внутрішніх справ. Кар’єристом він ніколи не був – хоч і став генералом у 39 років – за «високі» крісла не чіплявся. Та ось біда – генералові Гладушу все було під силу, окрім одного – байдикування. «Усе своє життя, з хлопчачих літ, я в роботі. До ладу й не знав, що таке повноцінні вихідні чи відпустка, тому й мріяв про час, коли вийду на пенсію й нічого не робитиму. Думав: гулятиму парками, читатиму досхочу, вудитиму рибу… Та де там! На заслуженому відпочинку витримав – так, саме витримав! – рівно місяць і шість днів. Виявилося, пенсіонером бути складніше, аніж міністром…».

Тоді в житті незламного генерала був вельми непростий життєвий період. Померла дружина Алла Андріївна, з якою Іван Дмитрович прожив майже чотири десятиліття. Хоч на мить відволіктися від горя йому допомогла… робота. Саме тоді наступник нашого ювіляра на посту міністра – Андрій Василишин – запропонував йому очолити музей «Чорнобиль», що на той час існував швидше, як проект. Під майбутній музей віддали напівзруйновану будівлю старої пожежної частини на Подолі. Тож, щоб привести її в належний вигляд, Іван Дмитрович знайшов спонсорів, які виділили кошти, та будівельників, які погодилися довести справу до ладу. Не цурався екс-міністр і фізичної праці: щоранку приходив на будівництво, надягав гумові чоботи, куфайку й ішов працювати. Отак, за два роки вдалося звести повноцінний музей, який сьогодні є справжньою гордістю не лише Міністерства внутрішніх справ, а й усієї держави – він має статус національного й відомий далеко за межами країни.

До речі, музей «Чорнобиль» – не єдина споруда, до зведення якої Іван Гладуш доклав свою руку. У МВС його охрестили «будівельником», адже за його керівництва відомством будувалося нове житло для працівників міліції, поліклініка, госпіталь, центр культури. Лише протягом п’яти років збудовано 70 приміщень райвідділів.

І нині у свої 85, Іван Дмитрович не знижує робочого темпу: він відповідає за своє дітище – музей «Чорнобиль», обіймає посаду радника МВС України, очолює фонд правоохоронних органів «Правозахист» та є почесним президентом Міжнародного комітету захисту прав людини, адже переконаний: справжнього чоловіка від роботи може звільнити тільки смерть. Тому за яку б справу не брався, неодмінно виконує її з властивим сумлінням, керуючись принципом – хороший результат буде лише за умови повної віддачі справі, її глибокому знанню. Його праця на благо рідного відомства та держави, справедливо поцінована. Яскравим підтвердженням тому – численні державні, урядові, відомчі нагороди та почесні відзнаки. Ордени Червоного Прапора, Трудового Червоного Прапора, Ярослава Мудрого V ступеня, Богдана Хмельницького III ступеня, «За заслуги» III ступеня – і цей перелік можна продовжувати.

…Не піддається сумніву крилатий вислів: що за кожним успішним чоловіком стоїть надійний родинний тил. Нашого незламного генерала в усьому підтримує й оповиває турботою та любов’ю його друга половинка, кохана дружина Інна Євгенівна.

Як нині ділиться сокровенним наш ювіляр, після болісної втрати першої дружини, він почав згасати: «Діти – син Юрій та донька Тетяна – вже мали свої родини, свої щоденні турботи. Думав: ще трохи порадію онукам – і час… Та в цей складний період сталася доленосна зустріч з Інною, яка стала моєю другою дружиною. Вона подарувала мені друге життя, народила сина Івана, якому тепер 13 років».

Тож поза всіма поважними посадами Іван Дмитрович – люблячий чоловік і батько, дідусь п’ятьох онуків, а віднедавна – ще й прадідусь. А що ще потрібно, щоб почуватися щасливим. Адже, як зізнається ювіляр, саме щира людська любов та повага завжди були й залишаються для нього найціннішим життєвим набутком!..

Марія САЛЬНІК, «ІЗ»

друкувати

Додати коментар