Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Служба
11/07/2014 15:37

Обереги музейного «намиста»

Ми продовжуємо розповідати про перлини музейної та туристичної галузей, якими так багата українська земля й найвизначніші з яких оберігає спеціалізований підрозділ міліцейського відомства, він же лідер ринку охоронних послуг – ДСО.

Сильний той, хто вміє пробачати
Одним із найбагатших на об’єкти культурно-історичної спадщини українських теренів є Закарпаття. І найвизначніші з них охороняє згадана міліцейська служба.
– Працюємо з ДСО з 1971-го, тому цю службу знаємо дуже добре. Скажу відверто: відтоді вона значно покращилася, – зазначає Василь Шерба, директор Закарпатського краєзнавчого музею, який упродовж року відвідує 120 тис. туристів зі всього світу. – Колись тут працювало ціле їхнє відділення. Але рівень сервісу був гірший, та й із кадрами не все було гаразд – дехто зі сторожів зловживав алкоголем, були й нечисті на руку. За двадцять років усе змінилося.
Тим часом очільник Закарпатського обласного художнього музею ім. Й. Бокшая Франциск Ерфан каже, що нині в них немає проблем із охороною. Серед декількох тисяч предметів фондо­збірні є дійсно унікальні речі. Вартість деяких експонатів вражає – одна з картин коштує майже 10 млн доларів! Звісно, найліпше тут представлена закарпатська школа живопису. Чимало й полотен західноєвропейських авторів середньовіччя. Це вимагає особ­ливої уваги від доглядачів та охоронців – вони не мають права розслаблятися. 
Інша наша співрозмовниця – директор Закарпатського музею народної архітектури й побуту Габріела Андял – зауважує: «Наш заклад розташований у центрі Ужгорода, неподалік славнозвісного замку. На території завбільшки 2 гектари можна побачити розмаїття й багатство західноукраїнської культури. Тут просто неба зібрані автентичні зразки традиційного житла, господи нашого краю. Щоб враження гостей ніщо не зіпсувало, а це неповторне зібрання перебувало в безпеці, ми – давні партнери ДСО. До музею приходять різні люди. Хтось бажає поповнити багаж знань, а дехто – відпочити в брутальному розумінні цього поняття. Тому основну увагу музейники й охоронці приділяють виховному моменту, щоб поведінка любителів старожитностей і фольклору не зашкодила експозиціям».
Пані Андял згадує, як один турист надто розгулявся й взявся кидати навсібіч фаєри. Варта вчасно зупинила й угамувала хулігана. Пожежною безпекою тут переймаються серйозно, бо практично всі будівлі, церкви, хліви тощо зроблені з дерева й соломи та щільно розставлені один біля одного. І не дай Боже щось загориться! 
– Усякого бувало за ці часи. Якось стався кумедний випадок, – розповідає Габріела Андял. – Як завжди, вранці науковий співробітник і охоронець відкрили музей, оглянули експозицію. Неподалік однієї хати, як елемент екстер’єру, лежала велика купа буту. Уже під кінець дня, перед закриттям, ті самі науковець і охоронець пішли перевірити «містечко». Бачать – те каміння десь поділося. Почали розбиратись, у чому річ. Виявилося, що мешканець приватного будинку по сусідству із музеєм розсунув сітку й забрав той бут. Ми вчинили з ним гуманно: хоч і склали акта, але пробачили чоловіка. Він і досі вдячний за науку, а нам вистачило щирого
каяття…
Чиста вода неодмінно прийде до цих берегів
А тепер розповімо про Черкащину – козацький, Шевченковий край, щедрий і натхненний, зігрітий ласкавим сонцем, обмитий дніпровською водою. І як наші пращури змогли вберегти й донести до нас пісні й перекази, традиції, ремесла, так і ми, сучасники, маємо зробити все, щоб ці здобутки не розгубити, не понищити.
Знаковим місцем, перлиною краю та й усієї України, яку ДСО довірили оберігати немов зіницю ока, є Тарасова гора, тобто Шевченківський національний заповідник. Під «крилом» ДСО перебуває і перша гетьманська столиця часів Богдана Хмельницького в Чигирині, одному з центрів гайдамацького руху.
Національний історико-куль­турний заповідник «Чигирин» створено в березні 1989-го. Він покликаний не лише зберегти надбання минувшини, а й сприяти відновленню історичної справедливості, формуванню повноцінної національної героїки. Заповідник щорічно відвідує понад 40 тис. туристів.
– До початку розбудови заповідника в районі діяла низка невеличких краєзнавчих музеїв. Ідея щодо об’єднання цих істо­рико-культурних осередків народилася давно, але реалізувалась у реальну справу лише чверть віку тому, – зауважує директор заповідника Заслужений діяч культури України Василь Полтавець. – Результатом нашої важкої праці стало відновлення гетьманської столиці, зібрання колосального іконографічного матеріалу. Свого часу, у 1990-х, у нашій державі стало практикою трощити пам’ят­ники, розтягати меморіали на будматеріали й метал. Робили це свої, українці. Ми вимушені були оберігати історичні цінності почасти від самих чигиринців. Допомогла в цьому ДСО. 
Але проблема руйнації пам’я­ток, музейних комплексів, що залишаються без охорони на Чигиринщині, є й досі. Потрібно організувати процес убезпечення національного надбання, – продов­жує співрозмовник. – Переконаний: музеї, національні заповідники повинні отримувати пряме бюджетне фінансування, призначене саме на облаштування належної охорони, звісно, силами держоргану. Це питання має бути вирішене: владні мужі й громадськість повинні дійти згоди у форматі відповідної законодавчої ініціативи. Я і колеги за те б’ємося не одне десятиліття. А зробити все просто. Наприклад, є профільний підрозділ міліції, якому на організацію вартування певного стратегічно важливого для держави об’єкта треба стільки-то кош­тів. Закладайте ті суми в бюджет і скеровуйте одразу в цей підрозділ! 
Василь Іванович щиро задоволений працівниками ДСО, хоч до них у нього прискіпливі вимоги. Він згадав історію, що сталася на Богдановій горі, де розміщено великий меморіальний комплекс. Свого часу виникла тяжка ситуація з охороною – бракувало коштів, щоб вартувати всі об’єкти. Якісь нелюди, скориставшись тим, на пам’ятнику відрізали шаблі. Правоохоронці, які несли службу внизу, біля музею, почули те вовтузіння.
– Злодюжки намагалися втекти, але наші хлопці спрацювали оперативно. Виявилося – то місцеві лобуряки. Їм нема діла до того, що тут воювали їхні прапрадіди, – обурюється Василь Полтавець. – Але попри це я вірю: хто б і як довго не баламутив воду в нашій українській річці, чиста вода неод­мінно прийде до берегів, де стояв козацький курінь! 
Пам’ять про Шевченка – генетична для українців
Над Каневом лунає дзвін годинника Успенського собору, в якому відспівували мертвого Шевченка, коли його в травні 1861-го привезли із Санкт-Петербурга, щоб поховати на Чернечій горі. Саме тут, в оточенні безлічі згорьованих земляків, стояла труна із прахом поета-генія. Саме тутешньою дорогою в останню путь – у Вічність – несли Великого Кобзаря…
Творчий спадок Тараса й нині залишається актуальним. Недаремне і місцева влада, і держава загалом приділяють таке велике значення охороні історичних пам’яток, об’єктів, пов’язаних з ім’ям Великого українця, зокрема Шевченківського національного заповідника.
– Останніми роками в розбудову заповідника, паркових зон, реставрацію музею – а його територія завбільшки 37 га – вкладено великі кошти. Не хотіли б, щоб це багатство, яке так тяжко нам далося, постраждало від вандалів. Пам’ять про Шевченка є для нашого народу генетичною, і по тому, як її плекаємо, бережемо, про нас судитимуть не лише тисячі іноземних туристів, а й мільйони українців у майбутньому. Ми прискіпливо ставимося до організації охорони всього заповідного комплексу й от уже понад 33 роки в тій меті єдині з нашими партнерами – ДСО. Тут є кілька цілодобових постів цивільної охорони та один міліцейський, що заступає на чергування вдень, – розповідає заввідділу заповідника Євген Плахтенко. – Намагаємося не розмінюватися на дрібниці, у нас усе сучасне – камери відеоспостереження, сповіщувачі, датчики сигналізації... Але на досягнутому не зупиняємося – технічно удосконалюватимемо систему безпеки й надалі. Насамкінець зауважу на особливій атмосфері довіри, що панує в стосунках поміж Державною службою охорони та її клієнтами. Свого часу через скруту в нас виникала перед цією організацією чимала заборгованість. Інколи по три місяці не платили за послуги. Доходило до того, що пропонували зменшити кількість постів. Проте нам довіряли, не розмінювалися на копійку...
Геннадій КАРПЮК, «ІЗ».
Фото Олега ПЕРЕВЕРЗЄВА

друкувати

Коментарi

Додати коментар

Інші статті