Ми продовжуємо розповідати про перлини музейної та туристичної галузей, якими так багата українська земля й найвизначніші з яких оберігає спеціалізований підрозділ міліцейського відомства, він же лідер ринку охоронних послуг – ДСО.
Сильний той, хто вміє пробачати
Одним із найбагатших на об’єкти культурно-історичної спадщини українських теренів є Закарпаття. І найвизначніші з них охороняє згадана міліцейська служба.
– Працюємо з ДСО з 1971-го, тому цю службу знаємо дуже добре. Скажу відверто: відтоді вона значно покращилася, – зазначає Василь Шерба, директор Закарпатського краєзнавчого музею, який упродовж року відвідує 120 тис. туристів зі всього світу. – Колись тут працювало ціле їхнє відділення. Але рівень сервісу був гірший, та й із кадрами не все було гаразд – дехто зі сторожів зловживав алкоголем, були й нечисті на руку. За двадцять років усе змінилося.
Тим часом очільник Закарпатського обласного художнього музею ім. Й. Бокшая Франциск Ерфан каже, що нині в них немає проблем із охороною. Серед декількох тисяч предметів фондозбірні є дійсно унікальні речі. Вартість деяких експонатів вражає – одна з картин коштує майже 10 млн доларів! Звісно, найліпше тут представлена закарпатська школа живопису. Чимало й полотен західноєвропейських авторів середньовіччя. Це вимагає особливої уваги від доглядачів та охоронців – вони не мають права розслаблятися.
Інша наша співрозмовниця – директор Закарпатського музею народної архітектури й побуту Габріела Андял – зауважує: «Наш заклад розташований у центрі Ужгорода, неподалік славнозвісного замку. На території завбільшки 2 гектари можна побачити розмаїття й багатство західноукраїнської культури. Тут просто неба зібрані автентичні зразки традиційного житла, господи нашого краю. Щоб враження гостей ніщо не зіпсувало, а це неповторне зібрання перебувало в безпеці, ми – давні партнери ДСО. До музею приходять різні люди. Хтось бажає поповнити багаж знань, а дехто – відпочити в брутальному розумінні цього поняття. Тому основну увагу музейники й охоронці приділяють виховному моменту, щоб поведінка любителів старожитностей і фольклору не зашкодила експозиціям».
Пані Андял згадує, як один турист надто розгулявся й взявся кидати навсібіч фаєри. Варта вчасно зупинила й угамувала хулігана. Пожежною безпекою тут переймаються серйозно, бо практично всі будівлі, церкви, хліви тощо зроблені з дерева й соломи та щільно розставлені один біля одного. І не дай Боже щось загориться!
– Усякого бувало за ці часи. Якось стався кумедний випадок, – розповідає Габріела Андял. – Як завжди, вранці науковий співробітник і охоронець відкрили музей, оглянули експозицію. Неподалік однієї хати, як елемент екстер’єру, лежала велика купа буту. Уже під кінець дня, перед закриттям, ті самі науковець і охоронець пішли перевірити «містечко». Бачать – те каміння десь поділося. Почали розбиратись, у чому річ. Виявилося, що мешканець приватного будинку по сусідству із музеєм розсунув сітку й забрав той бут. Ми вчинили з ним гуманно: хоч і склали акта, але пробачили чоловіка. Він і досі вдячний за науку, а нам вистачило щирого
каяття…
Чиста вода неодмінно прийде до цих берегів
А тепер розповімо про Черкащину – козацький, Шевченковий край, щедрий і натхненний, зігрітий ласкавим сонцем, обмитий дніпровською водою. І як наші пращури змогли вберегти й донести до нас пісні й перекази, традиції, ремесла, так і ми, сучасники, маємо зробити все, щоб ці здобутки не розгубити, не понищити.
Знаковим місцем, перлиною краю та й усієї України, яку ДСО довірили оберігати немов зіницю ока, є Тарасова гора, тобто Шевченківський національний заповідник. Під «крилом» ДСО перебуває і перша гетьманська столиця часів Богдана Хмельницького в Чигирині, одному з центрів гайдамацького руху.
Національний історико-культурний заповідник «Чигирин» створено в березні 1989-го. Він покликаний не лише зберегти надбання минувшини, а й сприяти відновленню історичної справедливості, формуванню повноцінної національної героїки. Заповідник щорічно відвідує понад 40 тис. туристів.
– До початку розбудови заповідника в районі діяла низка невеличких краєзнавчих музеїв. Ідея щодо об’єднання цих історико-культурних осередків народилася давно, але реалізувалась у реальну справу лише чверть віку тому, – зауважує директор заповідника Заслужений діяч культури України Василь Полтавець. – Результатом нашої важкої праці стало відновлення гетьманської столиці, зібрання колосального іконографічного матеріалу. Свого часу, у 1990-х, у нашій державі стало практикою трощити пам’ятники, розтягати меморіали на будматеріали й метал. Робили це свої, українці. Ми вимушені були оберігати історичні цінності почасти від самих чигиринців. Допомогла в цьому ДСО.
Але проблема руйнації пам’яток, музейних комплексів, що залишаються без охорони на Чигиринщині, є й досі. Потрібно організувати процес убезпечення національного надбання, – продовжує співрозмовник. – Переконаний: музеї, національні заповідники повинні отримувати пряме бюджетне фінансування, призначене саме на облаштування належної охорони, звісно, силами держоргану. Це питання має бути вирішене: владні мужі й громадськість повинні дійти згоди у форматі відповідної законодавчої ініціативи. Я і колеги за те б’ємося не одне десятиліття. А зробити все просто. Наприклад, є профільний підрозділ міліції, якому на організацію вартування певного стратегічно важливого для держави об’єкта треба стільки-то коштів. Закладайте ті суми в бюджет і скеровуйте одразу в цей підрозділ!
Василь Іванович щиро задоволений працівниками ДСО, хоч до них у нього прискіпливі вимоги. Він згадав історію, що сталася на Богдановій горі, де розміщено великий меморіальний комплекс. Свого часу виникла тяжка ситуація з охороною – бракувало коштів, щоб вартувати всі об’єкти. Якісь нелюди, скориставшись тим, на пам’ятнику відрізали шаблі. Правоохоронці, які несли службу внизу, біля музею, почули те вовтузіння.
– Злодюжки намагалися втекти, але наші хлопці спрацювали оперативно. Виявилося – то місцеві лобуряки. Їм нема діла до того, що тут воювали їхні прапрадіди, – обурюється Василь Полтавець. – Але попри це я вірю: хто б і як довго не баламутив воду в нашій українській річці, чиста вода неодмінно прийде до берегів, де стояв козацький курінь!
Пам’ять про Шевченка – генетична для українців
Над Каневом лунає дзвін годинника Успенського собору, в якому відспівували мертвого Шевченка, коли його в травні 1861-го привезли із Санкт-Петербурга, щоб поховати на Чернечій горі. Саме тут, в оточенні безлічі згорьованих земляків, стояла труна із прахом поета-генія. Саме тутешньою дорогою в останню путь – у Вічність – несли Великого Кобзаря…
Творчий спадок Тараса й нині залишається актуальним. Недаремне і місцева влада, і держава загалом приділяють таке велике значення охороні історичних пам’яток, об’єктів, пов’язаних з ім’ям Великого українця, зокрема Шевченківського національного заповідника.
– Останніми роками в розбудову заповідника, паркових зон, реставрацію музею – а його територія завбільшки 37 га – вкладено великі кошти. Не хотіли б, щоб це багатство, яке так тяжко нам далося, постраждало від вандалів. Пам’ять про Шевченка є для нашого народу генетичною, і по тому, як її плекаємо, бережемо, про нас судитимуть не лише тисячі іноземних туристів, а й мільйони українців у майбутньому. Ми прискіпливо ставимося до організації охорони всього заповідного комплексу й от уже понад 33 роки в тій меті єдині з нашими партнерами – ДСО. Тут є кілька цілодобових постів цивільної охорони та один міліцейський, що заступає на чергування вдень, – розповідає заввідділу заповідника Євген Плахтенко. – Намагаємося не розмінюватися на дрібниці, у нас усе сучасне – камери відеоспостереження, сповіщувачі, датчики сигналізації... Але на досягнутому не зупиняємося – технічно удосконалюватимемо систему безпеки й надалі. Насамкінець зауважу на особливій атмосфері довіри, що панує в стосунках поміж Державною службою охорони та її клієнтами. Свого часу через скруту в нас виникала перед цією організацією чимала заборгованість. Інколи по три місяці не платили за послуги. Доходило до того, що пропонували зменшити кількість постів. Проте нам довіряли, не розмінювалися на копійку...