Легенди не вмирають
Бої під Сталінградом, на Курській дузі, взяття Берліна – усе це не на словах знайоме Валерію Андрійовичу Кузьміну, почесному громадянину міста Фастова, учаснику величного Параду Перемоги на Красній площі 1945 року, ветерану Управління МВС України на Південно-Західній залізниці, полковнику міліції у відставці. Сивочолому бійцеві часів Великої Вітчизняної війни 19 червня мало виповнитися 90. Журналісти готували матеріал до його ювілею. Однак життя непередбачуване… За два дні до свого ювілею Валерій Андрійович помер. На щастя, диктофонний запис зберіг для нащадків його безцінні спогади. Тож, згадуючи світлу пам’ять цієї чудової людини, переносимо їх на газетні шпальти.
Валерій Андрійович з’явився на світ червневого дня 1924 року в селі Роговській, що у Вологодській області Російської Федерації, у родині хлібороба. Після закінчення сільської «семирічки», вступив на навчання до Велико-Устюгського технікуму, однак за студентською лавою просидів недовго – розпочалася Велика Вітчизняна війна. Студіювання підручників довелося замінити тяжкою роботою на оборону рідної країни. Учорашній студент перевозив евакуйованих людей, транспортував «ліс», а 1942-го, у свої неповні вісімнадцять, пішов добровольцем на фронт.
– У Москві з таких, як я – молодих комсомольців, сформували гвардійську мінометну частину, яку ввели до складу 74-го окремого мінометного дивізіону, – згадував роки Великої Вітчизняної Валерій Андрійович.
Бойове хрещення солдата Кузьміна пройшло в боях на Волховському фронті. Тоді воїни намагалися зняти блокаду Ленінграда.
– Звідти нас «перекинули» на Калінінський фронт, а згодом – на Донський, під Сталінград. Участь в обороні цього міста я брав уже як боєць 3-ї мінометної гвардійської бригади. Потому були бої на Курській дузі. Воював я й на 1-му Прибалтійському фронті, який визволяв Білорусь і Прибалтику. У той період мене призначили командиром обслуги й присвоїли звання старшого сержанта.
Валерій Кузьмін також воював за звільнення Ленінграда й Естонії у складі Ленінградського фронту, а у складі 1-го Українського фронту наступав на південь Польщі й Німеччини, визволяючи міста Ратибор, Бреслау, Любек. Другого травня частина, у якій служив Валерій Андрійович, підтримувала мінометним вогнем 3-ю танкову армію генерала Рибалка, яка одна із перших увійшла в Берлін. І хоч восьмого травня вже був підписаний Акт про капітуляцію німецьких збройних сил, для нашого героя війна закінчилася лише за три дні. Його бригада була залучена в боях проти гітлерівців під час Празького повстання. Після цього боєць Кузьмін опинився у Дрездені. Саме там його сповістили, що він братиме участь у Параді Перемоги в Москві.
– Це було приблизно в середині травня, – ділився спогадами Валерій Андрійович. – Приїхав замполіт дивізіону й сказав: «Кузьмін, збирайтеся, поїдете до Москви на парад». З дивізіону, окрім мене, взяли ще одного солдата. А загалом із дивізії було восьмеро бійців.
До останнього дня свого життя Валерій Андрійович пам’ятав той тріумфальний День Перемоги до найменших дрібниць:
– Від кожного фронту формувався окремий полк із шести рот від кожного роду військ. Звісно, добирали бійців, які мали вагомі заслуги. Тоді я вже був нагороджений двома орденами Червоної Зірки, медалями «За оборону Сталінграда», «За взяття Берліна» та іншими відзнаками. У парадному полку я представляв артилерію. Командирами рот призначали Героїв Радянського Союзу. Проходити стройову підготовку ми почали ще в Дрездені, а потім із Бреслау нас ешелонами відправляли до Москви.
У Білокам’яну Валерій Кузьмін прибув 20 травня. Бійців розквартирували в казарми військового училища в Сокольниках.
– Поряд із училищем була фабрика, на якій працювали здебільшого дівчата. Пам’ятаю, коли ми зайшли до казарми, то побачили, що на кожному ліжку лежав лист – це були вітання й подяки за Перемогу… Після параду нашу дивізію перекинули в Угорщину, а звідти – вже у Фастів, що на Київщині.
Військове минуле визначило подальший життєвий шлях Валерія Кузьміна – свій солдатський однострій він змінив на міліцейський, присвятивши службі в органах внутрішніх справ 30 років життя. Ім’я цього поважного ветерана добре знають на Південно-Західній залізниці, адже тут відбулося його становлення. Валерій Андрійович пройшов шлях від сержанта взводу окремого дивізіону МГБ Південно-Західної залізниці до полковника. Тривалий час він працював у лінійному відділенні міліції на станції Фастів, де від командира відділення виріс до заступника начальника із політично-виховної роботи. Свої практичні знання Валерій Кузьмін підкріплював ґрунтовною теорією: 1958-го закінчив Одеську школу міліції, а 1971 року Вищу школу МВС СРСР.
1977-го Валерій Андрійович звільнився в запас із посади заступника начальника лінійного відділу міліції на станції Київ-Пасажирський Південно-Західного управління транспортної міліції. Та, після виходу на заслужений відпочинок, сидіти без діла не зміг і ще впродовж 10 років працював у Київському інституті гідроприладів, а згодом – на підприємстві «Фастівтепломережа».
До останніх днів свого життя Валерій Андрійович залишався у вирі подій: був членом фастівського міського клубу ветеранів війни, Збройних сил і праці «Надвечір’я». Ветеран постійно зустрічався з молодим поколінням правоохоронців, із учнями київських шкіл і ділився спогадами про пройдені фронтові шляхи від Ленінграда до Берліна й нелегку, відповідальну службу в органах внутрішніх справ.
…Керівництво, працівники й ветерани Управління МВС України на Південно-Західній залізниці висловлюють глибоке співчуття рідним і близьким Валерія Андрійовича Кузьміна. Нехай земля буде йому пером…
Дмитро КОНОВАЛОВ, м. Київ,
Марія САЛЬНІК, «Моменти»
